Фото на згадку біля каплички, яку самі ж люди на свої кошти збудували.
Раз на рік село Надрічне знову стає людним
З чиєїсь доброї ініціативи уже стало традицією, що на перший день Трійці злітаються на свою малу батьківщину ті, хто свого часу подався у світи з рідної КаміньКаширщини. І село ніби оживає. Адже корінних жителів у Надрічному можна порахувати на пальцях рук
І минулої неділі тут було особливе свято. Помолившись у місцевій капличці (вона була збудована два роки тому на гроші вихідців із села і їхніми руками) разом зі священником Артемієм — настоятелем храму села Боровне, сіли земляки, що вже стали великою родиною, за імпровізовані столи, скуштували страв, яких самі наготували, поділилися радощами й згадали тих, кого з ними вже ніколи не буде. Підняли чарку за місцевих бабусь, які ніколи не покидали Надрічного й по суті зберегли його, а також за тих, хто колись виїхав, але через роки повернувся сюди, щоб дати селу друге дихання.
Роман Коваль, зокрема, став свого часу ковельчанином, але його завжди тягнуло сюди, де пуповина закопана. Тож свій бізнес започаткував у Надрічному — починав з пилорами. Поряд із старенькою батьківською хатиною звів для своєї сім’ї ошатний будиночок. Дружина його Олена й два сини теж люблять тут бувати. І не лише влітку. А тим більш, коли тут таке свято! Пані Олена, з якою ми спілкувалися по телефону, розповіла:
Щороку просять ці надрічненки, щоб Господь дав ще віку, аби дожити до наступної Трійці, коли в селі буде так людно, як за їхньої молодості.
— Торік через локдаун гостей майже не було. Ми, бабусі наші, сім’я Кадир, яка вернулася із Вараша, що на Рівненщині, в батьківську хату в зрілому віці, — ото й усе. Приходив батюшка й відслужив молебень. А ось цього року давня традиція знов ожила. Багато хто приїхав просто в батьківську хату, де вже нікого нема. А ось із Дніпра прибули люди в будинок сусідів, бо той, в якому колись народилися й виросли, згорів…
Читайте також: Репортаж з глибинки: як живуть старики, загублені в снігах на краю Волині (Фото).
А баба Фрося — так кличуть у селі найстарішу жительку Надрічного Єфросинію Пивоварчук — зустрічала дорогого гостя — сина, який живе у Фастові. До Анатолія й Любові Кадир з’їхалися діти та онуки, а до Марії Коваль — дочка й зять аж із Сургута, що в Ханти-Мансійському автономному окрузі Тюменської області (Росія). Були нащадки надрічненців і з Червонограда, Ковеля, Луцька.
Я не раз бувала в Надрічному. Добре знаю і тих бабусь, що ніколи не покидали своє село й тим самим зберегли його, і те, як тут живеться. Тож, спілкуючись із Оленою Коваль, ніби бачила найстарішу жительку Єфросинію Пивоварчук, пригадувала сказане нею при зустрічі два роки тому: «Нема ніде лучче, як у своїй хаті». Як і Марію Коваль, — жінку, котра свого часу казала, що й дня не буде в селі, як не стане чоловіка, бо «одна справа жити удвох, підтримуючи одне одного, а друга — самотиною» Але Бог поіншому покерував, і хоч кличуть її до себе дочки, жінка нікуди не хоче йти з рідного села.
Щороку просять ці надрічненки, щоб Господь дав ще віку, аби дожити до наступної Трійці, коли в селі буде так людно, як за їхньої молодості.
