У родині Тетяни Парадовської — 105 років спільного вчительського стажу
«Визнання педагога — це не перемоги в конкурсах, а щасливі обличчя учнів», — вважає вчителька української мови Луцької ЗОШ № 22 Тетяна Парадовська, успішний професіонал, лауреатка премій імені Лесі Українки, Олени Левчанівської, Волинської облдержадміністрації, стипендіатка Луцької міської ради, співорганізаторка регіональної конференції у форматі EdCamp-Lutsk, одна із тих світлих особистостей, що носять у своїй душі сонце
Тетяна — моя однокурсниця, пам’ятаю зі студентських років вогник у її очах. «Єдине, за чим шкодую, — каже, — що прийшла в освіту не одразу після університету, бо встигла б набагато більше». До вакансії вчителя-мовника в рідній 22-й школі працювала не за фахом. Коли ж повернулася в альма-матер, то віддалася сповна улюбленій роботі.
Минулого літа у фейсбуці Тетяна створила спільноту для вчителів-словесників «Хочемо. Можемо. Робимо», у якій нині — понад 7500 учасників. Пані Тетяна розробляє зошити для контрольних та самостійних робіт, перспективні плани, якими щедро ділиться з колегами. Та особливої популярності набули її розробки до ЗНО. І якщо спочатку щедро розсилала їх поштою всім, хто звертався, то пізніше вже самі користувачі знаходили вчительку, щоб отримати посібники і для своїх учнів.
«Деколи просила у дітей вибачення — наставник має усвідомити свої помилки»
Розглядаю фото із сюрпризами, які пані Тетяна робить для своїх школяриків.
— Почалося все з того, що 10 років тому, взявши класне керівництво, подумала: ці діти тепер частинка мого життя, а я — їхнього. Хотіла, щоб перший день запам’ятався всім, і поклала на парти блокнотики з написом: «З нетерпінням чекаю зустрічі з вами».
Вітати зі святами стало звичкою. Рідні розуміють, на що витрачаю частинку сімейного бюджету. Чоловік, доньки, навіть подруги допомагають готувати подарунки. Школярі теж пишуть мені побажання, щось створюють власноруч. Вважаю, що людина має вміти віддавати хоча б дрібницю, просто усмішку. Не завжди мене розуміють колеги, але коли в дитячих очах бачу вдячність, це зігріває й надихає.
— Я вже давно зняла мірки з ваших сердець і пошила за ними найніжніші обійми, — зізнається Тетяна в посланні до учнів.
— Тепер важко порозумітися з учнями. Як у вас на уроках із дисципліною?
— Тримаю зоровий контакт, ніколи не вдаюся до крику. Дитина повинна відчувати, що вчитель їй не ворог. Від того, як розмовляю зі школярами на уроках, перервах, залежить не лише мій емоційний стан, а й працездатність. Важливо бути щирим, уміти співпереживати. Діти це відчувають, тому й поважають. Спочатку бували й промахи, коли керувалася емоціями, тепер так не роблю. Деколи просила в дітей вибачення. Учитель має усвідомити свої помилки.
— А як заохотити школярів до навчання?
— Важливо мотивувати, зацікавити. Один мій учень мав з мови 7 балів. На підготовчих заняттях до ЗНО запитав: «Вам треба, щоб я склав ДПА на 10?» Я розуміла, що від моєї відповіді частково залежатиме його результат, тому й наголосила, що мені це необхідно. Він склав тести на 10. Окрилює те, що мої випускники через кілька років телефонують, приходять на зустрічі, з теплотою згадують шкільні роки.
«Використовую іноді й бонусну систему, хоча методично це не зовсім правильно, але точно дієво»
— Коли з’явилася ідея готувати розробки, які тепер багатьом колегам допомагають під час підготовки до ЗНО?
