«Я вже давно не вірю у прогнози, Та вірю ще чомусь твоїм словам…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 23.69 € 26.24
«Я вже давно не вірю у прогнози,  Та вірю ще чомусь твоїм словам…»

«Для щастя треба зовсім небагато — Лиш ти та я!..І неба висота!..»

Фото з особистого архіву Людмили КОСТЮК.

«Я вже давно не вірю у прогнози, Та вірю ще чомусь твоїм словам…»

Для тих, хто любить поезію, особливо глибокого філософського змісту, пропонуємо знайомство з ківерцівською поетесою, педагогом з майже 50-річним стажем, викладачем медичного коледжу Людмилою Костюк (на фото). Знаємося давно по роботі із Всеукраїнським товариством книголюбів ім. Т. Шевченка, а от і настав час на розмову з читачами «Газети Волинь». Її поезія — справжня, позитивна. Вона як сповідь небайдужої до усього, що коїться, людини, слухаєш яку, затамувавши подих

— То ж звідки беруться такі самобутні таланти?

— Я народилася у місті Тернополі, там же пройшли дитинство та юність. Закінчила Івано-Франківський педагогічний інститут. З 1971 року живу та працюю на Волині. Викладач української мови та літератури. У системі освіти з 1970-го.

— Як і кожна творча дівчинка римувати вчилися ще в школі?

— Так. До поезії долучилася ще зі шкільної парти. У таку пору приводом для цього стають щемливі перші почуття закоханості, юнацької мрійливості та максималізму у сприйнятті навколишнього світу.

— Мамі чи подругам довіряли своє, сокровенне?

— Безперечно, мамі, хоч інколи й подругам, згодом — коханому чоловіку Олександру. А вперше на широкий загал винесла свою добірку лірико-громадянської поезії на шпальтах тернопільської газети «Вільне життя».

За тривалу педагогічну діяльність виховала чимало медичних працівників з тонкою душею лірика.

— Тож творче життя завирувало?!

— Так. Запам’яталися творчі зустрічі з цікавими людьми під час навчання на семінарі для літераторів-початківців у Києві: Олесь Гончар, Павло Тичина, Олексій Коломієць, Юрій Збанацький…

— А як педагог чи передаєте любов до рідного слова скрізь, де б не працювали?

— Зацікавлювала ним учнів сільської школи неподалік Тернополя, а коли за сімейними обставинами переїхали з чоловіком у Ківерці, займалася зі студентською молоддю. За тривалу педагогічну діяльність виховала чимало медичних працівників з тонкою душею лірика. У закладі заснувала літературний клуб «Ліра» — ви ж пам’ятаєте нашу співпрацю? Шкодую, що так і не вдалося створити музею старожитностей, адже зібрано було багато раритетних речей домашнього вжитку, автентичний одяг волинян.

— Людмило Тимофіївно! Ви не оминаєте тривожних подій сьогодення. Ваші вірші, ліричні рядки громадянського спрямування звучать по-особливому: «Втопився день у крові дітей твоїх, Україно! Перебито покручем твоє крило, ненько. Та вже зіржавіла ніч. Вже проспівали треті півні. Вже, вірю, світанок стоїть на твоїм порозі». Або таке: «Хай червоно вишиє пам’ять феєричний спалах. Хай обгорілі бійниці вікон обіймають Майдан. Хай співає на хорах галактики вічна зоря пам’яті. Чи спливе за водою зло, байдужість, ненависть? Чи врівноважаться горе і радість, життя і смерть? Чи настане рівнодення людських душ?»

— Так, бо ознаменовані синьо-жовтим прапором батьківської правди і звитяги, героїкою сьогодення. У них — мій біль за Україну.

— Нехай ваші творчі перли знаходять відображення у збірках і бентежать душі читачів.

— Дякую за можливість такого спілкування за посередництвом улюбленої «Газети Волинь», 80-ліття якої — то свідчення глибокої поваги і вдячності людської цьому виданню.

Осінні експресії

Я твоя бранка, осене, повік…

Взолочених лісів іконостаси

Очікують, здається, свого Спаса,

Що десь гуляє тут, неподалік,

І тішить літо бабиним теплом,

В трембіту виграє, дощем голосить.

То наче з вітром мчить стернею босий,

А то пригорне всіх своїм крилом.

Любові вділить…Грішний чоловік.

Зміцни його у вірі і надії.

Хоч хрест важкий, та хай душа радіє.

Я твоя бранка, осене, повік…

***

Осінь розпалює люльку

Із дідовим самосадом.

Бродять тумани лунко

Із місяцем понад садом.

Горлиця тужно кличе

У вечоровій тиші.

І падають зорі в трави,

Неначе хрущі із вишень…

***

Я знов стою на тому перехресті,

Де вперше доля нас звела колись.

Кленовий розпач. Спогади воскреслі.

І мрії, що збулись і не збулись.

Осінній вихор. Багряниця свята.

Веселка знов над світом розцвіта.

Для щастя треба зовсім небагато —

Лиш ти та я!..І неба висота!..

***

Вечір постукав у шибку.

Кличе осінь мене на побачення.

Взяв у руки вересень скрипку,

Засміявся так по-юначому.

Тільки квіти чомусь прив’яли

Й снігом скроні уже припорошило…

А вересень — знов за цимбали,

Знову осінь на весну схожа!..

***

Тче осінь літо бабине на кроснах.

Видзвонює цимбалами століть!

Промінчик сонця заблукав у соснах,

А день, як дзвін, над Світязем стоїть!

Вихлюпує у лозах-верболозах,

Гойдає хвилю, човен обійма…

Я вже давно не вірю у прогнози,

Та вірю ще чомусь твоїм словам…


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.