У волинській родині – аж три покоління медиків! - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.05 € 31.85
У волинській родині – аж три покоління медиків!

У сім’ї Артема Євгеновича та Ірини Валеріївни Комарницьких вишиванки в особливій пошані.

Фото з родинного архіву Комарницьких.

У волинській родині – аж три покоління медиків!

«Лікар вкладає у порятунок людей душу, а не надає послуги…»

У галузі охорони здоров’я Волині – ​сотні іменитих династУ галузі охорони здоров’я Волині – ​сотні іменитих династій, у яких білі халати носять представники трьох-чотирьох поколінь. Чим пояснити таку спадкову вірність професії, яку сьогодні важко назвати належно поцінованою? Відповідь на це запитання ми шукали у майже півторатисячному колективі Луцької міської клінічної лікарніій, у яких білі халати носять представники трьох-чотирьох поколінь. Чим пояснити таку спадкову вірність професії, яку сьогодні важко назвати належно поцінованою? Відповідь на це запитання ми шукали у майже півторатисячному колективі Луцької міської клінічної лікарні

Уроки Євгена Комарницького

Напередодні професійного свята директор медичного закладу Лариса Петрівна Духневич тепло і щиро розповідала про багатьох працівників, які заслуговують поваги і подяки.

– Нам сьогодні нелегко. Держава не може фінансово забезпечити задекларовані медичні гарантії, а винними зробили тих, на чиїх плечах тримається охорона здоров’я. В усі часи лікарів шанували, бо рятувати життя — ​свята місія. Тому вірю, що суспільство прозріє у ставленні до медиків, а держава дасть змогу їм успішно працювати й почуватися гідно. Ну а нині треба вистояти, тому міська влада й прийняла рішення про створення Луцького територіального медичного об’єднання. Це дасть змогу ефективніше витрачати ресурси, а головне — ​полегшить життя пацієнтам, які не здаватимуть кілька разів аналізи, не будуть оббивати пороги розрізнених закладів. У міській лікарні створене сучасне приймальне відділення, маємо новітнє обладнання. І дуже важливо зберегти той золотий фонд професіоналів, який формувався роками. Є у нас десятки шанованих династій — ​Федорчуки, Павелки, Романіви, Корінчуки, Панасюки, Макарчуки, Вольги, Коники, Василькови… Всі у Луцьку знають заслуженого лікаря України хірурга Євгена Комарницького. От про його лікарську родину і розкажіть читачам, – ​порадила Лариса Петрівна.

Хірурги — батько і син Комарницькі.
Хірурги — батько і син Комарницькі.

У відділенні ургентної хірургії вперше із журналістським завданням я побувала у 1990 році. Пригадую, з порога здивували сяючі стіни й підлоги, що було тоді зовсім незвичним для наших лікарень. Це вже згодом прийшло модне поняття «євроремонт», а Євген Комарницький першим продемонстрував його прообраз. Нині згадує про це з усмішкою:

– Мав добрих друзів – ​колишніх пацієнтів – ​на багатьох підприємствах. Допомогли матеріалами, знайшли майстрів. Дехто застерігав, що за таке самоуправство можна й поплатитися. Але ж я не для себе робив, а для хворих. Тому адміністрація нас підтримала і навіть виписала премію – ​і мені, завідувачу відділення, і всім працівникам по 20 карбованців.

– Мав добрих друзів – ​колишніх пацієнтів – ​на багатьох підприємствах. Допомогли матеріалами, знайшли майстрів. Дехто застерігав, що за таке самоуправство можна й поплатитися. Але ж я не для себе робив, а для хворих.

Часи тоді були трудні. Євген Северинович зізнавався, що знайомий токар на заводі виточував йому деякі деталі до хірургічних інструментів. Але у відділенні успішно проводили найскладніші операції, колектив був професійно сильним, згуртованим.

– А в нас і досі панує така ж атмосфера. У молодих колег є бажання вдосконалюватися, старші готові ділитися досвідом. Я, наприклад, з величезною вдячністю згадую свого вчителя Валентина Семеновича Янюка і він є для мене прикладом у ставленні до тих, хто робить перші кроки у професії. У нас багато інтернів. Часом мене запитують, що головне в роботі хірурга: досвід, інтуїція, вміння швидко мислити… Це важливо, але я думаю, що головна умова – ​любити людей, любити свою справу, — ​каже Євген Комарницький, який вперше зайшов до операційної майже 50 років тому й став одним із найавторитетніших лікарів на Волині.

Коли професія – ​не шлюб із розрахунку

Нині відділення, яким багато літ керував Євген Северинович, очолює Артем Євгенович Комарницький. Йому 43 роки, 20 із них — ​оперує. Каже, що обирав професію не за настановою батька. Такий «демократичний» підхід культивує і у власній сім’ї, синові теж не диктував, до якого вузу вступати. Але коли ти ростеш в атмосфері постійних розмов про медицину, то мимоволі проймаєшся інтересом до цієї справи.

Часом мене запитують, що головне в роботі хірурга: досвід, інтуїція, вміння швидко мислити… Це важливо, але я думаю, що головна умова — ​любити людей, любити свою справу.

