«До ворожок піду, Івасю, бо причарувала вона тебе…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.63 € 33.50
«До ворожок піду, Івасю, бо причарувала вона тебе…»

«У вдови одне багатство – її дитина».

Фото із сайту foodfon.ru.

«До ворожок піду, Івасю, бо причарувала вона тебе…»

…Закохані ховалися від недобрих очей і пересудів за селом біля старої яблуні. Його сім’я не любила молодої вдовиці, яка залишилася з маленькою донею. А він любив їх обох. Ангелінку, ангелика з синіми очима і волоссям кольору стиглої пшениці. І її маму Віру

— Зійдешся із вдовою — ​прокляну, — ​недобре мовила Іванова мати.

— Не беріть гріха на душу.

— До ворожок піду, аби відробили. Причарувала вона тебе, Івасю.

— Хто вам таке сказав?

— Усе село говорить.

— Ще такий не народився, аби про нього не говорили.

— Недарма казали, що Вірчина баба відьмувала. Може, через те й сиротою, а потім удовою Вірка стала.

— Та в нас через кожну хату відьма жила чи живе, якщо вірити пліткам.

— То не плітки. До покійної Федори всі ходили, якщо худобина заслабне.

— Хіба зле, що вона тваринам помагала?

— Ой, різного наслухалася про їхній рід.

— А про наш що кажуть?

— Не жартуй, сину. Хай іде вдова на чужі руки. А за тебе найкраща дівка заміж піде. Бо ми і не бідні, і вродою тебе не обділено. У вдови ж одне багатство — ​її дитина.

— Мамо, я жити без Віри не можу.

— То не живи…

Недарма казали, що Вірчина баба відьмувала.

…Івась не втаїв від Віри розмови з матір’ю. Молода жінка посмутніла: материнські прокльони біду приносять.

– Івасю, знайди собі дівчину, одружися. Живи спокійно. Заради нашого кохання.

– А ти?

– Пересумую, перетужу, переплачу…

– В Ангелінки повинен бути тато.

– Він є. На небесах.

– Ні, не залишу вас. Бо люблю…

…Іванова мати ходила по ворожках і ворожбитах. Підливала синові у страви різні настої. Шепотіла заклинання. І прокльони Вірі посилала. Гріх не міг її спинити…

– Та нехай уже вони сходяться і живуть, – мовив дружині Іванів батько. – Може, то доля його.

– Ні! – вигукнула, мов навіжена.

– Чого ти така затята, жінко?

– Бо я своєму синові щастя бажаю. І вдові не віддам. Якщо жити з нею, то хай краще…

Чоловік не дослухав. Забрався з хати…

…Коли потруїлись Вірині кури, подумала: всяке буває, наїлися чогось. А коли вночі побили вікно, злякалася. Не так за себе, як за доньку. Ще й почала знаходити під порогом жмутки сухого зілля, воду каламутну в слоїчках… Здогадувалася, чиїх рук справа. Вкотре просила Івана не приходити. А він і слухати не хотів. Казав, пора по обручки до міста їхати. А потім у Віри згоріла копиця соломи. Добре, що стояла поодаль від хати. І вітру не було.

Невдовзі після цього Віри в селі не стало. Віддала свої нехитрі пожитки сусідці, яка вдови не цуралася і дитину часом гляділа. Зібрала на світанку доньку й подалася невідь-куди.

Іванова мати полегшено зітхнула. Таки правду ворожки казали: не будуть вони разом. Думала, пора нараяти синові гарну дівку. От Леся Грицькова не раз розпитувала про Івася. Аптекаркою працює. Батьки заможні…

…Іван стукав у зачинені двері Віриної хати. Заглядав у вікна. Пустка. І в його душі оселилася порожнеча. Пізно ввечері пішов до старої яблуні. Очікував дива: може, Віра повернеться. Вдивлявся у темні силуети. Вони були нерухомі. Його кохання стало міражем, кохана – згубою…

– Що ж та… з моїм сином зробила? – нетямилась Іванова мати. – Поїхала з села і його душу з собою забрала. Ходить, як привид. Скоро під тим деревом ночувати буде.

– А ти й далі до ворожок бігай, – скипів чоловік. – Може, то не Віра, а ти начудила? Вперта, як осел. Загубиш сина. Потім на себе нарікати будеш. Казав, хай сходяться і живуть…

– Не треба мені такого життя!

…Іван у парубках посивів. Він і далі ходив на місце колишніх побачень. Одні в селі вважали його дивним, інші – нездоровим. Бо годі в похмурому, вічно заглибленому у свої думки чоловікові впізнати колись вродливого веселого хлопця…

Віри в селі так ніхто більше й не бачив. Хата осіла, облупилася. Подвір’я заросло бур’янами. І якщо на інші сільські пустки хтось лакомився, ночами тихенько щось звідти виносив, то Віриного обійстя не чіпали. Остерігалися. Може, й справді, як і її баба, відьмою була і забрала Іванову душу з собою? Неспроста ж він так змінився. Непритомним став…

…Пішов поголос, наче бачили жіночу постать біля яблуні.

– Хтозна, може Віра потай зустрічалася з Іваном, – гадали у селі.

– Та ні, якби він її побачив, йому би в очах розвиднілося. А то ходить, як тінь.

– Кажуть, чули чи то шепіт, чи то хтось схлипував під яблунею.

– Певно, п’яний Льонька повертався навпростець із сусіднього села та сам із собою балакав. Він часом під яблунею то перепочиває, то допиває…

Дійшли ті чутки до Івана. Пізно ввечері, коли батьки полягали спати, дістався через сніги до яблуні. Холодно було. Мороз припікав. Присів під деревом. І спогади присіли поруч. Потепліло…

Наступного дня знайшли Івана, схиленого на яблуню. От тільки душі його вже тут не було…

Читайте також: Василіса Фролова вперше стала мамою у 43 роки: «Наші стосунки розпочалися з моєї вагітності»

Стару яблуню почали називати вдовиною…

Ольга ЧОРНА.