«Нам би хоч один захисний костюм, бо йдем у вогонь отак, а діти ждуть, чи я повернуся» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.19 € 34.02
«Нам би хоч один захисний костюм, бо йдем у вогонь отак, а діти ждуть, чи я повернуся»

Три покоління турських вогнеборців... Маленький Михайлик і собі каже, що як виросте, то буде пожежником.

Фото Олександра ПІЛЮКА.

«Нам би хоч один захисний костюм, бо йдем у вогонь отак, а діти ждуть, чи я повернуся»

Десята ранку. На вулиці — ​справжній пекельний армагеддон. Стовпчик термометра перетинає тридцятиградусну позначку. Поки наше авто перестрибує виїмки на асфальті, шукаючи село Тур у Ратнівському районі, мене осіняє думка: «У таку спеку для великої трагедії достатньо кількох секунд і одного запаленого сірника або кинутого недопалка». Ми на місці. Великий пожежний червоний ГАЗ на швидкості просто вистрибує з гаража, реве потужним двигуном і обережно зупиняється

Коли мотор змовкає, з кабіни вискакує молодий усміхнений чоловік. Борис Мрочко — ​наймолодший із династії турських пожежників

 — Приблизно так машина виїжджає на виклик, — ​каже Борис. — ​Автомобіль цей унікальний, має 65 років — ​вік, коли людина йде на заслужений відпочинок, а йому ще приборкувати вогонь.

Павутинка на дверях кабіни — ​хороший знак

Чоловік тримає за руку білявого хлопчика. Михайликові — ​лише три з половиною, але він уже знає, що його тато рятує людей. Тому й так тулиться до свого найріднішого героя. Борис усміхається, ніжно погладжуючи сина по голівці, і мовить: «То моя заміна росте». А потім показує на двері машини, де заплелась тоненька павутинка: «Ось це найкращий показник того, що в нас усе добре. Дякувати Богу, ми вже два місяці стоїмо і не виїжджаємо на виклики».

Раритетний автомобіль,  якому 65 років, стоїть саме тут.
Раритетний автомобіль, якому 65 років, стоїть саме тут. / Фото Олександра ПІЛЮКА

 Село Тур — ​друге за кількістю населення в районі. Там часто виникають загоряння на торфовищах, поки із Заболоття чи Ратного приїдуть — ​вогонь знищить гектари. Тож люди радіють, що мають власну пожежну команду, у якій працював дід, зараз трудяться батько та син.

 

 — Я був знайомий із цією машиною з десяти літ, — ​розповідає Борис. — ​Тато часто брав мене із собою на виїзди. А у жнива ми чергували й біля комбайнів у полі. Офіційно ж працювати прийшов сюди у 2016-му. Тодішній наш голова сільської ради Андрій Міщук віднайшов цей автомобіль і сказав: «Я відновлю пожежну охорону», — ​а її у Турі не було 12 років. Ця машина довгий час знаходилася в нашому селі, але потім пожежну розформували, бо вважали, що утримувати такий автомобіль надто дорого. Його передали у Заболоття, потім пере­гнали в Ратне, пізніше — ​у Щедрогір, де весь цей час ГАЗ стояв у гаражі. Ми поїхали, пригнали його сюди. Він був у занедбаному стані. Складалося враження, що все цінне було зняте. А деталі ж то раритетні, 1955 року випуску. Сільська рада вклала тоді 60 тисяч гривень. Це дуже велика сума. Машина ж повинна не просто рухатися, але й мати засоби для боротьби з полум’ям. А ще для автомобіля треба було гараж спорудити, інакше він не зміг би у мороз на виклики виїжджати. Усе робили своїми силами з допомогою небайдужих людей.

«Вирушаємо туди, де просять допомоги»

Приміщення, яке зараз служить гаражем для авто, вогнеборці власноруч відбудували із занедбаної кочегарки. «Ви можете самі побачити, що тут було», — ​каже старший Мрочко, Іван, і веде мене стежиною, що рясно поросла високою травою. Бачу закинуту, розвалену будівлю, захаращену чагарниками.

— Оця частина ще залишилась, бо нам стільки квадратів і не треба було, — ​продовжує чоловік. — ​З Павлом Микийчуком (він третій у нашій зміні) та сином ми вичистили сміття, відбудували кімнату пожежника. Навіть доводилося їхати матеріал заготовляти, бо треба було верх деревом накрити, та й шиферу придбати.

Приміщення, яке зараз служить гаражем для авто, пожежники власноруч відбудували із занедбаної кочегарки.
Приміщення, яке зараз служить гаражем для авто, пожежники власноруч відбудували із занедбаної кочегарки. / Фото Олександра ПІЛЮКА

 

 

 Далі ведуть у приміщення, де рятувальники відпочивають між викликами у вільний час. Там стоїть стіл, над ним ікона, дбайливо застелене ліжко. Усе по-домашньому затишно та спокійно.

— Он дошки сохнуть, ще хочеться стіни оббити вагонкою, бо там висока вологість, а людині треба добу тут перебувати, — ​каже Борис. — ​Дерев’яні двері варто поміняти на сучасні, бо це ж усе втрата тепла, а взимку потрібно гріти автомобіль, щоб він був у бойовому стані. Основна наша функція — чергувати і допомагати ратнівським пожежникам. Після приєднання до Заболоттівської громади займаємо ще Заліси, Заболоття та Гуту. Але якщо масштабна пожежа, то виїжджаємо і не на наш кущ, наприклад у Жиричі. Вирушаємо туди, де просять допомоги.

