Але найголовніше, що нам дала війна, – «свої». Вони є у всіх містах України, готові допомогти та такі, які знають, що виборюватимуть свою Україну до останнього.
«Під час окупації ми нікуди не виїжджали, були з дітьми тут….»
В автівці Жанни Скорик наліплені шеврони і грає «АрміяFM». На її шиї – медальйон з гербом України. Ми їдемо Севєродонецьком. Тут Жанна виросла, пережила окупацію, збирала посилки військовим. Тут вона продовжує відстоювати Україну
«Під час окупації ми нікуди не виїжджали, були з дітьми тут…. Пам’ятаю 1 травня 2014 року, ми саме поїхали на дачу. У Луганську вже були захоплені адмінбудівлі, але у нашому місті все було добре. І ось приїжджають мої батьки і кажуть, що на будівлі виконкому зняли український прапор. Не можу передати, що я тоді відчувала... якась порожнеча. Ми повернулися в місто і справді – висить якась рожева ганчірка. Ми жили в Севєродонецьку, а працювали з чоловіком у Лисичанську, і кожен день їздили через блокпости, дивилися на пики бойовиків. Мій син вирізав з паперу сердечко, розмалював у синьо-жовтий колір, написав на ньому вірш Шевченка, і всю окупацію у мене воно пролежало в сумці. Якби хтось його знайшов, не знаю, що було б. Але воно мене зігрівало, з ним було легше». Про це йдеться на сторінці благодійного фонду «Повернись живим».
А потім почалися бойові дії. Жанна пригадує: найважчим під час обстрілів було знаходитися з дітьми у різних містах.
Але найголовніше, що нам дала війна, – «свої». Вони є у всіх містах України, готові допомогти та такі, які знають, що виборюватимуть свою Україну до останнього.
«Я на той момент працювала в банку. Чуєш розрив і одразу лізеш в інтернет, читаєш, де впало і думаєш, де у тебе в цей момент діти. Також було страшно, коли закрили мости. Потрібно йти додому, а ти не знаєш як. Одного разу ми з чоловіком доїхали на маршрутці, а далі додому – пішки через ліс. Йдемо, над нами літають літаки… досі їх боюся. Один чоловік на автівці нас підібрав і підвіз додому. І вже тоді зі мною сталася істерика, – розповідає Жанна і її очі стають мокрими. – Діти дуже довго не знали, що йдуть бойові дії. Починали стріляти близько четвертої ранку, ми з чоловіком закривали вікна, двері і по черзі виходили на подвір'я. А потім якось о третій ночі почався дуже сильний обстріл з «Градів» – тоді прокинулося все місто – і діти про все дізналися».
Після звільнення Рубіжного, пригадує Жанна, вони всю ніч чекали на звільнення їхнього міста. Вже тоді існували закриті проукраїнські групи у соцмережах, де можна було дізнатися новини.
«Всю ніч стежили за новинами, зранку була зачистка міста, а, коли дізналися, що на будівлі міської ради вивісили український прапор (це було близько 12-ї), почали кричати від радості. Коли ми прийшли туди, Радієвського, який вішав стяг, вже не було (Олександр Радієвській, генерал-майор НГУ (посмертно) загинув у боях за Лисичанськ 23 липня 2014 року – прим.ПЖ), але люди все одно підтягувалися. І тоді було чітко видно, хто свій. Коли почали звільняти Лисичанськ – важкі дні – було таке відчуття, що його обстрілювали цілодобово і цілу вічність, хоча це було кілька днів».
Коли Лисичанськ звільнили, Жанна разом із чоловіком Анатолієм заїхали в супермаркет, купили води та їжі, і поїхали туди. Цю поїздку вона пам’ятає досі.
«Коли в'їхали у місто… цей трупний запах ніколи не забуду. А ще – обірвані дроти, будинки, які тліли (і дуже багато зруйнованих), все всипане осколками, гільзами, і ми по цьому всьому їдемо».
А потім Жанна стала допомагати українським бійцям. Вона воліє називати себе не волонтером, а логістом. Бо, каже, допомогу збирали багато патріотичних жителів міста, а вона – «лише доставляла». Спочатку це робили тихо, а інколи навіть не були знайомі особисто – всі зустрілися тільки після звільнення з полону бойовиків волонтерів Вікторії та Олександра Кононових.
«Мій чоловік на той час працював у готелі, там знімали номер поліцейські, які виїхали з Луганська. Українська армія звільняла міста, а вони проводили зачистки. Якось чоловік приходить і каже: «Жанна, вони сьогодні приїхали, у них вся машина прострелена, одного хлопця зачепило, а у них нормальних броніків немає. Виявилося, що їх накрило «Градами». Стало зрозуміло, що потрібно щось робити. Я відразу почала спілкуватися зі своїми знайомими, ми зібрали грошей на шість броників. Тоді в стрічці майнула волонтер Наталя, я вийшла на неї, вона і допомогла їх купити. Плити привезли з Ізраїлю, обшивали їх в Дніпрі – пацани були дуже вдячні. Коли перший раз поїхала на передову – не пам'ятаю. У 2015-му, напевно, в Кримське, – розповідає жінка. – Було страшно. Не за себе, а за дітей ... Мої сусіди довго не знали, чим я займалася, поки одного разу не приїхали хлопці з «Айдару» на машині з гуркотом. Бачу – по вікнах обличчя. А потім потягнулися великі посилки, все зберігалося та сортувалося у нас вдома. Було таке, що в квартирі залишалося буквально дві стежки: з зали до спальні та до вікна, інше – коробки: шкарпетки, форма, їжа, потім більш серйозні речі. А потім я просто перестала боятися, подумала: «Чому я повинна боятися у себе вдома, в Україні?!»
Сьогодні, на шостому році війни, Жанна продовжує точково допомагати бійцям, опікується та підтримує вдів, чиї чоловіки загинули на війні, приймає в гостях військових та волонтерів, які стали добрими друзями. Її чоловік підписав контракт та служить («Ми ще у 2014 році збиралися, але все ніяк не могли вирішити, хто піде: він або я. Думали навіть разом. Так, Севєродонецьк звільнили, але війна триває»).
«Сказати, що ми стали сильнішими за ці роки? Та ні. Коли ми моталися, то були на адреналіні, не звертали уваги на себе, навіть не плакали. А зараз те, що накопичилося за цей час, починає виходити», – говорить Жанна про те, як її змінила війна.
Але найголовніше, що нам дала війна, – «свої». Вони є у всіх містах України, готові допомогти та такі, які знають, що виборюватимуть свою Україну до останнього.
