Людмила ПРИХОДЬКО: «Я — ​гайдамачка по природі. Кажу, що думаю, і це не всім подобається» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.17 € 33.35
Людмила ПРИХОДЬКО: «Я — ​гайдамачка по природі. Кажу, що думаю, і це не всім подобається»

«Всі мої героїні зіткані з любові».

Фото Володимира СТЕЛЬМАХА.

Людмила ПРИХОДЬКО: «Я — ​гайдамачка по природі. Кажу, що думаю, і це не всім подобається»

«Он народна пішла», — ​якось донеслося перешіптування двох жінок у центрі Луцька. Щоб зрозуміти, про кого вони, озиратися не треба. Подумалося: як то живеться людині, для якої й вулиця є продовженням сцени. Тоді й не знала, що через роки матиму велику честь прилаштуватися з диктофоном навпроти жінки, яка із сотень зіграних доль, злив оплесків, із неминучих випробувань інтуїтивно чи свідомо відбирала собі помічне для життя в любові, — народної артистки України Людмили Приходько (на фото)

Звання «улюблена актриса» — ​найвище і справжнє»

Ми сидимо у Людмили Іванівни у вітальні. Круглий стіл, чашки на лляних серветках, а з картини на стіні позирає великоока, розкішно вбрана, ще молода жінка, напрочуд схожа на господиню. Моя співрозмовниця пояснює, що то вона у ролі Кочубеїхи: «Робота приголомшливого художника Гени Тарасенка. Це я — ​жінка генерального судді, найзаможніша в Україні. Може, тому що ми з бідних — ​нам дуже вдаються ролі багатих. На сцені сатисфакцію одержувала за своє дитинство: за 11 років у школі зносила два пальта (тоді їх ненавиділа). Скажу вам, що вдома у нас (а тато мій Іван був редактором канівської газети «Дніпрова зірка», мама Марія — ​вчителькою) гроші, золото не водилися, зате було багато книг, друзі збиралися…

Мама моя хотіла, щоб я на журналістку вчилася, але тато був проти… Уже з роками я остаточно зрозуміла, що моє покликання і призначення — ​стати актрисою. Дуже люблю свою професію і ніколи не пошкодувала, що обрала театр. Відчуваю, що це моє».

Ми спілкуємося напередодні її дня народження, і Людмила Приходько іронізує, що останній веселий ювілей позаду, а я мимохіть милуюся нею: бездоганна осанка, прямий погляд, голос глибокий і чистий. Розповідь, присмачена гумором і довжелезними цитатами, підохочує лиш слухати–чудуватися–слухати…

Як воно — ​почуватися аж народною артисткою України?

— Оце звання «улюблена актриса» — ​найвище і справжнє. Головне — ​і цього я бажаю молодим акторам — ​стати у людей улюбленими. Звання дає народ. А досягти цього важко. У мене були хороші педагоги, і я багато вчилася.

Не можна, передаючи емоції на сцені, користуватися однією фарбою: це ж не паркан! Треба знати нюанси, напівтони, напівсвітло. Треба мати велику школу, щоб цей відбір у собі зробити. Це велика майстерність. Багато що прийшло з роками: я можу публіку тримати, скільки хочу, відпрацьовувала свою методику. Іноді й відомим людям проводжу такі заняття. …Якось мені незнайомці на зупинці дякували за роль Валі в «Іркутській історії», а я 45 років тому її грала, уявляєте?! А замолоду мої шанувальники чекали з чорного ходу, щоб глянути, чи я така гарна в житті, як на сцені. Переказували: «Хто вас бачив — ​це враження на все життя».

«Волею, за яку боролися всі українці, треба вміти розпорядитися. Це не «усе можна»!»

«Стільки людей пересипалося, — ​Людмила Приходько перегортає записник квіткових спогадів, як сцена зріднювала її з малознайомими й зміцнювала стосунки з давніми друзями. — ​Це ж повезло мені, що зустрілися такі люди! Ольга Косенко — ​землячка, подруга, перша дружина Тарапуньки (Юрія Тимошенка). А Іван Миколайчук, геніальний артист, мій кум… Він мені зробив ванну з шампанського, як я від’їздила після університету в Полтаву працювати. Ванну! Це правда! За премію купив 2 ящики шампанського. У мене вже народився тоді Славік, то підписав на дорогу фото: «Моїм кумам, моєму хрещенику на добре перед снігом». Пересипалося людей. От треба було з Іваном Драчем перетнутися (ми поставили за його неймовірною п’єсою виставу «Соловейко Сольвейг», і я йому про це написала — ​він приїздив). Це переросло в багаторічну дружбу.

…Я працювала з відомими режисерами, народними артистами України, зокрема з Анатолієм Горчинським (той, хто виконував «Цвіте черешня в мами на городі»), Ярославом Гелясом, Борисом Прокоповичем, Павлом Загребельним, Віталієм Смоляком. Тут, у Луцьку, дружила з Григорієм Канішевським, першим народним артистом на Волині (був партнером у виставі «Соловейко Сольвейг»), з режисером Лесем Танюком (успішно головував у Національній спілці театральних діячів України, а я й по сьогодні очолюю первинну її організацію), з головним редактором «Волині» Полікарпом Шафетою, який відвідував усі мої вистави… Знаменитіших уже нема!». Її голос злегка тремтить, а паузи робляться довшими.

Головний страх — ​щоб мені у цій виставі не розчарувать глядачів. Я збалувана увагою і любов’ю.

Ще один дорогий спогад — ​зустріч із Левком Лук’яненком. Цей чоловік, який відсидів за любов до України 25 літ, колись вразив її фразою: «Я хочу поцілувати вам руку і сказати, що у нас нема ніяких розходжень». Людмила Іванівна гамує тремтіння і говорить про те, що їй пече: «Волею, за яку боролися всі українці, треба вміти розпорядитися. Це не «усе можна»! То неправда. Може, саме у тих обмеженнях люди народжуються і перетворюються!».

