«Нема такої посади, на якій би я зрадив пісні…» (Відео) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.27 € 32.88
«Нема такої посади, на якій би я зрадив пісні…» (Відео)

На сцені Андрій Мигуля окрилено-щасливий, неначе птах у польоті.

Фото з особистого архіву Андрія МИГУЛІ.

«Нема такої посади, на якій би я зрадив пісні…» (Відео)

Директор Ковельської школи мистецтв Андрій Мигуля певний період працював начальником управління культури, заступником голови райдержадміністрації, але ніколи не сидів під час урочистостей у «начальницькому» ряду в залі, завжди перебував серед артистів за кулісами, на сцені. Три роки тому талановитий співак і менеджер очолив колектив закладу, з яким поріднився ще у дитинстві

«Многії літа» для тата й мами

Сильний і ніжний голос Андрія Мигулі однаково щиро полонить серця і в столиці, і в сільських клубах, і у храмі. Та, як зізнається наш співрозмовник, найкраще йому співається в батьківському домі, що в селі Колодниця на Ковельщині.

— На сцену я вперше вийшов у 6 років разом із мамою у складі фольклорного колективу. Тато чудово грав на акордеоні, привезеному з Німеччини, де служив в армії. І для мене, малого, найбільшою радістю було випробовувати цей інструмент. Ну а тепер найщасливіші емоції переповнюють душу, коли співаємо за святковим столом усією великою родиною. Як нещодавно, на мамин день народження, коли я, обидва брати, сестричка зібралися зі своїми сім’ями, — ​каже Андрій Дмитрович.

На сцену я вперше вийшов у 6 років разом із мамою у складі фольклорного колективу.

«Многії літа» для найрідніших людей звучать по-особливому. Татові, котрий працював залізничником, він завдячує вмінням долати труднощі: навчив не цуратися роботи: і за плугом ходити, і саморобним трактором керувати, й сіно косити. Мамі, яка 51 рік завідує ФАПом у селі, варто вклонитися за невсипущу турботу і віру в те, що син обов’язково виб’ється в люди. Колись мріяла: виросте — ​стане лікарем чи фармацевтом. А побачила, як горять Андрійкові очі на сцені, як тягнеться він до музики, зрозуміла, що Бог дав дитині інше призначення — ​служити мистецтву.

«Благословення батьків допомагає мені в усьому», — каже Андрій Мигуля.
«Благословення батьків допомагає мені в усьому», — каже Андрій Мигуля.

 — У перший клас я ходив до Білина, бо у Колодниці початкову школу якраз закрили. Правда, згодом завдяки маминому бойовому характеру і її листу до міністра освіти це рішення скасували. Але я тому не зрадів, бо дуже хотів учитися в Ковелі. Чому? Там була ще й музична школа, яку міг відвідувати після уроків, — ​згадує наш співрозмовник.

Звісно ж, він мріяв навчитися грати на акордеоні. Автобус із Колодниці до Ковеля тоді ходив двічі на день, тож додому хлопець переважно добирався пішки. Графік юного школяра був щільним: заняття, репетиції, заходи. Вчитель музики Василь Сірець, котрий вів шкільні хори, в яких брали участь по сто і більше співаків, визнав хлопця найкращим солістом.

— Повертався додому стежкою через поле. Уявляв себе артистом, котрого фільмують посеред пшеничного лану, і співав, аж колосся гойдалося. Побачу здалеку, як хтось їде велосипедом, перечекаю, а далі знову — ​на повен голос…

Вивчили весільні обряди… й побралися

Навіть ставши випускником Ковельської музичної школи, Андрій Мигуля ніколи не забував сюди дороги. І тоді, як готувався до вступу в Рівненський інститут культури, і як став студентом, і згодом. Навчання на факультеті музичних мистецтв поєднував із роботою з дітьми, нехай підробіток невеликий, зате досвіду набирався. А ще разом із одногрупницею Оленкою співали в ансамблі «Волиняни», керівником якого була заслужена діячка мистецтв Людмила Гапон. У Рівному цю жінку також вважали неперевершеною тамадою. Її подружжя згадує з усмішкою:

— Брала нас, студентів, із собою на весілля, ми відтворювали старовинні обряди. І так увійшли в роль, що на 4-му курсі вирішили одружитися…

Директор Школи мистецтв у Ковелі дбає, щоб вихованцям було цікаво, комфортно і радісно.
Директор Школи мистецтв у Ковелі дбає, щоб вихованцям було цікаво, комфортно і радісно.

 У той період Андрій Мигуля вперше випробував і себе в якості тамади, і з того часу вже на добрій сотні весіль був головним розпорядником — ​у родичів, друзів, знайомих.

Коли вони з молодою дружиною повернулися на Ковельщину, жоден концерт не проходив без їхньої участі. Андрій Дмитрович спочатку працював художнім керівником Скулинського будинку культури. Однак і тоді, коли став чиновником, не зраджував пісні.

