«Дарованому коневі в зуби не заглядають, але…» Колонка заслуженого учителя України Олесі Ковальчук - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.17 € 33.35
«Дарованому коневі в зуби не заглядають, але…» Колонка заслуженого учителя України Олесі Ковальчук

Волинь-нова

«Дарованому коневі в зуби не заглядають, але…» Колонка заслуженого учителя України Олесі Ковальчук

До чергових виборів ще далеченько, а вже неабияк примигалися рухомі рядочки чи не на всіх телеканалах із повідомленнями, скільки продуктових наборів чи засобів захисту від COVІD–19 спрямували досвідчені політичні гравці з багатомільйонними статками для нужденних співвітчизників. Мовляв, запам’ятовуйте, оцінюйте і не забудьте віддячити. Але чи не прораховуються часом у своїх очікуваннях рекламувальники власної «щедрості»? Чи здогадуються, що немало адресатів почуваються досить незатишно, опиняючись у стані біблійного злидаря Лазаря, який мусив живитися крихтами з панського столу?

«Перепало, як собаці муха, а хвальби — ​повні торби!» — ​поділилася своїм розчаруванням давня знайома, одержавши ще до Великодня очікуваний пакет. Наслухавшись, що багаті хочуть до свят поділитися з бідними, вона наївно сподівалася хай хоч на маленький, але традиційний пасхальний кошик, а тут — ​буденні гречка–рис–олія з розрахунку на тиждень…

Інша співрозмовниця–ровесниця, гонорова колись весільна господиня, призналася, що більше не подаватиме жодних заяв на допомогу, щоб знову не наблизитись до інфаркту. Каже, дуже вже ретельно перевіряли її засвідчення бідності, перехвилювалася вкрай при врученні (бо й на камеру знімали!), але найбільше — ​опісля. Все згадувала і згадувала, що при дякуванні почувалася, як на підтанцьовуванні чужим амбіціям. У безсонну ніч загризли докори совісті: «Ну невже б я не обійшлася без подачки, без тієї тижневої порції так само, як в усі інші 360 днів року? І є ж, напевно, немало ще бідніших, кому й того не дісталося…». Врешті трохи втішилася, коли розділила одержане із сусідом–інвалідом — ​щоправда, окрім хлібини, яка вже добряче зачерствіла і навіть поцвіла. Разом гірко пожартували: «Ой! І про пеніцилін не забули!».

…Так, дарованому коневі заглядати в зуби не годиться, щоб не вразити невдячністю дарувальника. Але й сам він сприймається в ролі благодійника лише тоді, коли робить відповідний жест винятково делікатно, не напоказ, не похвальби ради і не на шкоду внутрішньому самоствердженню адресата. І як тут не згадати про витончену тактику найвідомішого подарунконосця — ​Чудотворця Миколая, що роздавав до останку власні статки потай, під покровом ночі. Безкорисливо, без найменшого розголосу ні до, ні після.

От і питається в задачі: чи змогли б по–іншому поводитися сучасні доброчинці–самохвали, якби змалку знали про замовчуване зі зрозумілих причин наслідування принципів святого нашими аристократами духу — ​Галшкою Гулевичівною, Іваном Мазепою, Терещенками, Симиренками, Ханенками, Шептицькими… Не раз бо думаєш: наскільки багатшими на виховну сутність були б уроки української літератури, якби учні вчасно дізнавалися, що більшість вітчизняних класиків (надто Михайло Коцюбинський та Володимир Винниченко) видавалися коштом того, хто волів «любити Україну до глибини власної кишені», обходячись у повсякденні добряче потертим костюмом, і незмінно підписувався «Ваш серцем Євген Чикаленко». А то виходило, що царський уряд чути і знати не хотів про українське художнє слово, а воно невідь з якого дива жило і ясніло у світі.

Хочеться переповісти доречно до теми історію від письменника Станіслава Тельнюка про його давні відвідини Павла Тичини разом із друзями–студентами. Доки дружина щедро пригощала голодних поетів–початківців, Павло Григорович кудись тихенько зник. Станіслав, вийшовши до передпокою з особистої потреби, задеревів із подиву: обожнюваний ним літературний метр нишпорив по кишенях благеньких студентських пальтечок. Дорогою додому розповів про бачене товаришам — ​Миколі Сому і Василеві Діденку. Хлопці — ​до кишень, а там — ​солідні асигнації. Звісно, зраділи неабияк, насміялися, а заодно на все життя запам’ятали, як важливо дбати про людську гідність іншого та боятися її принизити.

У тих же далеких роках довелося почути від колишнього учасника знаменитого ансамблю «Льонок», що всі його колеги завжди раділи зустрічам із Максимом Рильським як поетом та вченим–фольклористом, і лиш випадково дізналися, що саме він утримував власним коштом великий колектив.

На щастя, сьогодні чимало подібних світлих фактів оприлюднюються самі по собі завдяки розгорнутому на тлі стоклятої війни волонтерському руху під благословенним орієнтиром «Хай зникне моє ім’я, але хай не гине Україна». І все ж — ​чому водночас і відверта самобеатифікація утверджується як норма?