Супержінка з Волині, яка втекла з Сибіру, не вміла зупиняти велосипед... - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.19 € 32.96
Супержінка з Волині, яка втекла з Сибіру, не вміла зупиняти велосипед...

Любов до України — її провина.

Фото Олександра РАДЗІВІЛА.

Супержінка з Волині, яка втекла з Сибіру, не вміла зупиняти велосипед...

У тісній камері Луцької тюрми їх було кілька десятків: голодні, вошиві, зневірені. Коли скрипів ключ у замку, відчинялися двері й конвоїр кидав на брудний бетон миску смердючих кишок, той, хто сильніше хотів вижити, першим кидався до несвіжих тельбухів. У цій зовсім нелюдській боротьбі часто перемагала одна юна волинянка, адже, як нині розказує, була «жилава» і здужала вибороти свою порцію… «їжі»

Її звати Надія Степанівна Собчук (на фото), вона живе у селі Бужанка, що неподалік Нововолинська. Крім рідних, нікому не переповідає своєї історії, бо навіть за незалежної України боїться каральної машини, що намагалася її зломити…

Усе розпочалося з маленьких папірців із таємними повідомленнями, які у 10–річному віці вплітала у свої коси, щоб передати українським повстанцям: батько був в УПА, а донька йому допомагала.

Невдовзі тата схопили і, як дізналася згодом, розстріляли у Луцькій тюрмі, а її з матір’ю відправили в Сибір.

— Це було зразу після війни. Їжі не мали зовсім. Сушили траву, перетирали і робили з цієї «муки» пиріжки. А якось на Великдень мама плакала і казала: «В Україні їдять паску і крашанки, а ми — ​гнилу картоплю», — ​пригадувала ті часи жінка.

Розповідають, що при навчанні радянських розвідників їх без грошей і документів інколи закидали десь у глушину і ставили завдання добратися до Москви. І хоча це були добре підготовлені військові, не всім вдавалося успішно виконати наказ.

Сушили траву, перетирали і робили з цієї «муки» пиріжки. А якось на Великдень мама плакала і казала: «В Україні їдять паску і крашанки, а ми — ​гнилу картоплю».

Нашій героїні ніхто наказу не давав, грошей вона також не мала, а ще у неї був «бонус» — ​статус доньки ворога народу. От із такими стартовими позиціями 15–річна Надійка вирішила подолати тисячі кілометрів та повернутися на Волинь.

Як ви вже зрозуміли, їй це вдалося: дісталася до залізниці, вдень ховалася, вночі застрибувала в товарняки, по селах просила їсти… У це важко було б повірити, якби не очевидці й документи. Одним зі свідків цієї історії був односельчанин утікачки, що не так давно помер. Саме йому, дільничному міліціонеру, прийшли «папери» з орієнтуванням на молоду «злочинницю». Вони зустрілися на пасовищі: дівчина почала втікати, а правоохоронець стріляв їй у спину. Потім була Луцька тюрма, та сама — ​з «делікатесами» в меню, та сама — ​де вбили її батька.

За Хрущова Надію випустили. Вона все життя мешкала неподалік чоловіка, який запроторив її за ґрати. Виховала дітей, має внуків і правнуків. Донедавна основним видом транспорту для неї був велосипед, щоправда, бабусі зазвичай не вдавалося його вправно зупинити, то вона просто падала в траву…

...Була в Луцьку, заходила у Свято–Архангельський чоловічий монастир, що діє у приміщенні колишньої в’язниці. Шукала свою камеру. Наче знайшла…


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.