А через 50 літ підтвердили: «Любов з першого погляду існує» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.27 € 32.88
А через 50 літ підтвердили: «Любов з першого погляду існує»

«А такі ми були в час розквіту нашого кохання».

Фото з сімейного архіву Лутаїв.

А через 50 літ підтвердили: «Любов з першого погляду існує»

Анатолій та Ганна Лутаї, які мешкають у Луцьку, з подивом озираються у 1970– й, який простелив їм травневий рушничок на десятиліття. І хоч назбиралося їх на «золоте» весілля, не вірять, що так швидко збіг час…

Із сім’єю Лутаїв я познайомилася завдяки їхньому листу в редакцію: «Читаємо «Газету Волинь» більше 40 років, ще відтоді, коли вона називалася «Радянська Волинь», з тих пір, як занесла доля нашу сім’ю на квітучу, співучу й синьооку Волинь…»

Уже під час спілкування дізналася, що подружжя планувало на старість повернутися в рідні краї, а вийшло так, що Луцьк став для них малою батьківщиною та місцем, де зміцнилася й збагатилася їхня родина

…Анатолій Васильович Лутай, полтавчанин, згадує, як у 1969 році повернувся зі строкової служби в Радянській Армії у рідне село Риги. Тоді й помітив каро­оку Анну, новеньку. Дівчинина працювала зоотехніком у місцевому радгоспі, куди її направили як випускницю сільськогосподарського технікуму. Спільну мову знайшли швидко: обоє молоді, завзяті, знали, що таке тяжка праця, бо виховувалися у селянських родинах (Аня приїхала з черкаського села Жерноклеви). «Доля, що ми зустрілися, — ​міркує тепер Анатолій Васильович і коротко докидає: — Любов з першого погляду існує».

Ганна (тоді ще Черненко) з усміхом згадує, що спочатку познайомилася з батьками нареченого, бо ж Анатолій ще був в армії, а її поселили у тому ж будинку, де мешкала його сім’я. Тоді одна місцева жінка, яка взялася опікуватися молоденькою зоотехнічкою, наказала, що ніяких хлопців їй не треба, бо вже для неї один є. Мала на увазі саме її майбутнього, поки незнайомого, нареченого. Звідки тільки знала та сільська жінка, що вони ідеально підійдуть одне одному. «Ми зустрічалися цілий рік. Він був на роботі (працював на посаді «медсестри» у психлікарні в Лубенському районі. — ​Ред.) і ходив до мене пішки десь кілометрів із 18! І в дощ по тих лісосмугах, полях ішов!» — ​кидає погляд на 50 років назад Ганна Михайлівна. …Склалося так, що чекала його недаремно: невдовзі після освідчення молодята побралися. То було 16 травня 1970 року.

Казкове «і жили вони в мирі й щасті» цій парі підходить частково, бо довелося їм поїздити світом, перш ніж звили саме те сімейне гніздечко, яке не хочеться покидати. 21–літня Аня мусила вирішувати, чи готова вона жити з чоловіком–студентом, бо її Анатолій над усе хотів навчатися в медінституті. (Відчував, що йому мало освіти, отриманої в Лохвицькому мед­училищі). «Якщо ти згідна — ​значить, ти моя», — ​нині повторив чоловік те, що колись сказав дівчині. Каже, насправді знав, що почує у відповідь. З першого дня знайомства спілкування у них складалося напрочуд гладенько, панувало повне взаєморозуміння. (Роки їм пішли лише на користь, бо не раз траплялося так, що один тільки подумає, а другий починає говорити те вголос).

 Я вважаю себе щасливою жінкою і такої долі побажаю і дочці, й онучці: щоб старалися так жити, аби не гірше, як у нас, а то й краще!

Власне, їхня спорідненість, працьовитість (обоє із сільських родин), повага одне до одного («як у батьків») допомогла їм здолати безгрошів’я, властиве багатьом молодим сім’ям, та проблему з власним «кутком». Жили в орендованій квартирі в тодішньому Дніпропетровську, де Анатолій навчався на медика й підробляв після пар на місцевій станції переливання крові. Потім перебралися в російський Куйбишев задля можливості отримати фах «військовий лікар».

Ось ця сторінка їхнього побуту була особливо важкою: Анатолій Васильович згадує, що мусили жити в хаті п’яниць (за його спостереженням, помешкання приїжджим здавали здебільшого тамтешні, які любили горілку). Ті часи у них асоціюються із суцільним зітханням. «Моїй дружині за одне таке випробування треба ставити пам’ятник», — ​не жартує чоловік, докидаючи, що господарі їхнього житла як пиячили, то всі: від старого до малого. А в Лутаїв тоді вже була дорога втіха — ​донечка Лариса. «У ті часи дуже помагали нам батьки: і гроші переказували, й онучку забирали до себе», — ​ділиться чоловік. «Ми все змогли перетерпіти без зайвих сімейних штормів», — ​доповнює дружина.

У 1974 році лейтенант медичної служби Анатолій Лутай із сім’єю приїхав на Волинь. Чоловіка направили служити в Луцьку ракетну дивізію, за його висловом — ​«на крайній захід». Спочатку винаймали житло в хатині на Кічкарівці. Маючи з чим порівняти, були щасливі, бо потрапили до «золотих людей» і вже навіть, як отримали квартиру, регулярно навідували, ніби рідних.

Анатолій Васильович як військовий медик служив на різних посадах у ракетній дивізії, після її розформування був лікарем–терапевтом медпункту Луцького прикордонного загону. Ганна Михайлівна трудилася в обласному «Зооветпостачі». Обоє відповідально ставилися до роботи, дорожили сім’єю. «Чоловік із дружиною повинні одне одному помагать, підтримувать у біді і в радості. Все і всюди — ​разом, — ​жінка говорить із глибоким переконанням, що це головна істина взаємин, і деталізує: — ​От написали списочок продуктів — ​і пішов дідусь купив… Ми стараємося одне одному не псувати нерви, бо це ж не відновлюється».

За ці роки вона все частіше називає його дідусем, а він її вже не Анею — ​бабусею. Він знає, що його «половинка» над усе обожнює квіти, а вона відчуває, що йому важливо, аби дружина була поряд.

Обоє мають собі щастя — ​найдорожчу у світі внучку Іринку, якій готові віддати душу. Дуже дорожать традицією — ​у мирі й злагоді збиратися в сімейному колі з найменшенькою, з донькою Ларисою та зятем Віталієм. «Я вважаю себе щасливою жінкою і такої долі побажаю і дочці, й онучці: щоб старалися так жити, аби не гірше, як у нас, а то й краще!» — ​вимірює словами свої 50 років шлюбу Ганна Михайлівна. Сімейна пара дуже хотіла би побачити у щасливий день, 16 травня, свою родину з Черкащини, Дніпропетровщини та Полтавщини, однак дисципліновано скорилися карантину. І планують: у радянські часи не зважилися повінчатися, тож думають про особливий похід до церкви тепер…

Про внучку обоє кажуть однаково: «Іринка — ​то наше все».
Про внучку обоє кажуть однаково: «Іринка — ​то наше все».

 

На фото із донькою: «Усе життя старалися, щоб ніяких гроз і штормів у хаті в нас не було».
На фото із донькою: «Усе життя старалися, щоб ніяких гроз і штормів у хаті в нас не було».