Пройшов у шинелі пів Європи й побудував нововолинські шахти - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.56 € 33.44
Пройшов у шинелі пів Європи  й побудував нововолинські шахти

Дочка Валентина від тата заряджається позитивною енергією.

Фото Алли ЛІСОВОЇ.

Пройшов у шинелі пів Європи й побудував нововолинські шахти

94-річний Василь Матвійович Бусловський — досі активний у громадському житті й готовий позмагатися з пенсіонерами у спортивній ходьбі

Бачив наживо Сталіна і Черчилля…

Життя його ніколи не балувало. Як сам висловився, не мав ні юності спокійної, ні молодості — війна, робота, переїзди. Голод, холод… Але ні про що не жалкує. Народився у селі Овчинніково Бєлгородської області. Мій співрозмовник повідомляє це і тут же уточнює: «Але зараз — затятий українець. От викорінити російську мову зі свого лексикону не вдається»…

—Призваний у лави Червоної армії у 1943 році сімнадцятилітнім юнаком, дійшов до Будапешта, — розповів ветеран, коли завітала до нього додому. — Побував навіть у партизанському загоні. Жили в лісі. Спостерігали за фашистами: звідки приїжджали, скільки мали техніки. Багато епізодів із тих воєнних років закарбувалося у пам’яті на все життя. Найчастіше згадуються образи бойових товаришів, яких уже немає серед живих… Але це була справжня чоловіча дружба. Незважаючи на національність, виручали один одного, всі їли з одного казанка.

Хвилюючі враження залишилися у його серці про незабутній День Перемоги, який він зустрів у Будапешті в складі артилерійської бригади. Каже, це був справжній тріумф. Тоді для бійців організували святковий стіл, усі мали піднесений настрій, сміялися і плакали: кінець війні…

А перед тим молодий безвусий солдат побував на Ялтинській конференції. Там, як відомо, в лютому 1945 року відбулася зустріч лідерів США, Великої Британії й СРСР, аби вирішити проблеми, пов’язані із закінченням Другої світової війни, а також повоєнного ладу.

Їхня частина відповідала за охорону цього архіважливого зібрання. Дислокувалися в Алупці. Солдат Бусловський виконував функції зв’язкового від частини до штабу армії, яка несла охорону на цьому відрізку території, доставляючи секретні документи.

— Пригадую, як здалеку спостерігав за трьома великими політиками — Сталіним, Черчиллем, Рузвельтом, які стояли на великому плацу Лівадійського палацу у довгих шинелях і перекурювали. Довкруж них через п’ять метрів щільним рядом вишикувалися прикордонники, які нікого навіть на метр ближче не підпускали.

«Чотири–п’ять років — і копальня є»

Після війни через два тижні їхню частину розформували й направили у Львівську область, у містечко Городок. Там стояла інша, авіаційна, частина, куди потрапив мотористом. Потім була школа сержантів у Ровно (тепер Рівне), а вже звідти після тримісячного навчання скерували у Володимир–Волинський. Це був 1947 рік. Відтоді Василь Матвійович став, як каже сам, волинянином.

— Та недовго я вже служив військовим, — розповів далі. — Післявоєнний час потребував робочих рук. Якось до нас приїхав головний інженер будівельної організації із Заріччя (село біля Володимира) з метою агітації хлопців на зведення дороги Володимир–Волинський — Іваничі. Каже, навколо неї знайшли поклади кам’яного вугілля: будуть шахти. Командир відразу підписав усі необхідні документи, і я звільнився з армії.

Василь Матвійович добре пам’ятає, як він із чотирма товаришами прибув на цю «фірму». Вся техніка — трактори, катки, самоскиди — у дворі, вибирай, що хочеш. В око впав трактор С-80.

— Коли доробили дорогу, відразу запропонували йти на будівництво вугільних підприємств, — із захватом розповідає Василь Матвійович, подумки повертаючись у ранню молодість. — Моя професія — слюсар бурових установок — була дуже затребувана. Ми проходили по повному діаметру і добиралися до чорного золота. А тоді вже після нас свою функцію виконували прохідники.

