«Для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.44 € 33.85
«Для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого…»

Сто років тому на цьому пероні у Любомлі раділи від зустрічей і сумували за тими, хто залишав ці місця. Можливо, назавжди...

Фото із фейсбук-сторінки Любомльського краєзнавчого музею.

«Для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого…»

Ніч була чорною, вогні — ​золотими… Якими б маршрутами ми не рухались, вони зустрічають нас першими. Вокзальні вікна, що просвічуються людськими душами

Це місце загалом значить значно більше, ніж просто зупинка. Бо саме звідси починаються найцікавіші й найбільш сумні речі, саме там заховано всі необхідні слова. Тому я страшенно люблю станції та вокзали. Колії, що тягнуться кілометрами і, здається, якщо вдарити по них каменем, то цей звук здатні почути і на іншому кінці земної кулі. Шматок заліза, який лежить просто на землі, впливає на мене чудернацьким чином, що я готова стояти і годинами дивитися туди, де лінії ховають горизонт. З такою любов’ю дивляться на море і гори. Можливо, все тому, що моя мама працювала на залізниці. І я часом абсолютно виразно уявляю собі, як десь підіймають шлагбаум, перекидають стрілку, обходять вагони і довгим молоточком постукують по колесах. А потім у поїзді хтось придивляється у темряву за вікном у надії побачити ліхтарі наступної станції. Я люблю залізницю, бо в ній захована пам’ять.

Бувають вокзали, які можна читати, як книги.

А ще бувають вокзали, які можна читати, як книги. Особливо на старих світлинах. Занурююся на сотню років назад і уважніше придивляюсь до місця, що зустрічало і проводжало потяги у Любомлі. На фейсбук–сторінці Любомльського краєзнавчого музею, яку активно веде його молодий директор Юрій Фініковський, є унікальні фотографії залізничного вокзалу, зроблені у 1920–1930 роках. Його збудували у 1877–му, а у 1943–му, під час  Другої світової війни, зруйнувала німецька авіація. Звідси їхали у світ, щоб потім усе життя сюди повертатись. Для одних це місце означало надію на краще життя, для інших — ​розлуку навік. Тут обіймались і плакали, і знали, що цей старий вокзал берегтиме їхню пам’ять. Допоки стоятиме.

… Зірки сполохано прокидаються і здивовано вдивляються в темряву ночі. Ті, кому випадало ночувати на вокзалі, знають, як він затихає, як тоді почуваєш себе безпомічним перед прірвою відстані з рідними і безкінечністю часу. І ті, кому пощастило зустрічати сонце на вокзалі, бачили, як він оживає, як весело стукають по коліях колеса поїздів і порожні перони наповнюються людьми. Вокзал може викликати паніку і страх, може усміхатися, а може залишатися байдужим. В залежності від того, яким його бачите ви. Скажу мовою Сергія Жадана: «…навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою, що за неї, виявляється, хочеться чіплятись зубами, що для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого і літньої порожньої панорами». Чи не так, любомльчани?

Людмила ВЛАСЮК