— Було велике бажання, щоб мої 11-класники набрали високі бали на ЗНО. Почала робити таблиці. Те, що викликало труднощі під час занять, записувала. Так вийшов зошит, який мали мої випускники, радили його знайомим. Результат ЗНО мене вразив: 11 дітей склали його на 190 балів і вище, було й 200. А я доопрацювала збірник, яким поділилася в соцмережах. Аби краще запам’ятати правильні наголоси, розвішую аркуші з наголошеними словами в кабінеті, вклеюю наліпки з ними до щоденників. Тепер і на уроках математики говорять правильно: цЕнтнер, сантимЕтр, бо не лише на заняттях з української треба бути грамотними. Прагну, щоб діти самі дійшли висновку, аби розуміли правило, а не зазубрювали його. Одним із видів заохочення є й бонусна система, хоча методично це не зовсім правильно, але точно дієво: пишемо самостійну роботу підвищеної складності на 12 — отримуємо дві оцінки 12.
Регулярно працюю з обдарованими дітьми. Для прикладу, Соломійка Крамар була подвійним стипендіатом Президента, вже третій рік виборює перемогу в Шевченківському конкурсі, у 2016-му посіла 1-ше місце в конкурсі імені Петра Яцика; Юлія Капітанюк виборола першість на міській олімпіаді з української мови та літератури серед семикласників.
— Якщо правила з мови, коли постараєшся, можна вивчити, то як із літературою, адже діти зараз масово не хочуть читати?
— Використовую читацькі п’ятихвилинки. Учень презентує книжку так, щоб її інші захотіли прочитати. Варто розповідати дітям і про те, що заслуговує уваги. Донька (їй 12) якось попросила купити «Витончене мистецтво забивати на все» Марка Менсона. Назва мене насторожила, усе ж її придбала. Коли побачила те, що дитина підкреслила в ній маркером, була приємно вражена. Добровільно і навіть із задоволенням дочка осилила ще три книги з психології за місяць. Варто кожному знайти свою книгу, тоді й змушувати читати не доведеться.
— А що називаєш своїм педагогічним успіхом?
— Мої успіхи — щоденна праця з дітьми, їхнє життя після школи. Не нагороди, премії, не перемоги в конкурсах і не високі бали на ЗНО. Коли учні радяться зі мною, куди вступати, а мама учениці розповідає, що на письмовому столі моє спільне фото з дитиною, коли випускниця зізнається, що колекціонувала всі наліпки, які я вклеювала в щоденник з 5-го по 9-й класи, коли успішний молодий чоловік дякує мені, що подала йому руку в той час, як всі відвернулися від нього, — це і є успіх. Бо інколи для перемоги в конкурсах потрібні не лише знання, а й удача. А ще мій успіх — смс-повідомлення від колег, які додають сили і не дозволяють зупинятися. Приємно, що і я є мотиватором для них.
У родині Тетяни — три покоління вчителів і 105 років спільного педагогічного стажу. «Змінюються умови й засоби виховання, та незмінним залишається головне призначення педагога — навчити бути Людиною. Тільки той учитель залишає частку себе в дітях, хто, не шкодуючи власних сил, творчої наснаги, таланту, часу, вкладає в душі школярів найбільші скарби: душевність, людяність, порядність. Такими є моя мама Ольга Ольхович, учитель української мови та літератури, та бабуся Віра Карпук — учитель початкових класів, заслужений учитель України, які для мене завжди були і є взірцем у педагогічній діяльності.
«У дитинстві наслідувала їхні мову, рухи, ставлення до дітей. І от я вперше з острахом входжу в клас, де чекає весела непосидюча малеча, якій треба дати міцні ґрунтовні знання. Відчуваю перші радощі від того, що вийшло, перші сльози від невдач і розчарувань», — пише Тетяна в педагогічному есе. «Я вже давно зняла мірки з ваших сердець і пошила за ними найніжніші обійми», — зізнається в посланні до учнів. Вони і колеги-вчителі номінували її на премію Global Teacher Prize Ukraine як найкращого вчителя, бо навіть улітку пані Тетяна думає про школу і, як завжди, готує сюрпризи.