Скільки разів із різних сцен промовляла до нас народна артистка словами Лесі Українки, Ліни Костенко та навіть аристофанівської Лісістрати з древньої Греції? «Та не сваріться за якісь там пагорби. Слід би нам із державного міста повитрушувать нечисть брудну, реп’яхи всі до одного повиривати. Гнид під ніготь узяти! — ​Людмила Іванівна легко перекидає місток у сучасне. — ​Це ж можна з цим до наших депутатів звертатися».

«Як добре продумати виставу, то вона схожа на вишивку»

У її пам’яті вражаюче багато цитат, прозових і поетичних уривків. Зіграла ж бо близько 170 ролей і каже, що завше представляла глядачам Любов. Навіть своє кохання ділила зі Сценою: «Мій чоловік Микола Стефурак був дуже талановитим: поставлені ним у Тернополі вистави пережили його на 12 років!». Людмила Приходько згадує себе Варкою у «Безталанній», Харитиною у «Наймичці» й уникає спогадів про себе — ​вдову у 30 з лишком років… Додає тільки, що розпорядилася написати на пам’ятнику чоловіка те, що відчувала: «Він жив і творив в ім’я України»…

… На жаль, випало їй зіграти і роль «вигнанки» — ​у своєму житті. Було таке, що керівництво волинського театру домагалося, аби «незручна й гостра на слово» Приходько знайшла собі іншу роботу. Не брали її на гастролі упродовж трьох довгих літ! Дарма, що театр був «завішаний її фото» і що її любила публіка.

«Я — ​гайдамачка по природі. Зі своїми думками не ховаюся — ​кажу, що думаю, і це не всім, як правило, подобається. Говорили мені: «Шукайте собі інший театр, бо виставимо на конкурс як профнепридатну». А я питаю: «Оце в мене однієї червоний диплом в театрі і ви з мене почнете конкурс профнепридатних?». Почути «Ти не потрібна» — ​знущання над гідністю людини...

Мала 31 рік і сина на руках. При тому, що пережила, можна було спитися. Мусила заробляти, то пішла просити роботу у тодішній відділ агітації й пропаганди й узялася за лекції: дві безплатні, а третя — ​5 карбованців. Приїду в село й чую, як люди з ферми кажуть: «Кому та лекція потрібна». Починала з анекдота, а далі — ​вірші про кохання. І бачу — ​ніхто вже не спішить, вже розв’язали хустки.

…Це ж подвиг  ​45 років на одному місці працювати і різне витримати», — ​підсумовує і знову «вмикає світло»: з гарною усмішкою розповідає про надзвичайно талановитого Михайла Ілляшенка, головного режисера Волинського облмуздрамтеатру. Які люди! Щоб описати навіть найголовніше, — ​без книги не обійтися, і вона буде, ділиться Людмила Приходько: «Видання називатиметься «Примадонна: таїна любові». Підібрати назву й підготувати його до друку допомогла подруга й журналістка Тамара Гримарович, яка має акторський досвід. Бо ж дійсно я грала в основному одна головні ролі і всі мої героїні були зіткані з любові! Половина книги — ​це мої спогади про видатних друзів, архівні мої статті (зокрема, із журналів «Український театр», «Радянська жінка»). Друга частина видання — ​це думки відомих людей про мою творчість, починаючи від академіка Миколи Жулинського, заслужених діячів мистецтв Михайла Ілляшенка, Данила Поштарука, заслуженого лікаря України й обранця двох скликань Верховної Ради Володимира Карпука, науковця й народної депутатки Ірини Констанкевич і завершуючи народним артистом України Товієм Рівцем».

Ви хвилюєтеся сьогодні, коли виходите на сцену?

Острах, коли одержуєш нову роль. Завжди думаю, щоб ця робота вийшла із ще не баченими гранями. Вивчити
35–45 сторінок елементарно! Головний страх — ​щоб мені у цій виставі не розчарувать глядачів. Я збалувана увагою і любов’ю. А як готово — ​то вже чого бояться? Це вже те велике щастя, про яке кажуть: «Купається в ролі». Як добре продумати виставу, то вона схожа на вишивку. На пенсії я 20 років, але працюю. Поки ще не виганяли. Виходжу на сцену і ще навіть на біс. Я знаю, що читати й що казати. От буває, вже вклонилася, а публіка не відпускає. Знову треба йти — ​і йти рівненько. …Акторський талант — ​це Божий дар, який мусимо віддавати! У театрі ми забуваємо про все, що поза ним, — ​нервуємо, зневірюємося, любимо — ​спалюємо себе на сцені, щоб світло від дарованих нам іскор побачили всі!

«Я прожила два життя: на сцені і громадське», — ​підсумовує народна артистка України. І за цим мигтять театр, творчі вечори у Львові, Києві, Каневі, авторство передачі на Волинському радіо «Театр поетичного слова» — ​дороге й вагоме слово до людей, яке десятиліттями сколихує добрі порухи душі, і, звісно ж, простягається далеко за рамки найдосконаліше зіграної акторської ролі.

Дозвольте вам зааплодувати, Примадонно!

 

 

«Можу похвалитися: з онучкою Поліною у нас чудове взаєморозуміння».
«Можу похвалитися: з онучкою Поліною у нас чудове взаєморозуміння».
У бібліотеці артистки є книга з підписом: «Народній і всенародній, яка зберегла чар, розум і гумор, – Драч».
У бібліотеці артистки є книга з підписом: «Народній і всенародній, яка зберегла чар, розум і гумор, – Драч».