Вони повінчалися, щоб колись і на небесах бути разом - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.90 € 29.51
Вони повінчалися, щоб колись і на небесах бути разом

Три роки тому подружжя взяло церковний шлюб.

Фото із сімейного архіву подружжя ПАНЧУКА і ГОНТАР.

Вони повінчалися, щоб колись і на небесах бути разом

Валерій Панчук і Алла Гонтар, які живуть у селі Журавичі Ківерцівського району, побралися вже не юними. В обох був менший чи більший досвід сімейного життя, яке закінчилося розлученням. Сьогодні вони із впевненістю кажуть, що головне — ​це зустріти «своїх» жінку, чоловіка. Подружжя вдячне долі, що звела їх шляхи і подарувала велике кохання

Їхні перші шлюби закінчилися розлученням

23 жовтня 2009 року — офіційне народження їхньої сім’ї.
23 жовтня 2009 року — офіційне народження їхньої сім’ї.

 Можна було б на цьому і крапку поставити при згадці про їхнє сімейне життя, яке не склалося. Але це ж все одно, що викреслити сторінки, без яких «книжка буде неповною». Отож, насамперед про те, що було до зустрічі наших героїв…

Валерій Панчук родом із Дубна, що на Рівненщині. Але обставини склалися так, що десять років жив у Демидівці, звідки родом його мати. Зі своєю першою дружиною почав зустрічатися, коли вона була ще одинадцятикласницею (він на 13 років старший від неї). Потім дівчина вчилася в Києві — ​в Національному університеті імені Т. Г. Шевченка, на факультеті журналістики.

Приємні миті відпочинку на морі.
Приємні миті відпочинку на морі.

 — Одружилися ми, — ​розповідає чоловік, — ​коли я мав уже 35 років. На той час у мене були свої цінності в житті, які формуються з віком: я не уявляв сім’ї без дітей.

Валерій — ​із тих чоловіків, які заздалегідь думають, аби було куди привести свою обраницю. Тож добротний дім збудував ще до весілля. І сподівався, що в ньому житимуть його дружина, діти. Садочок посадив, щоб усім було комфортно. Але склалося так, що скоро зрозумів: у цьому великому будинку не буде дитячого гомону — ​у 22-річної дружини були дещо інші погляди на життя. Це і стало основною причиною дуже швидкого, буквально десь через пів року, розлучення: на думку Валерія, подружжя без дітей не має смислу.

У Алли Гонтар — ​своя історія першого шлюбу. Чоловіка їй насватали батьки.

Вона вчилася у Луцькому педагогічному училищі. Додому у свої Журавичі приїжджала лише на вихідні. Якось такого дня її поставили перед фактом, що «у нас будуть свати». Мотивувалося таке рішення тим, що дочці уже 18 — ​пора під вінець, а потенційний наречений — ​«гарний хлопець». Алла розуміла, як зараз каже, що робиться щось «не те»: не можна ось так іти заміж, не маючи почуттів. Але події розвивалися дуже швидко. Наступного разу, приїхавши додому, вона побачила, що вже й продукти закуплені. Одне слово, аби не накликати на себе гніву, промовчала, і сватання, а згодом і весілля відбулися.

— Так я вийшла заміж, — ​вертається в ті роки жінка. — ​І хоч ми з чоловіком розлучилися, сьогодні можу сказати ось що: якби в мене не було першого шлюбу, то я б зараз не цінувала так свого Валерія. А ще дуже рада, що в мене від першого шлюбу є донечка Богдана. І найголовніше: Валерій, можливо б, на мене серйозно і не глянув, якби у мене не було доньки: він же мав велику мрію — ​знайти дружину, яка народить йому дітей.

Три з половиною роки тривав цей шлюб. І то так довго не йшла від чоловіка, як вважає тепер наша героїня, заради дочки — ​не хотіла позбавляти її батька.

Доля вела їх одне до одного

Розлучившись, Алла 10 років сама ростила, виховувала свою Богдану. Вчилася у виші і робила бізнес (свого часу Алла Гонтар, яка нині очолює Журавичівську сільську раду, була засновником та директором українсько-німецького ТзОВ «ЕВА»), купувала нерухомість, будувала хату. Одне слово, стала успішною бізнес-вумен.

— Після першого невдалого шлюбу, — ​розповідає вона, — ​мене чоловіки взагалі не цікавили. Але так було до травня 2007 року — ​до нашої з Валерієм зустрічі. Я ніби два життя мала: одне, коли була сама, ростила доньку, і ось тепер — ​друге.

Валерій теж довго був одиноким, коли розлучився з першою дружиною. Чоловік, який живе сам («а був час, що й матері біля мене не було»), — ​без проблем готує, пере, прибирає, тобто дає собі раду, до жінки ставиться вже не як до робочих рук у хазяйстві, як це буває. Вона уявлялася йому у виплеканому образі матері його дітей.

Алла Гонтар розповідає про їхню першу зустріч:

— Зі слів Валерія знаю, що мріяв він, як їхатиме своєю машиною і підвезе якусь красуню. Це й буде його доля. А сталося зовсім не так. Я з подругою добиралася своїм бусом із Журавичів у Демидівку, що на Рівненщині. По дорозі попросився в пасажири якийсь чоловік. Як виявиться, це був добрий знайомий Валерія. Коли в Демидівці ми повирішували свої справи, то знову зустрілися і зайшли разом зі своїм попутником попити чогось прохолодного, бо був жаркий день, у магазин-бар, господар якого — ​мій майбутній чоловік. І він сюди за якийсь час прийшов. Я якраз розмовляла по мобілці з німецьким компаньйоном. Почувши чужу мову, Валерій, як я встигла зауважити, подивився на мене як на дівчину, яка «щось із себе строїть». І коли сів до нас за стіл, то явно з розворотом не до мене. Я ж, коли бачила, що подобаюся чоловікам, то зразу ставала «їжачком» і фиркала — ​така своєрідна захисна реакція. А тут вийшло навпаки — ​на мене чоловік не звернув ніякої уваги, і це мене неабияк «зачепило». А ще ж переді мною був такий мужчина! Великий, симпатичний, з гарною поставою. Одне слово, мій…

 Валерій каже: «Тобі не стидно третю дитину чекати і бути незаміжньою?». Після цих слів ми посиділи, подумали і пішли купувати обручки.

