«Ми, канєшно, за українську...»: про проспект Волі в Луцьку, уліцу Лєніна, й не тільки - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.71 € 33.08
«Ми, канєшно, за українську...»: про проспект Волі в Луцьку, уліцу Лєніна, й не тільки

Волинь-нова

«Ми, канєшно, за українську...»: про проспект Волі в Луцьку, уліцу Лєніна, й не тільки

Із 16 січня набула чинності 30 стаття Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної», що передбачає використання її у сфері обслуговування: у супермаркетах, інтернет-магазинах, кав’ярнях, ресторанах, банках, аптеках, на АЗС і вокзалах… Хтось каже: «Давно пора!», комусь байдуже, а дехто вголос бурчить, що мову на хліб не намажеш…

Галина СВІТЛІКОВСЬКА, заступник головного редактора  «Газети Волинь»

То у столиці, у східних областях — ​проблема, а в нас і без примусу майже скрізь говорять державною, за винятком переселенців та особливо затятих радянських ветеранів, які досі проспект Волі у Луцьку називають «улицей Ленина». Волиняни ж рідної мови не цураються, — ​хвалимося ми.

Те, до чого звик, вухо не ріже, видається нормою. А якщо прислухатися, то спілкуємося ми у масі своїй переважно суржиком, а не «солов’їною».

Пригадую, у далекі студентські роки у нас на факультеті журналістики Львівського університету із 75 першокурсників російськомовними назвалися 15, це були діти партійних чиновників та начальства, решта — ​переважно вихідці із сіл, які, звичайно ж, розмовляли українською. Щоправда, з уст закарпатців вона звучала інакше, аніж у подолян, а галичан, які не помічали своїх полонізмів, дратували русизми волинян. На перших порах у нашій кімнаті в гуртожитку часто з цього приводу виникали «філологічні дискусії».

І ось тоді я вперше задумалася, чому діда, який загинув у війну, бабуся називала Ліксандером, чому багатьох стареньких у нашому селі кликали баба Мар’я, дядько Альоша, тітка Антошка… Так повелося з часів царя-батюшки. І вже не дивувалася, коли вперше приїхала в ролі невістки на Тернопільщину й почула, як сусідка поважного віку допитувалася: «То ти, Міську, москалицю із Волині взєв?».

Наша мова віками зазнавала утисків, її неможливо було зберегти від засмічення. Але вона вистояла, вціліла у найважчі часи русифікації, ополячення, а потім і зрадянщення. Вижила, щоб нині, на тридцятому році незалежності, ми переймалися, чи не образить когось дуже ліберальний і боязкий закон про мову, над яким довго ламали списи наші обранці у Верховній Раді, для яких він і досі є кісткою в горлі.

Цими днями уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь тільки те й робить, що виправдовується, заспокоює знервованих зросійщених співвітчизників. Мовляв, не тривожтеся, українську ніхто не нав’язує: на прохання клієнта його персональне обслуговування може здійснюватися іншою мовою, прийнятною для обох сторін. Себто російською? Саме ця лукава словосполука «мова, прийнятна для сторін» й надалі залишається основним «колоніяльним маркером українського суспільства», кажуть критики закону.

І штрафи за злісне ігнорування державної мови наразі не передбачені — ​може, за рік чи два… Але процедура підтвердження порушення настільки складна, що навряд чи вистачить терпіння навіть у найбільших патріотів, аби довести справу до реального покарання.

Одне слово, навряд чи можна говорити про «черговий крок до відродження української мови». Мусимо дорости, дозріти до розуміння, що це справді важлива й необхідна складова нашої державності, за яку треба боротися скрізь і всюди.

Мусимо дорости, дозріти до розуміння, що це справді важлива й необхідна складова нашої державності, за яку треба боротися скрізь і всюди.

На щастя, паростки національного самоусвідомлення пробиваються і на столичному асфальті. Ось на своїй сторінці у фейсбуці російськомовний київський бізнесмен Олексій Давиденко звернувся до своїх працівників: «Наша сім’я і компанія «Рідні Медтехніка» повністю підтримують цей закон і таку лагідну українізацію суспільства… Просимо всіх вас, незалежно від місця проживання, під час роботи в наших магазинах спілкуватися з відвідувачами єдиною державною мовою — ​українською. Якщо у вас інша принципова позиція, прошу не затягувати і написати «за власним бажанням».

Але таких прикладів є небагато. Зате щодня бачимо на телеекранах нардепів, високопосадовців і навіть міністрів, які публічно послуговуються мовою сусідньої країни-агресора й не вбачають у цьому гріха. А якщо й переходять на державну мову, то так спотворюють її, що слухати боляче.

Вони й нав’язують суспільству думку, що говорити суржиком — ​не соромно, що для кар’єрного просування українська зовсім не обов’язкова. «Какая разніца», — ​либонь, найпопулярніша нині цитата «рускоязичних», які знов знайшли привід поремствувати, що їх пригнічують.

Читайте також: Як у Луцьку відзначили День Соборності

Але чи говоритимуть державною офіціанти й продавці, залежить не тільки від того, якою мовою користуються в побуті Президент, парламентарі, олігархи і можновладці. У силах кожного з нас зробити так, щоб у найвідкритішій і щоденній царині суспільного життя запанувало рідне слово. А для цього мало запевняти: «Ми, канєшно, за українську»…


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.