Людмила ПРИХОДЬКО: «Я — ​гайдамачка по природі. Кажу, що думаю, і це не всім подобається»

Звання «улюблена актриса» — ​найвище і справжнє»

Ми сидимо у Людмили Іванівни у вітальні. Круглий стіл, чашки на лляних серветках, а з картини на стіні позирає великоока, розкішно вбрана, ще молода жінка, напрочуд схожа на господиню. Моя співрозмовниця пояснює, що то вона у ролі Кочубеїхи: «Робота приголомшливого художника Гени Тарасенка. Це я — ​жінка генерального судді, найзаможніша в Україні. Може, тому що ми з бідних — ​нам дуже вдаються ролі багатих. На сцені сатисфакцію одержувала за своє дитинство: за 11 років у школі зносила два пальта (тоді їх ненавиділа). Скажу вам, що вдома у нас (а тато мій Іван був редактором канівської газети «Дніпрова зірка», мама Марія — ​вчителькою) гроші, золото не водилися, зате було багато книг, друзі збиралися…

Мама моя хотіла, щоб я на журналістку вчилася, але тато був проти… Уже з роками я остаточно зрозуміла, що моє покликання і призначення — ​стати актрисою. Дуже люблю свою професію і ніколи не пошкодувала, що обрала театр. Відчуваю, що це моє».

Ми спілкуємося напередодні її дня народження, і Людмила Приходько іронізує, що останній веселий ювілей позаду, а я мимохіть милуюся нею: бездоганна осанка, прямий погляд, голос глибокий і чистий. Розповідь, присмачена гумором і довжелезними цитатами, підохочує лиш слухати–чудуватися–слухати…

— Як воно — ​почуватися аж народною артисткою України?

— Оце звання «улюблена актриса» — ​найвище і справжнє. Головне — ​і цього я бажаю молодим акторам — ​стати у людей улюбленими. Звання дає народ. А досягти цього важко. У мене були хороші педагоги, і я багато вчилася.

Не можна, передаючи емоції на сцені, користуватися однією фарбою: це ж не паркан! Треба знати нюанси, напівтони, напівсвітло. Треба мати велику школу, щоб цей відбір у собі зробити. Це велика майстерність. Багато що прийшло з роками: я можу публіку тримати, скільки хочу, відпрацьовувала свою методику. Іноді й відомим людям проводжу такі заняття. …Якось мені незнайомці на зупинці дякували за роль Валі в «Іркутській історії», а я 45 років тому її грала, уявляєте?! А замолоду мої шанувальники чекали з чорного ходу, щоб глянути, чи я така гарна в житті, як на сцені. Переказували: «Хто вас бачив — ​це враження на все життя».

«Волею, за яку боролися всі українці, треба вміти розпорядитися. Це не «усе можна»!»

«Стільки людей пересипалося, — ​Людмила Приходько перегортає записник квіткових спогадів, як сцена зріднювала її з малознайомими й зміцнювала стосунки з давніми друзями. — ​Це ж повезло мені, що зустрілися такі люди! Ольга Косенко — ​землячка, подруга, перша дружина Тарапуньки (Юрія Тимошенка). А Іван Миколайчук, геніальний артист, мій кум… Він мені зробив ванну з шампанського, як я від’їздила після університету в Полтаву працювати. Ванну! Це правда! За премію купив 2 ящики шампанського. У мене вже народився тоді Славік, то підписав на дорогу фото: «Моїм кумам, моєму хрещенику на добре перед снігом». Пересипалося людей. От треба було з Іваном Драчем перетнутися (ми поставили за його неймовірною п’єсою виставу «Соловейко Сольвейг», і я йому про це написала — ​він приїздив). Це переросло в багаторічну дружбу.

…Я працювала з відомими режисерами, народними артистами України, зокрема з Анатолієм Горчинським (той, хто виконував «Цвіте черешня в мами на городі»), Ярославом Гелясом, Борисом Прокоповичем, Павлом Загребельним, Віталієм Смоляком. Тут, у Луцьку, дружила з Григорієм Канішевським, першим народним артистом на Волині (був партнером у виставі «Соловейко Сольвейг»), з режисером Лесем Танюком (успішно головував у Національній спілці театральних діячів України, а я й по сьогодні очолюю первинну її організацію), з головним редактором «Волині» Полікарпом Шафетою, який відвідував усі мої вистави… Знаменитіших уже нема!». Її голос злегка тремтить, а паузи робляться довшими.

Головний страх — ​щоб мені у цій виставі не розчарувать глядачів. Я збалувана увагою і любов’ю.

Ще один дорогий спогад — ​зустріч із Левком Лук’яненком. Цей чоловік, який відсидів за любов до України 25 літ, колись вразив її фразою: «Я хочу поцілувати вам руку і сказати, що у нас нема ніяких розходжень». Людмила Іванівна гамує тремтіння і говорить про те, що їй пече: «Волею, за яку боролися всі українці, треба вміти розпорядитися. Це не «усе можна»! То неправда. Може, саме у тих обмеженнях люди народжуються і перетворюються!».

