Таїна вечірньої казки, або, як відчути диво

4-літній син щовечора уточнює про казку, бо традиція після читання ще послухати усний переказ дуже йому цінна. І мені теж. Так щемно спостерігати, як він мостить голівку на моїй руці, як стежить за моїми рухами і світиться чеканням. А ще ж буде під час оповіді притишувати дихання, підхіхікувати і тривожитися. Знаю, що у дорослому віці він це пам’ятатиме, як тепер я згадую, як умощувалася біля своєї мами і як її казка переривалася через втому на півслові. Кумедно, що моє колишнє «Мам, ну мам, розказуй далі» тепер підхопило моє дитя.

Вечірня казка дорослому дається не так уже й легко: увечері хочеться тиші й спокою, а тут збирай слова у речення та ще й відповідай на запитання. Але без того спілкування — ​ніяк. Його не замінить ані мультик, ані аудіо. Це дуже сильна ниточка зв’язку між дитиною і старшим, що тільки виглядає чимось маловажливим, ігровим. Так складається, що справжню глибину часто важко оцінити зразу. Її «проявляє» час.

Психологи кажуть, що «казки разом» (в обіймах і з любов’ю) дають дитині відчуття захищеності й життєвої опори. Це те, що допомагає їй пізнавати світ без страху і відчуття неповноцінності, дає змогу розумнішати і зростати щасливою. Так-так, це усе про казку на ніч — ​про історію, яка сріблиться найтеплішими в світі звуками маминого голосу, її темпоритмом, інтонацією й очікуванням, що підійметься завіса отого величезного загадкового світу людських стосунків, з підступністю, лиходійством, які не такі вже й страшні, якщо потерпіти до фіналу.

Читайте також: Чим пахнуть зимові свята?

Психологи кажуть, що «казки разом» (в обіймах і з любов’ю) дають дитині відчуття захищеності й життєвої опори.

Ще «плюси» — ​запас слів і гра уяви. Недавно у грі моє дитя дуже вдало вживало не таке вже й просте слово «церемонія». Спершу дивувалася, а потім пригадала, що воно звучало під час нашого вечірнього «казкування». Окрема тема — ​страшні казки, тобто такі, у яких колотять воду Баба Яга, Кощій і навіть Чорна Рука. Треба бути готовим, що дитина проситиме розповісти про когось із них щовечора і по кілька разів. Так було у мене з «Пряничним будиночком», у якому відьма заманює дітей на солодощі. Старша доня у чотирирічному віці теж любила цю казку, але не замовляла її так часто, як син.

У кожного свій шлях проживання емоції страху, відчуття небезпеки, розуміння себе, пошуку якогось виходу — ​і казка допомагає цю дорогу здолати вчасно для свого віку й досвіду. Тож нам, батькам, треба тільки, умовно кажучи, подати руку — ​запросити у цікавезний й незвіданий простір. Важливо не загаятися: бо якщо не оповідати у півтора року, то п’ятирічна уже цього мистецтва може не оцінити.

Ґаджети витіснять потрохи усе тепло спілкування, забравши потенційну яскравість і глибину стосунків, можливість виховувати добре відточеним і тисячу разів перевіреним інструментом, яким користувалися ще наші прабабусі й прадідусі.

Маєте свій цікавий досвід (і «казковий» зокрема) — ​діліться. Зворотний зв’язок за допомогою електронних адрес: [email protected] або ж [email protected]. Також є поштова — ​м. Луцьк, просп. Волі, 13.