«Священнику у селі жити, то не тільки в рясі ходити…»:отець Григорій і матушка Наталія поділилися секретами щастя - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.05 € 31.85
«Священнику у селі жити, то не тільки в рясі ходити…»:отець Григорій і матушка Наталія поділилися секретами щастя

Сім’я Федорівих у храмі села Шельвів.

Фото з домашнього архіву родини Федорівих.

«Священнику у селі жити, то не тільки в рясі ходити…»:отець Григорій і матушка Наталія поділилися секретами щастя

Ніхто, крім тебе Вони віддано служать Богу, людям і своїй сім’ї — ​так і хочеться сказати про настоятеля храму волинського села Шельвів Локачинського району Григорія Федоріва і його дружину Наталію, в яких росте четверо дітей — ​дві доньки і два сини

«Йшли однією духовною дорогою»

Коли мова зайшла про статус матушки, жінка сказала, що її життя складалося так, ніби з юності до нього готувалась.

— Щоб із дитинства прихильною була до храму — ​то ні, — ​говорила Наталія. — ​Бо народилася у селі Коритниця Володимир-Волинського району, де церкви не було. Пізніше батьки переїхали у Володимир-Волинський. Знову ж таки церква від місця проживання далеко була. І ось відкрили новий Юріївський храм. І я, певно, від мами, запалилася бажанням шити, вишивати для церкви — ​внести свою лепту в її облаштування. Там же нічого не було — ​починали з нуля. Потім ненька у церковному хорі стала співати, і я знову — ​біля неї.

Читайте також: «Католицьке Різдво» – некоректна назва. Священник Іван Сидор пояснив чому.

Від мами запалилася бажанням шити, вишивати для церкви — ​внести свою лепту в її облаштування.

Це, вважає жінка, значною мірою вплинуло на вибір життєвої дороги. В 1995 році Наталія вступила у духовну семінарію в Луцьку (нині це православна Богословська академія). Вчилася на регентському відділі. Там же і свого майбутнього чоловіка Григорія зустріла. Він, правда, пізніше на рік став семінаристом. Ясно, що знали одне одного — ​у студентському середовищі спілкувались. Але подружилися, почали зустрічатись, коли Наталія закінчила семінарію і залишилась тут же на роботі — ​при Свято-Троїцькому соборі була регентом студентського хору, а ще секретаркою отця-ректора.

Григорій — ​із Тернопільщини. Його рідне село — ​Сорока Гусятинського району. Чому вибрав духовну семінарію і до того ж саме на Волині? З цього приводу він розповідає:

Подружжя вже 22 роки у шлюбі.
Подружжя вже 22 роки у шлюбі.

 — Відразу скажу, що ще змалку хотів стати батюшкою. Відколи себе пам’ятаю, то ходив з дідусем, батьками до сільського храму. Спостерігав за священником, який проводив богослужіння так, що воно було доступне не тільки дорослим, а й дітям. Це був перший поштовх до мого вибору. І я собі поставив за мету навчатися у семінарії…

На другому курсі був Григорій, коли почав зустрічатися з Наталією. А ще через рік вони одружилися. Повінчали їх у Юріївському храмі Володимира-Волинського — ​там, де Наталію знали як ревну парафіянку. Три священники здійснювали таїнство.

— У липні 1998 року було наше весілля, — ​пригадує він, — ​а 1 серпня у Свято-Троїцькому кафедральному соборі Луцька митрополит Яків рукоположив мене у сан диякона. 21 вересня, на Різдво Богородиці, я вже пройшов другий ступінь священства.

«У когось будинок побудований із дерева, у когось — ​із цегли, а в нас — ​зі скла»

У подальшому обставини склалися так, що навчання у семінарії, зокрема на четвертому курсі, отець Григорій поєднував уже із богослужінням у храмі Шельвова. Це і є його перша парафія, де він настоятелем 22-й рік. А було так. У цьому селі церква залишилася без батюшки. Наближався Великдень — ​треба було комусь замінити його. Григорію випала ця місія. Замінив, відслужив і залишився. З 12 квітня 1999 року остаточно затверджений указом на парафію у це село. У 2000-му їх було вже троє — ​старший син Тарас народився. Ще через чотири роки потішила своєю появою на світ донька Соломія. І аж через десятиліття Федорівим довелося знову ставити у хаті колиску — ​Бог дав Оленку, а за нею — ​і найменшенького синочка Дмитрика.