Скільки разів із різних сцен промовляла до нас народна артистка словами Лесі Українки, Ліни Костенко та навіть аристофанівської Лісістрати з древньої Греції? «Та не сваріться за якісь там пагорби. Слід би нам із державного міста повитрушувать нечисть брудну, реп’яхи всі до одного повиривати. Гнид під ніготь узяти! — ​Людмила Іванівна легко перекидає місток у сучасне. — ​Це ж можна з цим до наших депутатів звертатися».

«Як добре продумати виставу, то вона схожа на вишивку»

У її пам’яті вражаюче багато цитат, прозових і поетичних уривків. Зіграла ж бо близько 170 ролей і каже, що завше представляла глядачам Любов. Навіть своє кохання ділила зі Сценою: «Мій чоловік Микола Стефурак був дуже талановитим: поставлені ним у Тернополі вистави пережили його на 12 років!». Людмила Приходько згадує себе Варкою у «Безталанній», Харитиною у «Наймичці» й уникає спогадів про себе — ​вдову у 30 з лишком років… Додає тільки, що розпорядилася написати на пам’ятнику чоловіка те, що відчувала: «Він жив і творив в ім’я України»…

… На жаль, випало їй зіграти і роль «вигнанки» — ​у своєму житті. Було таке, що керівництво волинського театру домагалося, аби «незручна й гостра на слово» Приходько знайшла собі іншу роботу. Не брали її на гастролі упродовж трьох довгих літ! Дарма, що театр був «завішаний її фото» і що її любила публіка.

«Я — ​гайдамачка по природі. Зі своїми думками не ховаюся — ​кажу, що думаю, і це не всім, як правило, подобається. Говорили мені: «Шукайте собі інший театр, бо виставимо на конкурс як профнепридатну». А я питаю: «Оце в мене однієї червоний диплом в театрі і ви з мене почнете конкурс профнепридатних?». Почути «Ти не потрібна» — ​знущання над гідністю людини...

Мала 31 рік і сина на руках. При тому, що пережила, можна було спитися. Мусила заробляти, то пішла просити роботу у тодішній відділ агітації й пропаганди й узялася за лекції: дві безплатні, а третя — ​5 карбованців. Приїду в село й чую, як люди з ферми кажуть: «Кому та лекція потрібна». Починала з анекдота, а далі — ​вірші про кохання. І бачу — ​ніхто вже не спішить, вже розв’язали хустки.

…Це ж подвиг — ​45 років на одному місці працювати і різне витримати», — ​підсумовує і знову «вмикає світло»: з гарною усмішкою розповідає про надзвичайно талановитого Михайла Ілляшенка, головного режисера Волинського облмуздрамтеатру. Які люди! Щоб описати навіть найголовніше, — ​без книги не обійтися, і вона буде, ділиться Людмила Приходько: «Видання називатиметься «Примадонна: таїна любові». Підібрати назву й підготувати його до друку допомогла подруга й журналістка Тамара Гримарович, яка має акторський досвід. Бо ж дійсно я грала в основному одна головні ролі і всі мої героїні були зіткані з любові! Половина книги — ​це мої спогади про видатних друзів, архівні мої статті (зокрема, із журналів «Український театр», «Радянська жінка»). Друга частина видання — ​це думки відомих людей про мою творчість, починаючи від академіка Миколи Жулинського, заслужених діячів мистецтв Михайла Ілляшенка, Данила Поштарука, заслуженого лікаря України й обранця двох скликань Верховної Ради Володимира Карпука, науковця й народної депутатки Ірини Констанкевич і завершуючи народним артистом України Товієм Рівцем».

— Ви хвилюєтеся сьогодні, коли виходите на сцену?

— Острах, коли одержуєш нову роль. Завжди думаю, щоб ця робота вийшла із ще не баченими гранями. Вивчити
35–45 сторінок елементарно! Головний страх — ​щоб мені у цій виставі не розчарувать глядачів. Я збалувана увагою і любов’ю. А як готово — ​то вже чого бояться? Це вже те велике щастя, про яке кажуть: «Купається в ролі». Як добре продумати виставу, то вона схожа на вишивку. На пенсії я 20 років, але працюю. Поки ще не виганяли. Виходжу на сцену і ще навіть на біс. Я знаю, що читати й що казати. От буває, вже вклонилася, а публіка не відпускає. Знову треба йти — ​і йти рівненько. …Акторський талант — ​це Божий дар, який мусимо віддавати! У театрі ми забуваємо про все, що поза ним, — ​нервуємо, зневірюємося, любимо — ​спалюємо себе на сцені, щоб світло від дарованих нам іскор побачили всі!

«Я прожила два життя: на сцені і громадське», — ​підсумовує народна артистка України. І за цим мигтять театр, творчі вечори у Львові, Києві, Каневі, авторство передачі на Волинському радіо «Театр поетичного слова» — ​дороге й вагоме слово до людей, яке десятиліттями сколихує добрі порухи душі, і, звісно ж, простягається далеко за рамки найдосконаліше зіграної акторської ролі.

Дозвольте вам зааплодувати, Примадонно!