У волинській родині – аж три покоління медиків!

У галузі охорони здоров’я Волині – ​сотні іменитих династУ галузі охорони здоров’я Волині – ​сотні іменитих династій, у яких білі халати носять представники трьох-чотирьох поколінь. Чим пояснити таку спадкову вірність професії, яку сьогодні важко назвати належно поцінованою? Відповідь на це запитання ми шукали у майже півторатисячному колективі Луцької міської клінічної лікарніій, у яких білі халати носять представники трьох-чотирьох поколінь. Чим пояснити таку спадкову вірність професії, яку сьогодні важко назвати належно поцінованою? Відповідь на це запитання ми шукали у майже півторатисячному колективі Луцької міської клінічної лікарні

Уроки Євгена Комарницького

Напередодні професійного свята директор медичного закладу Лариса Петрівна Духневич тепло і щиро розповідала про багатьох працівників, які заслуговують поваги і подяки.

– Нам сьогодні нелегко. Держава не може фінансово забезпечити задекларовані медичні гарантії, а винними зробили тих, на чиїх плечах тримається охорона здоров’я. В усі часи лікарів шанували, бо рятувати життя — ​свята місія. Тому вірю, що суспільство прозріє у ставленні до медиків, а держава дасть змогу їм успішно працювати й почуватися гідно. Ну а нині треба вистояти, тому міська влада й прийняла рішення про створення Луцького територіального медичного об’єднання. Це дасть змогу ефективніше витрачати ресурси, а головне — ​полегшить життя пацієнтам, які не здаватимуть кілька разів аналізи, не будуть оббивати пороги розрізнених закладів. У міській лікарні створене сучасне приймальне відділення, маємо новітнє обладнання. І дуже важливо зберегти той золотий фонд професіоналів, який формувався роками. Є у нас десятки шанованих династій — ​Федорчуки, Павелки, Романіви, Корінчуки, Панасюки, Макарчуки, Вольги, Коники, Василькови… Всі у Луцьку знають заслуженого лікаря України хірурга Євгена Комарницького. От про його лікарську родину і розкажіть читачам, – ​порадила Лариса Петрівна.

У відділенні ургентної хірургії вперше із журналістським завданням я побувала у 1990 році. Пригадую, з порога здивували сяючі стіни й підлоги, що було тоді зовсім незвичним для наших лікарень. Це вже згодом прийшло модне поняття «євроремонт», а Євген Комарницький першим продемонстрував його прообраз. Нині згадує про це з усмішкою:

– Мав добрих друзів – ​колишніх пацієнтів – ​на багатьох підприємствах. Допомогли матеріалами, знайшли майстрів. Дехто застерігав, що за таке самоуправство можна й поплатитися. Але ж я не для себе робив, а для хворих. Тому адміністрація нас підтримала і навіть виписала премію – ​і мені, завідувачу відділення, і всім працівникам по 20 карбованців.

– Мав добрих друзів – ​колишніх пацієнтів – ​на багатьох підприємствах. Допомогли матеріалами, знайшли майстрів. Дехто застерігав, що за таке самоуправство можна й поплатитися. Але ж я не для себе робив, а для хворих.

Часи тоді були трудні. Євген Северинович зізнавався, що знайомий токар на заводі виточував йому деякі деталі до хірургічних інструментів. Але у відділенні успішно проводили найскладніші операції, колектив був професійно сильним, згуртованим.

– А в нас і досі панує така ж атмосфера. У молодих колег є бажання вдосконалюватися, старші готові ділитися досвідом. Я, наприклад, з величезною вдячністю згадую свого вчителя Валентина Семеновича Янюка і він є для мене прикладом у ставленні до тих, хто робить перші кроки у професії. У нас багато інтернів. Часом мене запитують, що головне в роботі хірурга: досвід, інтуїція, вміння швидко мислити… Це важливо, але я думаю, що головна умова – ​любити людей, любити свою справу, — ​каже Євген Комарницький, який вперше зайшов до операційної майже 50 років тому й став одним із найавторитетніших лікарів на Волині.

Коли професія – ​не шлюб із розрахунку

Нині відділення, яким багато літ керував Євген Северинович, очолює Артем Євгенович Комарницький. Йому 43 роки, 20 із них — ​оперує. Каже, що обирав професію не за настановою батька. Такий «демократичний» підхід культивує і у власній сім’ї, синові теж не диктував, до якого вузу вступати. Але коли ти ростеш в атмосфері постійних розмов про медицину, то мимоволі проймаєшся інтересом до цієї справи.

Часом мене запитують, що головне в роботі хірурга: досвід, інтуїція, вміння швидко мислити… Це важливо, але я думаю, що головна умова — ​любити людей, любити свою справу.