— До нас на Ковельщину завжди на Лесині дні з’їжджається цвіт української інтелігенції. І коли ми відкривали музей Лесі Українки в Нечимному, було багато гостей. Замість доповіді тоді я заспівав романс «Коли розлучаються двоє», слова якого переклала велика поетеса. Не було за ці роки жодного свята, великого концерту, де б я не виступав — ​із хором, в дуеті, квартеті, в гурті «Полісяни», — ​про кожен період свого життя, незалежно від того, яку посаду займав, Андрій Мигуля згадує за своїм багатим репертуаром.

Віддавався роботі, бо вдома мав міцний тил. Олена Павлівна захоплення чоловіка поділяє й розуміє:

— Обом нам співати, брати участь у концертах зараз нема змоги. Виховуємо трьох дітей, потрібно комусь побутом займатися. Я знаю, що для Андрія музика, пісня — ​як повітря. Радію, що він реалізував свої здібності як музикант. А я зі студентських років збирала у фольклорних експедиціях старовинні вишиванки, пробувала свої сили у створенні сценічних костюмів, одягу в національному стилі. Тепер це для мене не хобі, а робота, — ​розповідала Олена Мигуля, з якою зустрілися у музичній школі, коли вона привезла донечку на заняття.

Її магазин «Світ вишиванок» у Ковелі давно користується неабиякою популярністю, речі тут ексклюзивні, добротні, сучасний дизайн одягу базується на глибокому фундаменті народних традицій.

Її магазин «Світ вишиванок» у Ковелі давно користується неабиякою популярністю, речі тут ексклюзивні, добротні, сучасний дизайн одягу базується на глибокому фундаменті народних традицій. А ще відчувається, що все тут створено з любов’ю, з душею.

— Знаєте, коли ми привезли наші вишиті сорочки хлопцям в АТО, то це був для них особливий подарунок, котрий нагадав про домівку, родину. І коли я співав для бійців про Україну, про маму, то бачив сльози в очах мужніх чоловіків. Там, у районі Щастя і Старобільська, ще раз переконався, що вишиванка і пісня — ​це справжні обереги, — ​каже Андрій Дмитрович, якого військові за його спів називали «Волонтер-тенор».

«У домі, де живе мистецтво, не повинно бути обдертих стін»

— Це п’ятий директор за понад 60 років моєї роботи в школі. Пам’ятаю його ще учнем. І як співак, музикант, і як викладач сольного співу, і як керівник Андрій Мигуля — ​людина на своєму місці, — ​таку оцінку почули з уст педагога-старійшини, заслуженого працівника культури України Михайла Тлумака.

А за чудові вишиванки усе сімейство вдячне мамі Олені Мигулі.
А за чудові вишиванки усе сімейство вдячне мамі Олені Мигулі. /

 Ну а сам Андрій Дмитрович захоплено розповідав про своїх колег, про колективи, які є гордістю закладу: камерний оркестр «Квінта», духовий, симфонічний оркестри, оркестр народних інструментів, народний аматорський ансамбль «Награш»… Десятки концертів у Ковелі та області, для учасників АТО, виступи за кордоном, благодійні мистецькі заходи, музичні звіти… Життя цього колективу багатогранне, насичене подіями, цікаве. Ковельська школа мистецтв займає третє місце на Волині серед 37 подібних закладів. Тут працюють 68 творчих педагогів, щороку збільшується набір дітей, причому не тільки з райцентру.

  І коли я співав для бійців про Україну, про маму, то бачив сльози в очах мужніх чоловіків. Там, у районі Щастя і Старобільська, ще раз переконався, що вишиванка і пісня — ​це справжні обереги.

Соломійка Соломанідзе, приміром, двічі на тиждень приїжджає із села Мильці Старовижівського району. Дівчинка каже, що жодного заняття не пропустила, бо скрипка їй дуже подобається.

Дружним співом зустріли нас юні хористи. А в цьому кабінеті викладач по класу фортепіано Олена Дідух щодня вдосконалює набутки інклюзивної освіти. Для її вихованців (дітей, молодих людей з інвалідністю) музика — ​цілющі ліки.

— Традиційно найпопулярніші — ​гітара, фортепіано, скрипка. Є охочі навчатись на ударних інструментах. До речі, торік за кошти міського бюджету для нас придбали барабанну установку. Також знайшли порозуміння з міською владою в тому, що в домі, де живе мистецтво, не повинно бути обдертих стін. Ремонт приміщення проводимо і завдяки фінансуванню з місцевого бюджету, й інші можливості знаходимо. Декілька кімнат, наприклад, облаштували батьки учнів на благодійних засадах, — ​проводив екскурсію Андрій Дмитрович.

В одному з класів зустріли майбутню піаністку Анастасію Мигулю, яка демонструвала нам, чого навчилася за 2 роки під керівництвом досвідченого педагога, завідувачки фортепіанним відділом Валентини Іванівни Скрипіної. Дівчинка дуже старалася, аби не підвести строгого тата-директора.

— Наступного року і братик Тимофій сюди прийде, він на гітарі хоче грати. Антон у нас — ​футболіст, а я музику й танці люблю, — ​давала інтерв’ю щебетуха Настуня, живе свідчення того, що талановитому роду —нема переводу.

«Із піснею виріс, живу і творю» — ​так назвав колись свій творчий вечір, присвячений 30-річчю діяльності в культурі, Андрій Мигуля. І щоденно це доводить, бо улюблена справа справді дає людині крила.

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.