Подружжя заслужених лікарів України Ірина Іванівна та Євген Северинович Комарницькі гордиться онуком Олегом, студентом медуніверситету.
Подружжя заслужених лікарів України Ірина Іванівна та Євген Северинович Комарницькі гордиться онуком Олегом, студентом медуніверситету.

– Уперше я зайшов до операційної, навчаючись на четвертому курсі. Тато ніколи спеціально не приводив мене туди, щоб дати змогу зробити вибір свідомо, — ​згадує Комарницький­молодший. — ​Я знав, що робота ургентного хірурга непроста, вимагає швидких рішень і дій, готовності до різних несподіванок під час кожного втручання. Це «затягує», особливо, якщо справляєшся, знаходиш вихід у важких ситуаціях. Тому я згоден із висловом про те, що професія не може бути «шлюбом із розрахунку», роботу треба любити.

– Хто думає, що Артемові було легше, аніж іншим у відділенні, той помиляється. Навпаки, з нього питав більше, — ​скаже згодом Євген Комарницький. — ​У 2000 році, коли син прийшов на роботу, в нас ще не було лапароскопічної стійки, а оперували багато, тому доводилося добряче гнути спину. Артем постійно навчається, проходив стажування у Польщі, Литві, Білорусі. Ми першими в області почали робити чимало серйозних втручань методом малоінвазивної хірургії, опановували новітні технології, за останні роки в нас з’явилося чимало сучасного обладнання. Єдине, чого я не можу сприймати в умовах реформування галузі, це те, що медичні заклади стали підприємствами, де надають послуги. Адже справжній лікар мусить вкладати у порятунок людей душу…

Досі в родині був паритет: два хірурги і два ендокринологи

Подружжя заслужених лікарів Комарницьких руйнує усталений стереотип: чоловік досягає успіху в роботі, а дружина забезпечує «тил». Ірина Іванівна — ​авторитетний спеціаліст­ендокринолог Волинської обласної клінічної лікарні, про неї з вдячністю відгукуються пацієнти й з повагою — ​колеги. Як вдається з щирою відданістю піклуватися і про родину, і про своїх хворих?

– Ми з чоловіком обоє прагнули реалізувати можливості в професійному плані. Коли діти були маленькі, допомагала їх доглядати мама. Син і донька змалку бачили, що батьки зайняті, то ж росли самостійними. Оксана стала адвокатом, Артем вибрав хірургію, його дружина Ірина – ​ендокринолог, як і я. Тому досі в нас був паритет у родині, а тепер чекаємо, якій спеціальності віддасть перевагу онук Олег, студент медуніверситету. Він міг би вступити і в інші навчальні заклади, бо успішно здав ЗНО, займав призові місця на олімпіадах, але вирішив стати лікарем, – ​у голосі Ірини Іванівни звучать теплі нотки.

Не міг приховати зворушення, розповідаючи про свою родину, і Євген Северинович:

– Нам із сином дуже пощастило з дружинами. У них теж не простий фах, важкі хворі, буває, й додому телефонують. Здається, як можна тримати в пам’яті інформацію про дози інсуліну чи інших препаратів для кожного пацієнта, про особливості перебігу недуги в кожного і при цьому уникати професійного вигоряння, відмінно справлятися з обов’язками на роботі й домашніми клопотами? А наші Ірини — ​і мами чудові, й господині.

Ірина Іванівна, берегиня родини Комарницьких, – ​волинянка. Згадує, що у школі дружила з донькою ковельського лікаря­невролога Григорія Макарчука, було цікаво слухати історії з його практики. Можливо, через це й подала документи до медінституту, де знайшла і свою долю — ​закохалася у симпатичного старшокурсника, родом із Львівщини, вийшла заміж і «завербувала» його на Волинь. А молодший брат Ірини Іванівни працює травматологом у місті Лева.

Ірина Валеріївна Комарницька себе називає бойківчанкою. В Івано­Франківську навчалися вони з Артемом, а тепер – ​і їхній син. Тому на вихідних часто їде у рідне місто до мами, яка раніше працювала дільничним терапевтом. А через день як на крилах летить до Луцька, де чекає маленька донька, чоловік і справа, якій віддала понад 20 років.

Шаблонне уявлення про те, що людина повинна завжди йти на роботу з радістю, Ірина Валеріївна не зовсім поділяє. Каже, що може відчувати й неспокій, і тривогу за хворих, і емоційну напругу, бо ж очолює діагностично­терапевтичне відділення. Але про її ставлення до лікарської праці свідчить такий факт: з відпусток по догляду за дітьми обидва рази виходила достроково, аби не відстати у професійному плані.

– Сьогодні вже я часом звертаюся до Ірини за порадою, цікавлюсь її думкою, як ендокринолога, коли йдеться про важкі випадки, – ​гордиться невісткою заслужений лікар України Ірина Іванівна Комарницька.

У цій родині день медичного працівника відзначають представники трьох поколінь. Ми побажали, щоб династія Комарницьких зростала, щоби більшало лікарів «з діда­прадіда», знаючих, порядних, людяних, які звикли працювати на совість.

Читайте також у нас: «Ківерчанин підірвався на міні, рятуючи побратима: вижив і далі воює​».


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.