«Линув на себе води, дві хвилини побув, виходиш — ​міняєшся»

Вони відкриті і світяться зсередини невидимим сяйвом. Любов’ю до своєї справи. Таких людей я би назвала фанатами, вони вміють погасити пожежу і розпалити у серці ціле вогнище позитивних емоцій. Борисові — ​тридцять три, його батькові Івану Павловичу — ​58, а найстаршому, Борису Максимовичу, — 82. Усі вони діляться нюансами своєї роботи і надіються на Бога.

— За професією я шофер, женився, пішов у приймаки, а робив усе життя на вантажних автомобілях, — ​каже Іван Мрочко. — ​Тесть працював на пожежній та й спитав якось: «Підеш?» — ​«Звичайно, піду». Піднімали цю машину з нічого. Гаража не було і вирішили кочегарку оту використати. Будувати з нуля — ​нема фонду, засобів. Реставрували старе приміщення. Отак-от працюємо потихеньку. Коли була сільська рада, то нам було трішки легше, вони шукали ту копійку, а зараз — як прийдеться…

 Ми завжди готові, навіть якщо не на зміні. Почув, що машина виїжджає, — ​і скоріш на допомогу. Дорога кожна хвилина.

Машина старенька, вони й бірку із випуском у кабіні показують, мовляв, щоб не бути голослівними. Часто доводиться її ремонтувати. Турчани ж розуміють, що нового автомобіля їм ніхто не дасть. Тож уже цього року на своєму «пенсійному» газоні капітально відремонтували двигун, поставили бочку на більший об’єм води. Надіються, авто ще послужить.

— Якось наша машина була в ремонті, як надійшов сигнал, що горить будинок, — ​пригадує Іван Мрочко. — ​Син каже: «Готуйте все, що треба, а я біжу по свій автомобіль». Причепив причіп, ми повантажили інвентар. Приїхали, стали своєю помпою на найближчій водоймі і взялися гасити. Потім прибули на допомогу із Заболоття. У них, як на зло, машина теж була на ремонті — ​коли гасили торф’яники, колесо пробили. Приїхали ззаду на одному, ризикнули, бо ж біда. А вже потім долучився і МАЗ ратнівський. Приборкали ту пожежу, правда, верх згорів. Хата дерев’яна, обмурована цеглою. Це найгірше, бо всередині горить… Йдеш у вогонь, а дихати нема чим. Линув на себе води, дві хвилини побув, виходиш — ​міняєшся. Там, де євроремонти, теж біда. Ллєш воду, а воно собі палає.

Не обійшлося, на жаль, і без трагічних випадків: цьогоріч у квітні загинула 30-літня жінка. Вона жила майже в самому центрі Тура, недалеко від пожежної частини. Тож Борис Мрочко першим помітив дим. Прибігли, вибили вікно, почали заливати водою. На жаль, від диму задихнулася господиня.

У цій кімнаті рятувальники відпочивають  між викликами у вільний час.
У цій кімнаті рятувальники відпочивають між викликами у вільний час. / Фото Олександра ПІЛЮКА

 — Нам би хоч один захисний костюм, а то йдем отак, а вони ждуть, чи я повернуся, — ​зітхає Борис, показуючи на маленького Михайлика. — ​Є, звичайно, й емоційне навантаження, але, як учив мене батько, намагаюся не панікувати, зберігати холодний розум і приймати виважене рішення. Ми завжди готові, навіть якщо не на зміні. Почув, що машина виїжджає, — ​і скоріш на допомогу. Дорога кожна хвилина.

«Біжать дивитися на пожар, як на концерт»

Найстарший пожежник Борис Максимович увесь цей час мовчки слухав, присівши на колоду.

— Працював я шофером тут у колгоспі, награждьон орденом «Знак пошани», на пожежній проробив 11 років, — ​ділиться спогадами дідусь. — ​Багато довелось побачити. Є серед нас і такиї, що біжать дивитися на пожар, як на концерт: без відра, лопати. Торф же горить до ґрунтових вод, і його треба перекопувати. А якщо 10 гектарів палає, то одному пожарнику це не під силу. Раніше був одяг, в якому я у вогонь міг пройти і когось спасти. Зараз пот­книся у таке горяще місце в куфайці, то сам не вихопишся. А вони ж ідуть без защіти. Отак, як сьогодні вбрані. От за них серце болить.

— Якщо машина виїжджає, а я десь у полі, то мені дзвонить дружина Олена: «Борю, там пожежа в селі». Фактично, як диспетчер ратнівський, — ​усміхається чоловік. — ​І я кидаю орати, сідаю на велосипед чи мотоцикл і мчу на допомогу. У нас росте і другий синочок Дмитрик, йому трішки більше 5 місяців. Ще «тато-мама» не говорить, але вже каже: «Бр-р-р-р».

Усі ми вибухаємо щирим сміхом. Розмови про пожежі тимчасово відходять на другий план. На першому — ​діти.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.