Майже 65 літ тому Ілля Ілліч Сизонець волею долі став партизаном: група червоноармійців, які в перші дні війни обороняли залізничний вокзал у Бресті, а серед них і він, 19-річний випускник артилерійської школи, після запеклого нерівного бою, опинившись в оточенні, змушені були пробиватися до своїх...
Ольга КОЖЕМЯКІНА, викладач Волинського державного училища культури і мистецтв
Майже 65 літ тому Ілля Ілліч Сизонець волею долі став партизаном: група червоноармійців, які в перші дні війни обороняли залізничний вокзал у Бресті, а серед них і він, 19-річний випускник артилерійської школи, після запеклого нерівного бою, опинившись в оточенні, змушені були пробиватися до своїх.
Але оскільки ворог уже просунувся далеко вглиб радянської території, вирішено було залишитись в поліських лісах, щоб воювати з німецько-фашистськими зайдами партизанськими методами. “Переглядаючи списки партизанських частин і з’єднань,— згадував колишній начальник Білоруського штабу партизанського руху П. З. Калінін,— ми в кожному з них зустрічали бійців і командирів радянських збройних сил, що різними шляхами прийшли до партизанських загонів”. Таким чином, з літа 1941 по березень 1944 року разом з іншими співвітчизниками — білорусами, українцями, росіянами — молодший лейтенант Сизонець нещадно нищив на білоруському і волинському Поліссі ворога, воюючи на “фронті без флангів”. Він з неприхованою гордістю згадує про своє партизанське минуле: — В 1941—42 роках довелось партизанити у Барановичівській області, потім воював у складі партизанського загону імені М. Щорса у Пінській області, з квітня 1943-ого по березень 1944-ого командував розвідувально-диверсійним взводом у партизанському загоні імені Г. Котовського Брестського партизанського з’єднання. Найчастіше доводилось юнакові, що досконало знав німецьку мову (народився на Херсонщині і виріс серед німців-колоністів), ходити у розвідку. Найбільш пам’ятний епізод — коли отримав завдання допомогти розвідникам Ватутіна взяти живим гебітскомісара, що у 1941-ому споруджував укріплення під Києвом, а на той час перебував у Барановичах. Про цю розвідувально-диверсійну операцію можна розповідати багато. Головне, що затямив новоспечений розвідник: у такій справі не може бути недбалості. ... Ілля, прийшовши на явку в перукарню, де повинен був зустрітися з незнайомим йому армійським розвідником, також переодягненим у форму німецького офіцера, мав курити сигари і розплачуватись купюрами в 10 дойчмарок — це був своєрідний пароль. Здавалося, все зробив точно. Але зустріч не відбулася. Пізніше Сизонець довідався, що професіонального “Штірліца” насторожило те, що з боку Іллі він помітив якусь нервозність, невпевненість,— і тому не пішов на контакт з ним. А втім, операція була вдалою: гебітскомісара наші хлопці взяли навіть без жодного пострілу... Білоруські партизани надавали допомогу і українцям у розгортанні партизанського руху. Напередодні битви на Курській дузі всі народні месники отримали завдання по одночасному нанесенню ударів по комунікаціях ворога. Окупанти не встигали ремонтувати пошкоджене залізничне полотно. Ворожі перевезення територією Білорусі та України різко скоротилися. У вересні 1943 року почався другий етап “рейкової війни”, що дістав назву “концерт” і тривав до листопада. Операцію підтримали партизани Прибалтики, Карелії, Криму. Ілля Ілліч називає цифри німецьких втрат лише на території, що контролювалася білоруськими народними месниками: підірвано більше 90 тисяч рейок, 1040 ешелонів, 807 паровозів, 72 залізничні мости! А на рахунку їхнього взводу 25 знищених ворожих військових ешелонів, на його особистому — 13. Якщо підрахувати, то виходить по одному ешелону на кожного партизана взводу. — Коли у березні 1944 року перед взводом було поставлено завдання підірвати міст через річку Прип’ять на території колишнього Заболоттівського району,— продовжує розповідь Ілля Ілліч,— нашим помічником став місцевий 9-річний хлопчина Іванко, який під виглядом пастушка блискуче провів розвідку. Хлопченя доповіло нам про бронепоїзд, що курсував між Брестом і Ковелем і обстрілював місцевість пообіч залізниці. А через Ковель у той період проходило щороку більш як 800 ешелонів з бойовою технікою ворога, тисячі вагонів з солдатами. Тоді ми всього трьома снарядами вивели із ладу цю фашистську фортецю на рейках. Загалом у районі «ковельського вузла» з липня 1943-ого по квітень 1944-ого було підірвано 499 ешелонів, 8 бронепоїздів фашистів. Сплили роки... Скупі рядки архівної довідки інформують про подальший шлях партизана, офіцера-артилериста Іллі Сизонця: “... З березня 1944 по травень 1945 року І. І. Сизонець — командир взводу і командир батареї протитанкових гармат у 70-ій армії другого Білоруського фронту. Був поранений і контужений. За бойові заслуги нагороджений трьома орденами і п’ятьма медалями”. У травні 1945-ого він залишив автограф на стіні рейхстагу: “Сизонець із Херсона”, у 1947-ому році був звільнений з армії через інвалідність. Закінчив учительський інститут і попросився працювати в початкову школу села Гута Ратнівського району. І якою була його радість, коли посеред учнів упізнав Івана — колишнього розвідника! Хлопчина на той час вже був переростком, його батьків, як і рідну домівку, поглинула війна. Але сирота спрагло хотів вчитися. Після сільської школи він закінчив вечірню школу робітничої молоді міста Ковеля, згодом — історичний факультет Луцького педінституту. Працював на освітянській ниві аж до виходу на заслужений відпочинок. Іван Маркович Глущук нині є головою комітету колишніх партизанів і підпільників Луцька. Ріка життя пливе, не спиняючись. У квітні вже буде 22 роки, як у неповних 55 літ відтоптав свій ряст мій батько — Патюк Іван Омелянович, теж колишній пастушок-помічник партизан з олєвських лісів Житомирської області. Нині на Волині проживає всього дві з половиною сотні колишніх народних месників... Вічна подяка і невмируща пам’ять тим, хто вийшов на поле бою з відкритим, чистим лицем для перемоги над смертю, для звільнення людства від фашистського мракобісся!