Пригадую, як здалеку спостерігав за трьома великими політиками — Сталіним, Рузвельтом, Черчиллем, які стояли на великому плацу Лівадійського палацу у довгих шинелях і перекурювали.

Потім була шахта №5, за нею — «дев’ята», яку здали в експлуатацію у 1963 році. Не обійшлися без навиків спеціаліста Бусловського і на «Бужанській», звідки його перекинули на «славнозвісну» шахту №10.

— Прикро, що її досі не побудували, — з гіркотою у голосі й нерозумінням каже старожил, на очах якого виросли всі копальні Нововолинська і саме місто. — Раніше 4–5 років — і шахта готова. При тому, що робочої сили бракувало…

Із гордістю про визнання високих фахових здібностей розповів Василь Матвійович ще один цікавий епізод зі своєї трудової біографії. Якось його викликало начальство і каже: «Прийшла телеграма з Москви, щоб вас направити на будівництво шахти в Першотравенськ Дніпропетровської області тресту «Павлоградвугілля». Директор Сажнєв нізащо не хотів відпускати. Але після другої телеграми зі столиці здався. Кілька років із сім’єю жив там. Потім викликали в Баку, де працював на 120–тонному крані. Проходили вперше в тодішньому Союзі 500–метровий діаметр, аби добратися під землю. В місті Учкудук бурили свердловини, звідки качали нафту. Досі пам’ятає, як дякував за хорошу роботу і тиснув йому руку перший секретар тодішнього ЦК КП Азербайджану Гейдар Алієв.

Щодня — по п’ять кілометрів ходьби

Василя Матвійовича Бусловського на заслужений відпочинок проводжали з «десятої» шахти у 1993 році. Але у нього незвичайне пенсіо­нерське життя — дуже активне і насичене. Жоден масовий захід за участю ветеранів не обходиться без нього. Він завжди має що сказати присутнім чи то на мітингу, чи на годинах пам’яті в бібліотеці, школах, музеї.

Читайте також На Волині на 100 померлих – 75 новонароджених​.

Живе сам, одинадцять років тому не стало його дружини Лідії Романівни, але багато комунікує з людьми. Каже, що йому ніколи скучати. Щодня в будь–яку погоду — дощ, сніг, хуртовину — із паличкою у швидкому темпі прямує до міського озера (це більше двох кілометрів в один бік). А ще в його розпорядку — щовівторка потрапити до газетниого кіоску, що на іншому кінці шахтарського міста, й придбати періодику. На його столі — цілий стос різних газет. А поруч — невеликий радіоприймач, з яким ветеран майже не розлучається. Не без задоволення каже, що це презент від колишнього губернатора Бориса Клімчука.

Коли запитала в 95–річного чоловіка, який за годину нашої бесіди кілька разів «зривався» до стаціонарного телефону і до дверей, бо приходили знайомі, в чому секрет його довголіття і бадьорого, прекрасного самопочуття, почула:

— Треба любити роботу — будь–яку, бо це рух, — людей і життя.

Доповнила відповідь його дочка Валентина, яка якраз прийшла до батька:

— Скільки себе пам’ятаю, у тата — завжди режим. Він встає, лягає, їсть, неодмінно робить зарядку, прогулюється в один і той же час. Телевізора дивиться мало. Не любить сидіти на місці. Біля будинку скопав дві ділянки, посадив картоплю, петрушку. Всі сусіди зачащають на його город. Любить повторювати: «Якщо хочеш довго жити — треба з зеленню дружити». Щодня споживає яблука і горіхи — це вже тверде правило. До недавнього часу сам все собі варив. І тепер, якщо я не встигаю, він швиденько вівсянку запарить чи щось інше приготує.

А ще почула, що колись курив цигарки «Бєломорканал». Але в один момент, коли мало виповнитися 50 років, покинув — і до сьогодні. Щодо спиртного, то раніше міг сто грамів випити, а тепер, зазначає ветеран, навіть після 10 чи 20 грамів не може заснути. Каже, це вже не для нього. От поспілкуватися, пожартувати — це як ковток свіжого повітря.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.