Подружжя вже 22 роки у шлюбі.
Подружжя вже 22 роки у шлюбі.

 Ось така сім’я священника у Шельвові. Коли мова зайшла про те, що непросто бути завжди на виду, то матушка Наталія сказала образно:

— У когось будинок побудований з дерева, у когось — ​із цегли, а у священника — ​зі скла. Бо він завжди на видноті. Люди бачать і оцінюють його вчинки, його сім’ю, стосунки між подружжям, ставлення до ближніх — ​сусідів, усіх парафіян. Я знала, що бути матушкою — ​відповідальність велика. Але що це настільки складно — ​то ні. Відчуття цього прийшло з роками.

Життя священника — ​то свічка, яку не ставлять під столом, а яка має горіти на столі, щоб те світло всі бачили.

І в отця Григорія на все життя залишився ось такий спогад:

— Це було невдовзі після того, як ми з матушкою поселилися у Шельвові. Одного дня, пам’ятаю, така зустріч була. На підводі їхала місцева жінка і, порівнявшись зі мною, запитала: «Ви що, у нас батюшкою будете?» — ​«Буду, бо вже маю указ до вас на парафію», — ​кажу їй. І тоді вона мовила такі слова: «Життя священника — ​то свічка, яку не ставлять під столом, а яка має горіти на столі, щоб те світло всі бачили». Це говорила проста жіночка, яка працювала на фермі. Я не сподівався почути від неї такий філософський висновок. І вже тоді зрозумів, що, потрапивши на парафію, повинен усвідомлювати своє високе призначення. Ми ж молодими були. Це та пора, коли всього хочеться, і життєвих спокус чимало. Але завжди треба було пам’ятати, хто ти. Я ту жінку не забував ніколи і затямив, що треба поводити себе так, аби десь собі не нашкодити.

«Коли сам у дорозі, то Наталія дзвонить: «Ти далеко?»

Отець Григорій, осмисливши слова про свічку, яка має горіти на столі, а не під столом, прагне до того, щоб їхня з Наталією сімейна свічка й іншим світила. Він завдячує Богу, дружині і людям, що ось так у подружжі вони з матушкою живуть, «насичуючись, накормлюючись тим, що є».

Слухала я ці зізнання і вже ніби й не випадало питати, чи не шкодують Федоріви, що одне одного вибрали. Та все ж зайшла про це мова. І я почула від глави сімейства:

— Моя дружина — ​це велика підтримка. Ось так скажу: у різних товариствах буваю, бо ж священник, і є випадки, що чоловіки додому не поспішають. Я — ​поспішаю. Чи я кудись поїду, чи дружина, то хвилюємося одне за одного. Коли сам десь у дорозі, то Наталія дзвонить: «Ти далеко? Може, я почекаю, щоб разом повечеряти».

І дочекається. Така вже у них традиція.

…Зайшовши того дня на подвір’я батюшки, я в першу мить побачила звичайного сільського трудягу. За декілька хвилин отець Григорій переодягнувся. Але все одно це був з вигляду світський чоловік. Ніби відчувши це, сказав:

— У селі жити, то не тільки в рясі ходити. Доводиться брати вила в руки, адже хазяйство маємо. Поля трохи обробляємо (а це «трохи», то гектарів три. — ​Авт.), садимо картоплю, сіємо зернові. Зараз вже легше, бо добрий помічник виріс — ​старший син Тарас, який навчається на четвертому курсі Луцького національного технічного університету. Соломія — ​студентка Волинського коледжу культури і мистецтв імені Ігоря Стравінського — ​влітку для молодших дітей друга мама, а він зі мною по хазяйству, біля техніки.

І все ж отець Григорій одягнув того дня рясу священника, коли все сімейство йшло до церкви.

Отець Григорій тепер на хазяйстві має доброго помічника – сина Тараса.
Отець Григорій тепер на хазяйстві має доброго помічника – сина Тараса.

 …Коли якогось літа у Шельвові горіло пшеничне поле, то отець Григорій із сином Тарасом був там з односельчанами, які боролися з вогнем. А матушка Наталія покликала жінок до храму, до старовинної чудотворної ікони Божої Матері «Отроцька», яка зберігається в святині села. Так завжди було, що у важкі години люди молилися й просили у Бога помочі. І Господь чув цю молитву.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.