85-річний колківчанин – ​очевидець найбільшої трагедії рідного селища - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.38 € 30.91
85-річний колківчанин – ​очевидець найбільшої трагедії рідного селища

Олексій Антонович пам’ятає, як його рідне селище спалили фашисти.

Фото Юлії МУЗИКИ.

85-річний колківчанин – ​очевидець найбільшої трагедії рідного селища

Олексій Коленда із Маневицького району на власні очі бачив, як німці перетворили на згарище його рідне містечко, яке на той час було столицею Колківської Республіки

Ще дев’ятилітнім хлопчиком був Олексій Антонович, коли селище спіткало найстрашніше за всю його історію лихо: 3–4 листопада 1943-го воно повністю було спалене фашистами

«Німці на конях гасали з факелами – ​і хати миттєво спалахували»

— Люди втікали з палаючого містечка хто в чому був. З клунками й домашньою живністю юрбою бігли до лісу — ​в бік нинішнього тубдиспансеру, а німці раз у раз кидали з літаків бомби на натовп. Скрізь чути було галас, плач, стогін, вибухи, ревіння худоби… — ​ділиться болючими споминами чоловік.

Тоді, пригадує він, усі будинки в селищі були «шевченківськими»: невеличкими, дерев’яними, накритими соломою. Німці на конях гасали з факелами і підсовували їх під стріхи — ​хати миттєво спалахували.

Скрізь було суцільне згарище, лиш де-не-де виднілися то комин, то стовпчик, то якась обгоріла яблуня…

— Хто жив біля лісу, встиг забрати ще якусь худобу. Ті ж, хто в центрі, все покинули… — ​розповідає Олексій Антонович, в якого тоді у метушні загубилася мати. Із батьком та двома старшими сестричками вони переховувались у лісі.

— Постійно пікірували німецькі літаки й скидали бомби на скупчення людей, — ​згадує чоловік. — ​Ніч із 3 на 4 листопада була дуже місячною — ​видно було, як удень. Батько назбирав купу гілок, і ми під ними, голодні й холодні, пересиджували ту добу. А йшла ж зима… Нас прийняли пожити чужі люди у Чорнижі. Ділилися з нами харчами й одягом.

Через місяць знайшлася мати, але невдовзі вона захворіла на тиф, і сім’я мусила покинути помешкання чорнижівців, які їх прихистили. Подалися в село Острови, та мама так і не одужала… Навесні 1944-го овдовілий Антон Коленда повернувся із трьома дітками до Колок.

— Скрізь було суцільне згарище, лиш де-не-де виднілися то комин, то стовпчик, то якась обгоріла яблуня… Оселилися в батькової сестри, хата якої стояла на нинішній вулиці Ремісничій, найстарішій і єдиній, яку німці тоді не спалили, — ​повертається спогадами у той далекий час Олексій Коленда.

Дідусь – ​пошановувач книжок і найстаріший читач бібліотеки

Довелося сім’ї з нічого починати: яку-не-яку домівку собі будувати, господарство заводити. Із Харківської області, де був на будівництві, Олексій Антонович привіз дружину, з якою разом виховали доньку та сина. Їздив він на заробітки, трудився у кінофікації, а найбільше — ​35 років — ​пропрацював на різних посадах у Колківському ВПУ. Грав на альті у духових оркестрах училища й «Сільгосптехніки».

— Із одинадцятьох музикантів оркестру «Сільгосптехніки» я тільки один лишився, — ​сумно каже чоловік.

Без діла й у свої 85 Олексій Коленда не сидить — ​то на обійсті клопочеться, то лад дає власноруч посадженому садові.

— Прожив я неважне життя, — ​зітхає він, — ​але якби нічого не робив, то й не жив би вже…

А ще колківчанин із самого дитинства належить до пошановувачів книжок і нині є найстарішим читачем селищної бібліотеки.

А ще колківчанин із самого дитинства належить до пошановувачів книжок і нині є найстарішим читачем селищної бібліотеки. Вже й у поважному віці він постійно навідується до книгозбірні і за новими виданнями, і за душевним спілкуванням із бібліотекарями Ганною Оксенюк та Ольгою Місан.

З усмішкою зауважує Олексій Антонович, що за все своє життя якось не доводилось йому «в газету попадати», а це вже за останній рік про нього пишуть удруге. Тільки минулого разу журналісти назвали його Олексієм Мулькою, так, як по вуличному ще батька Антона кликали, який, рибалячи, забирав котові додому дрібну рибу, названу «мулькою».

— Люблю різні книжки: детективи, класику, й про війну, і про любов, — ​розповідає наш співрозмовник. — ​Ляжу, спати не хочеться — ​беру книгу, зранку о п’ятій просинаюся — ​і до сьомої ще почитаю. А як просто лежиш, не читаєш, то війна все споминається…

Юлія МУЗИКА.