Того травневого дня вони ще раз зустрілися. На зворотному шляху на Волинь зупинилися біля Хрінниківського водосховища, бо ж як обминути це чудове місце, та ще й у жарку погоду. І попутник Алли, якого знову підвозила, «видзвонив» Валерія, сказавши, що нібито вона хоче його бачити. І він приїхав.

— Правда, — ​пригадує жінка, — ​тоді ми навіть номерами телефонів не обмінялися. Але Валерій все-таки вийшов із ситуації і через тижнів два зателефонував мені. Потім я трохи прихворіла, і одного дня мій майбутній чоловік приїхав до мене в Журавичі — ​в село, в якому до цього не бував і не знав, де воно знаходиться.

У травні було знайомство, а вже в кінці вересня настав їхній спільний день

Цукерково-букетний період у них не затягнувся. Власне, майбутнє подружжя декілька місяців зустрічалося в Луцьку, на оптовому ринку. Валерій допомагав Аллі завантажити товар, і кожен вирушав до себе додому. А 28 вересня чоловік приїхав у Журавичі вже із чемоданом і своїм собакою. Це і був їхній перший спільний день, який ніколи не забудуть.

— Через пів року, — ​розповідає Алла, — ​ми зрозуміли, що в нас буде поповнення. У 2008-му народився наш Назарчик. У Луцькому пологовому будинку нам на прощання сказали: «Через рік чекаємо вас!». Звичайно, це була просто чергова фраза — ​ніхто ж не думав тоді, що так і справді станеться. Тим часом уже за чотири місяці після того, як на світ з’явився наш синочок, ми дізналися, що знову чекаємо дитину — ​нашу Настуню. Як зараз пригадую, якогось дня приїхали машиною до Луцька. Зупинилися біля торгового центру «Там-Там». І ось Валерій каже: «Тобі не стидно третю дитину чекати і бути незаміжньою?». Після цих слів ми посиділи, подумали і пішли купувати обручки. А вже з ними поїхали у рацс заяву писати.

А там їм сказали, що треба декілька місяців чекати, бо черга велика на реєстрацію шлюбів. «Тоді нам урочистість уже не знадобиться — ​ми в пологовому будинку будемо», — ​відповіла на це Алла. Їм порадили принести довідку про вагітність від лікаря, щоб прискорити подію. Так вони й зробили. І коли повернулися з потрібним папірцем, то дуже здивували працівницю рацсу: Алла тримала на руках маленького Назарчика, який до цього спав у машині і якраз прокинувся, тож взяли його з собою. «Чого ж ви не казали, що чекаєте вже другу дитину?» — ​спитала вона. І тоді Валерій уточнив: «Третю…». До доньки Алли від першого чоловіка він завжди ставився як до рідної.

Зареєстрували вони шлюб 23 жовтня 2009-го. Навіть без свідків, як зараз пригадують. Це було свято — ​офіційне народження їхньої сім’ї — ​для них двох. А повінчалися рівно через сім років. Про церковний шлюб думали від самого початку («тільки «доростали» до цього»), щоб колись, як кажуть, і на небесах бути разом. У соборі міста Ківерці отець Іван пов’язав їм руки. Тепер цей священник — ​їхній духовний наставник. У 2018 році він повінчав і їхню найстаршу дочку Богдану, коли вона виходила заміж.

Одні чоловіки освідчуються щодня, а інші оточують дружину любов’ю

Про це подумалося, коли розмовляла із подружжям.

— Є два типи чоловіків, — ​каже Алла. — ​Одні — ​з тих, які не втомлюються казати, що люблять, а другі не говорять про свої почуття, зате ти щодня відчуваєш себе коханою. Ось і вчора збиралася вранці на роботу. Трохи приморозило, машина вкрилася інеєм. Приходжу, а вона вже розморожена, прогріта, вікна почищені. Сідаю — ​і їду. Валерій подбав, щоб мені було комфортно. Він не дуже щедрий на «люблю», але так живе, що я цю любов бачу, купаюся в ній.

У день вінчання доньки Богдани: пані Алла вже у статусі тещі.
У день вінчання доньки Богдани: пані Алла вже у статусі тещі.

 І та прогріта машина, про яку жінка згадала, і приготовлена чоловіком вечеря — ​це все, що робиться автоматично.

— Так має бути, — ​каже Валерій. — ​Чоловік повинен дбати про жінку — ​матір своїх дітей. Я не догоджаю дружині — ​я так живу.

— І коли у 2015-му я вирішила балотуватися на посаду сільського голови, — ​говорить Алла, — ​й сумнівалася, чи правильно роблю (як же мої материнські обов’язки, чи не постраждають діти?), то Валерій додав упевненості: «У тебе є невикористаний потенціал — ​іди… Діти вже не немовлята — ​справимося». Хто може так сказати? Тільки люблячий чоловік. Так уже ведеться, що жінка забезпечує своєму обранцю тил. І жінці він не менш потрібний. Я його маю і вдячна за це своєму коханому.