І навіть на патріотичних картах пікову даму зображають як відьмарку.
Запорозькі козаки перед боєм тренувались і на «Біблії диявола»
Так дехто називає відомі всім нам… карти
Існує кілька версій виникнення та розповсюдження карт. Серед них є досить чудернацькі і не дуже правдоподібні. Наприклад, міф по те, що карти є «Біблією диявола», або що вони походять від загадкових карт Таро для ворожіння, або що їх придумали цигани — щоб обманювати простий люд, або євреї — аби вводити християн у спокусу азартними іграми. А ще є притчі, відповідно до яких масті оголошуються символами знарядь хресної смерті Христа: трефи — сам хрест, на якому розіп’яли Ісуса; піки — спис, котрим сотник Лонгин пронизав серце Спасителя; бубни — цвяхи, якими Господь був прибитий до хреста; черви — губка, просочена оцтом, котру дали Синові Божому…
Очевидно, досить правдивою є версія про те, що карти, як і багато чого іншого в сучасній цивілізації, придумали китайці в ХІІ столітті, за деякими даними — в ІХ. Тоді Піднебесна була дуже розвиненою країною. І тогочасні майстри малювання маленьких картинок з алегоричними знаками тварин, птахів і рослин знаходили в цьому спершу просто естетичну забаву. Потім — зручний спосіб передавання таємної інформації у справі палацових та любовних інтриг. Пізніше — можливість ризикованих ігор із всесильним фатумом. А потім китайці винайшли і папір, внаслідок чого карти стали паперовими, хоча раніше були у вигляді плоских продовгуватих табличок зі слонової кістки або дерева. Згодом їх у китайців запозичили араби, а звідти моряки і торговці доставили до Європи.
Є ще одна цікава версія появи карт у Старому Світі. В 1380–1422 роках у Франції правив Карл VI, який був божевільним (перший напад безумства стався у нього 1392 року після перенесеної лихоманки). Придворний живописець Грінгонер придумав і намалював карти для розваги свого короля, щоб заспокоювати його під час нападів. Аби догодити володарю, він придумав і намалював спочатку королів, потім валетів. Пізніше почав зображувати королів, валетів і дам (які з’явилися в колоді дещо пізніше) у вигляді певних історичних постатей і героїв. Наприклад, бубновий король — Юлій Цезар, червова дама — Олена Троянська…
Як карти потрапили в Україну — достеменно невідомо, проте сталося це у XVI столітті. В них грали не тільки магнати, купці, шляхта, а й запорозькі козаки. Причому вважається, що козаки якраз були першими. До наших днів дійшли відомості лише про одну суто запорозьку гру в карти під назвою «Чуприндир». Козака, який програв, смикали за чуб стільки разів, скільки очок мали карти, які залишилися в нього на руках.
А ще ця розвага є важливим способом постійного тренування реакції. Оскільки азартні ігри базуються на тому, що гравець повинен приймати рішення, не маючи ніякої інформації, вони сприяють зміцненню витримки, мужності, виховують вміння не втрачати голови в складних обставинах і зберігати гідність у безвихідних ситуаціях. Ці навики були дуже важливими для козаків у бою.
Оскільки азартні ігри базуються на тому, що гравець повинен приймати рішення, не маючи ніякої інформації, вони сприяють зміцненню витримки, мужності, виховують вміння не втрачати голови в складних обставинах.
Картам у давнину надавали певного символічного значення. Наприклад, кількість тижнів у році — це кількість карт у великій колоді, тобто 52. Чотири пори року — це чотири масті. Кожен сезон має 13 тижнів — кожна масть — 13 карт. Одна карта має певну кількість очок від 1 до 13, коли їх усі додати, то в результаті вийде 91 — це кількість днів у кожній із чотирьох пір року. Якщо додати очки всіх сезонів (усіх чотирьох мастей), вийде 364 — це кількість днів у році без одного дня.
Ті карти, до яких ми звикли, прийшли до нас на початку XVII століття з Франції через Німеччину і Польщу. Колода з 36 карт — це урізана 54–карткова «французька колода». Приблизно в XV–XVI століттях вона повністю склалася у звичному для нас вигляді і з того часу фактично не змінювалася.
Сучасний варіант «двоголових» карт, коли одна половинка повторює іншу, з’явився у XVII столітті в Італії.
Сучасний варіант «двоголових» карт, коли одна половинка повторює іншу, з’явився у XVII столітті в Італії.
Тепер про зворотний бік карт, так звану «сорочку». Спочатку вона була білою. Потім — візерунчатою. Але кожна карта мала свій унікальний орнамент, що дуже допомагало шулерам, які примудрялися запам’ятовувати хитромудрі комбінації ліній. Лише згодом, на початку ХХ століття, всі карти в колоді отримали однакову «сорочку» і стали «одягнутими, як близнюки, з одного боку».
Ну і про найпотаємнішу карту, яку оспівали Олександр Пушкін, написавши повість «Пікова дама», і Петро Чайковський, створивши однойменну оперу. Вважається, що дама пік приносить невдачу, її називають відьмою та втіленням нечистої сили. Таким чином, вона стала символом зла,
брудних помислів, заздрості, суперництва, невдачі в коханні та особистому житті.
Нехай у вашому житті, якщо і трапляються такі «пані», то тільки за грою у карти.
Ці вислови збагатять ваше мовлення:
Карти в руки (кому) — коли хтось досвідчений, зі знанням справи може добре зробити що–небудь.
Плутати (сплутати) всі карти — руйнувати чиї–небудь плани, наміри, сподівання.
Розкривати чиїсь карти — виявляти приховані наміри, справжню сутність справи.
Ставити на карту — піддавати небезпеці що-небудь, ризикувати чимось («Доля, поставлена на карту»).
Ставити на карту — піддавати небезпеці що-небудь, ризикувати чимось («Доля, поставлена на карту»).
«Карта не кінь — до ранку прийде» — обнадійлива фраза у грі, коли довго не щастить із козирем.
Його (її) козирна карта — сильні риси чи вміння («Не можна недо–
оцінювати людини доти, поки ти не бачиш всі її карти»).
До речі
«Як карта ляже (тобто подивимось, як вийде)», — так зараз кажуть про якусь розпочату справу, фінал якої буде залежати від певних обставин. Цікаво, що першими цей вислів почали вживати казахи, хоча він у них означав зовсім не гру в карти
Справа в тому, що в цього народу існує національний делікатес, який називається карта. Це відварена кінська кишка, на якій гадали на одруження — треба було порахувати річні кільця. Однак таке ворожіння не прижилось і не стало популярним (логічно, бо це ж скільки коней треба було вбити!), зате вислів пішов у народ і його перефразували картярі.
Тетяна РЕПЕТИЛО.
