Де б і ноги не було Григорія Верьовки… - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.51 € 27.06
Де б і ноги не було Григорія Верьовки…

Маестро вдалося створити український хор із самобутнім мистецьким обличчям.

Колаж volyn.com.ua.

Де б і ноги не було Григорія Верьовки…

В Україні тепер масово згадують прізвище цього видатного митця. Правда, на такому фоні, що маестро тримався б за серце, якби був живим. «Спадкоємець» знаного диригента й педагога Зеновій Корінець завів себе з хором у публічну трясовину, бо легковажно погодився заспівати у номері Студії «Квартал 95». Імпровізація про оселю колишньої очільниці Нацбанку, що горіла замість сосни, викликала шквал обурень і несприйняття… Як на мене, абсолютно справедливих, бо вуста, які співають про Україну, не можуть осквернятися

Між тим, український розділ Вікіпедії (багатомовного інтернет-проєкту зі створення вікі-енциклопедії) в інформації про знаний у світі хор уже додав рубрику «скандали», в якій згадано глузування над отим будинком.

А починається допис дуже щемно: «Це український професійний хоровий колектив, заснований 11 вересня 1943 року в Харкові».

Таким зобразили Григорія Верьовку автори мистецького проєкту «Діячі України»,  який втілює Art Center Second Floor.
Таким зобразили Григорія Верьовку автори мистецького проєкту «Діячі України», який втілює Art Center Second Floor.

 …То був переломний момент Другої світової, коли радянські війська почали тіснити нацистів, — ​і Рада народних комісарів УРСР створила хор для підняття бойового духу «визволених». Григорія Верьовку, якому ось-ось мало виповнитися 48 літ і який працював в Інституті фольклору Академії наук, призначили головним диригентом та художнім керівником. Отож, «посеред війни» цей чоловік із Чернігівщини, котрий у дитинстві виміняв ковзани на скрипку і самотужки (!) навчився грати, почав шукати співаків, музикантів та навіть артистів балету. У постанові писалося про 134 особи.

Коли до зали зайшли люди з жалобної процесії, на якусь мить запанувала тиша, а тоді артисти заспівали «Реве та стогне…» і наступну — ​про українців, які померли на чужині, «Чуєш, брате мій». Через це мали неприємності — догану і вказівку цю пісню більше не виконувати.

Видання «Наше слово» розповідає, що перших вокалістів Верьовка вишукує саме в Харкові й околицях. Бувало, навіть на вулиці зачіпав дівчину чи хлопця: «Ану, прочитай вірша! — ​просить. — ​Послухаймо, як ти читаєш! А може, ти вмієш танцювати? То станцюй!». Спочатку зібрав 6 співаків і 16 кобзарів. З визволенням Полтави долучилися місцеві бандуристи. На першому концерті в Києві хор слухали близько трьох сотень глядачів. Частина артистів була вбрана у сорочки з візерунками, наведеними малиною та чорницею, намиста у жінок — ​з новорічних іграшок, а через проблеми із взуттям попереду стояли чоловіки (для них знайшлися нові черевики). Згодом виступали у театрах, клубах, військових частинах і, звісно, госпіталях. Через оголошення в газетах Верьовка знайшов іще цимбаліста й сопілкаря. Його невеличкий колектив невдовзі бере участь у кожному столичному святі.

Є відомості, що сам Григорій вагався, якого спрямування має бути хор — ​народного чи академічного. Переповідають, що на бік народного співу перетяг мотузочок прихильності до фольклору ще з дитячих років. (11-літнім батьки віддали його до архієрейського хору монастиря в Чернігові, де він, до слова, заприязнився з Павлом Тичиною. Вже у 24, отримавши музичну освіту, Григорій проявив себе і як здібний організатор: у 1919 році композитор разом із Тичиною та іншим однодумцем зуснував великий самодіяльний хор, перетворений пізніше у капелу-студію імені Миколи Леонтовича. На її базі у 1925-му відкрилася професійна музична школа, директорував у якій сам Григорій Гурійович. А ще ж він писав романси, зокрема й на Тичинині вірші.)

Верьовка з дружиною Елеонорою. Олесь Гончар писав: «Таке славне подружжя! Все життя віддали вітчизняній культурі».
Верьовка з дружиною Елеонорою. Олесь Гончар писав: «Таке славне подружжя! Все життя віддали вітчизняній культурі».

 Григорій одружився у 30 літ з Елеонорою Скрипчинською, хоровим диригентом, і так сталося, що за сім’ю їм правили їхні артисти. Обоє вкладали в них свої таланти і надії. Колектив під керівництвом маестро звучав соковитим багатоголоссям. Саме Верьовці завдячуємо розвитком українського хорового співу. Упродовж 1943–1964 років видано 137 платівок! Ще за два десятки літ тираж перевищив 8 млн примірників. Частина пісень, як то буває, «пішла в народ»: «Ой як стало зелено», «Ой чого ти, земле, молодіти стала», «І шумить, і гуде», «Клятва», «Дівчата з Донбасу» звучали повсюди.

1948 року Григорій Верьовка отримав Сталінську премію — ​за тривалу концертну діяльність. Загалом мав близько 80 медалей, орденів та інших нагород. Його наступник Анатолій Авдієвський розповідав, як хор гастролював за кордоном. Щоразу програму візував цензор. Без його підпису навіть художній керівник нічого не міг додати. Половину репертуару становили українські пісні, обов’язково звучала одна-дві російські, а ще — ​тих народів, де виступали. На початку концерту традиційно виконували «Реве та стогне Дніпр широкий». Авдієвський згадував, що люди і плакали, і слухали стоячи, довго не відпускали артистів, хоч виступ і так тривав 3 години замість однієї, як це практикувалося в цілому світі.

Згадують знаковий концерт у Мюнхені: хор приїхав на виступ саме того дня, коли тамтешні земляки хоронили вбитого Степана Бандеру… Коли до зали зайшли люди з жалобної процесії, на якусь мить запанувала тиша, а тоді артисти заспівали «Реве та стогне…» і наступну — ​про українців, які померли на чужині, «Чуєш, брате мій». Через це мали неприємності, що закінчилися доганою і вказівкою цю пісню більше не виконувати.

Григорій Верьовка помер 21 жовтня 1964-го, ще того ж року у грудні колективу присвоїли його ім’я. Упродовж багатьох десятиліть хор був найбільшим професійним колективом, у якому гуртувалися народні й заслужені артисти, заслужені діячі мистецтв…

Ще за життя Верьовка об’їздив з колегами чи не пів світу, дивуючи чужоземців українською народною творчістю… Та чомусь думається, що ні за яких умов його нога не ступила б на сцену, з якої мала би пролунати образлива пісня.

За матеріалами library.khntusg.com.ua, nslovo.com, history.org.ua.

Оксана КОВАЛЕНКО


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.