Нині вже мало хто вміє вправно працювати за верстатом
Майстриня, яка лише раз у житті «положила коня»
Ольга Павлівна Гайдучик із села Велимче Ратнівського району тче вже майже 40 років
Про неї можна знімати фільми. Не буду писати, що у Велимчі застиг час, бо це не так. Але направду не в кожному селі здибаєш таку вправну майстриню. І не в кожної ткалі верстат постійно в роботі, а не для телевізійної картинки. Лише на релігійні свята Ольга Павлівна не бере до рук човника та бердо.
Головні дипломи — на диванах
– Із дитинства я схилялася до ткацтва. Ще малою в школу ходила, а вже ткала, по–нашому кажуть «портки», тобто скатертини. Поступово–поступово — і получилося в мене. То тре мати бажання велике й терпіння. Якщо не лежить душа до того, то нічого в тебе не вийде, — Ольга Павлівна злегка спирається на верстат, на якому вгорі напис: «Зроблено 1939 року». — Не знаю, хто його виготовив: чи дід, чи хтось інший.
Жінка не вигадує високих слів про творчість чи високі помисли. Каже, що життя саме змусило все робити. Колись працювала на побутовому комбінаті, де виготовляли килими. Та це їй не вельми вдавалося. А якось у 1980 році вичитала в газеті, що потрібні ткачі–надомники. Звернулася туди і, власне, відтоді й почала активно ткати.
— Там мені розповіли, що треба повернути народні ремесла. Ходила до старих жінок, збирала давні сорочки і переробляла їх на рушники. Пізніше почали запрошувати на фестиваль «Берегиня». Потім — у Ратне. Мене спершу в Луцьку стали знати, потім в Ратні, — каже майстриня.
То тре мати бажання велике й терпіння. Якщо не лежить душа до справи, то нічого в тебе не вийде.
За майже сорок років сидіння за верстатом Ольга Павлівна досягла найвищих вершин майстерності, брала участь у десятках фестивалів, зокрема у «Берегині» та «Країні мрій», була відзначена дипломами та грамотами, її запрошували у посольство США, а головне — вона власними руками виготовила сотні, а то й тисячі метрів рушників, килимів та сорочок. В Ольги Павлівни уся хата у тканих доріжках, подушках та покривалах. А ще скільки добра є у двох старих кухрах (так на Поліссі називають скрині), що стоять на веранді!
Показує посвідчення та нагрудний знак заслуженого майстра народної творчості України, цим званням її удостоїли в 2009 році. Питаю, чи колись одягала відзнаку. «Нє, з мене люди сміялися б. У мене ще є тих мендалів», — відмахується жінка.
Поліські рядна не гірші за карпатські ліжники
Нині серед покупців популярніші сорочки, крайки, спідниці, літники, подушки та рядна. А от рушниками цікавляться менше. Запитую, скільки часу треба ткати метр рушника.
— То ж така робота, що не поспішиш. Якщо постаратися, якийсь узор можна за день виткати. Тоді працюєш до середночі. Але нині вже здоров’я не те, — майстриня сідає за верстат, щоб продемонструвати своє вміння.
Легко перекидає човник з боку на бік і міняє напрям ниток основи. І починає розповідати, як треба крутити основу, як закріпляти її на верстаті. Виявляється, що на позір неважка праця, та не така вже й легка, якщо займатися нею довгий час. Адже доводиться сидіти на високій лавці, ногами не торкатися землі, а час від часу натискати на педалі.
Ось такі рушники тче Ольга Павлівна!
— Я люблю таку працю. Без неї сиди, пробачте, як дурень. А так є заняття, яке ніби заспокійливо діє. Немає коли сумувати. Ніякі думки не лізуть у голову, уся увага тут. Щоб виткати оці узори, треба знати, де наступити, — пояснює велимченська майстриня. — Якщо неправильно зробиш, то називається «положив коня». Я якось раз за життя положила його і довелося багато розплутувати. Та ще й сам із цим не справишся. Але я якось додумалася і переробила.
Верстат в Ольги Павлівни пристосований до того, щоб працювати самій. Дошку, яка блокує брусок для натягування основи, колись на її прохання піднімав син. Нині і вставати з місця не треба: досить потягнути за шнурок і дошка піднімається.
На моє запитання, скільки метрів рушників виткала, Ольга Павлівна тільки усміхається, каже, що не рахувала, і додає: «Мої роботи є і в школі, і у церкві, і в лікарні».
Уся хата умілої ткалі – у килимах та покривалах.
Одне із завдань, яким майстриня по праву пишається, — виготовлення сценічних костюмів для велимчанського зразкового фольклорно–етнографічного дитячого колективу «Золота криниця». Її майстерність перейняли й дочки, а особливо внучка Тетяна.
— Найгірше, що від держави немає ніякої допомоги: сам діставай нитки, збуту немає. На кожній виставці мене питають, чого не передаєте своє вміння? А кому? Хто його і за що буде ткати? — запитує жінка і її запитання повисає без відповіді.
Щоправда, на момент розмови ми ще не знали, що пізніше указом Президента України Володимира Зеленського Ользі Гайдучик призначено дворічну стипендію. З чим її і вітаємо: цілком заслужене визнання.