– Уперше я зайшов до операційної, навчаючись на четвертому курсі. Тато ніколи спеціально не приводив мене туди, щоб дати змогу зробити вибір свідомо, — ​згадує Комарницький­молодший. — ​Я знав, що робота ургентного хірурга непроста, вимагає швидких рішень і дій, готовності до різних несподіванок під час кожного втручання. Це «затягує», особливо, якщо справляєшся, знаходиш вихід у важких ситуаціях. Тому я згоден із висловом про те, що професія не може бути «шлюбом із розрахунку», роботу треба любити.

– Хто думає, що Артемові було легше, аніж іншим у відділенні, той помиляється. Навпаки, з нього питав більше, — ​скаже згодом Євген Комарницький. — ​У 2000 році, коли син прийшов на роботу, в нас ще не було лапароскопічної стійки, а оперували багато, тому доводилося добряче гнути спину. Артем постійно навчається, проходив стажування у Польщі, Литві, Білорусі. Ми першими в області почали робити чимало серйозних втручань методом малоінвазивної хірургії, опановували новітні технології, за останні роки в нас з’явилося чимало сучасного обладнання. Єдине, чого я не можу сприймати в умовах реформування галузі, це те, що медичні заклади стали підприємствами, де надають послуги. Адже справжній лікар мусить вкладати у порятунок людей душу…

Досі в родині був паритет: два хірурги і два ендокринологи

Подружжя заслужених лікарів Комарницьких руйнує усталений стереотип: чоловік досягає успіху в роботі, а дружина забезпечує «тил». Ірина Іванівна — ​авторитетний спеціаліст­ендокринолог Волинської обласної клінічної лікарні, про неї з вдячністю відгукуються пацієнти й з повагою — ​колеги. Як вдається з щирою відданістю піклуватися і про родину, і про своїх хворих?

– Ми з чоловіком обоє прагнули реалізувати можливості в професійному плані. Коли діти були маленькі, допомагала їх доглядати мама. Син і донька змалку бачили, що батьки зайняті, то ж росли самостійними. Оксана стала адвокатом, Артем вибрав хірургію, його дружина Ірина – ​ендокринолог, як і я. Тому досі в нас був паритет у родині, а тепер чекаємо, якій спеціальності віддасть перевагу онук Олег, студент медуніверситету. Він міг би вступити і в інші навчальні заклади, бо успішно здав ЗНО, займав призові місця на олімпіадах, але вирішив стати лікарем, – ​у голосі Ірини Іванівни звучать теплі нотки.

Не міг приховати зворушення, розповідаючи про свою родину, і Євген Северинович:

– Нам із сином дуже пощастило з дружинами. У них теж не простий фах, важкі хворі, буває, й додому телефонують. Здається, як можна тримати в пам’яті інформацію про дози інсуліну чи інших препаратів для кожного пацієнта, про особливості перебігу недуги в кожного і при цьому уникати професійного вигоряння, відмінно справлятися з обов’язками на роботі й домашніми клопотами? А наші Ірини — ​і мами чудові, й господині.

Ірина Іванівна, берегиня родини Комарницьких, – ​волинянка. Згадує, що у школі дружила з донькою ковельського лікаря­невролога Григорія Макарчука, було цікаво слухати історії з його практики. Можливо, через це й подала документи до медінституту, де знайшла і свою долю — ​закохалася у симпатичного старшокурсника, родом із Львівщини, вийшла заміж і «завербувала» його на Волинь. А молодший брат Ірини Іванівни працює травматологом у місті Лева.

Ірина Валеріївна Комарницька себе називає бойківчанкою. В Івано­Франківську навчалися вони з Артемом, а тепер – ​і їхній син. Тому на вихідних часто їде у рідне місто до мами, яка раніше працювала дільничним терапевтом. А через день як на крилах летить до Луцька, де чекає маленька донька, чоловік і справа, якій віддала понад 20 років.

Шаблонне уявлення про те, що людина повинна завжди йти на роботу з радістю, Ірина Валеріївна не зовсім поділяє. Каже, що може відчувати й неспокій, і тривогу за хворих, і емоційну напругу, бо ж очолює діагностично­терапевтичне відділення. Але про її ставлення до лікарської праці свідчить такий факт: з відпусток по догляду за дітьми обидва рази виходила достроково, аби не відстати у професійному плані.

– Сьогодні вже я часом звертаюся до Ірини за порадою, цікавлюсь її думкою, як ендокринолога, коли йдеться про важкі випадки, – ​гордиться невісткою заслужений лікар України Ірина Іванівна Комарницька.

У цій родині день медичного працівника відзначають представники трьох поколінь. Ми побажали, щоб династія Комарницьких зростала, щоби більшало лікарів «з діда­прадіда», знаючих, порядних, людяних, які звикли працювати на совість.

Читайте також у нас: «Ківерчанин підірвався на міні, рятуючи побратима: вижив і далі воює​».

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.