Отець Іван учить парафіян шити, розмовляти французькою і бореться з алкоголізмом у селі - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.64 € 31.22
Отець Іван учить парафіян шити, розмовляти французькою і бореться з алкоголізмом у селі

Його знають як священника, який замість Парижа обрав сільське життя.

Фото із сайту suspilne.media.

Отець Іван учить парафіян шити, розмовляти французькою і бореться з алкоголізмом у селі

29-річний Іван Городицький міг бути знаним дизайнером, а став священником. Після майже двох років служіння у паризькому соборі Святого Володимира він проміняв столицю Франції на маленьке село на Львівщині, де будує сучасну парафіяльну спільноту

«Наша сім’я була бідною, ми не мали іграшок — довелося їх виготовляти власноруч»

Отець Іван розповідає, що змалечку щонеділі намагався йти з мамою до храму, хоч той був за 3 кілометри. Згодом почав допомагати дякові у співах. Поза тим, мав хист ще й до дизайну: «Подобалося в’язати, плести бісером, вишивати, шити. Наша сім’я була бідною. Ми не мали іграшок. Тому я намагався зробити їх власноруч, перешивав старі перини, і так бавилися з сестрами».

Свою першу літургію в селі Ладанці Городицький не мав у чому відправити — священничий одяг з’їли миші.
Свою першу літургію в селі Ладанці Городицький не мав у чому відправити — священничий одяг з’їли миші.

 Коли хлопець закінчував школу, постав непростий вибір — вступати в училище Труша на дизайнера інтер’єру чи в духовну семінарію. Іван обрав служіння Богу. Уже тоді розумів, що хоче зробити по максимуму як для храму, так і для людей. Тому бачить себе у священницькому житті лише нежонатим.

Змалечку щонеділі намагався йти з мамою до храму, хоч той був за 3 кілометри.

У семінарії познайомився з кравчинею, яка шила облачення. Вона радо взяла Івана у помічники. Згодом церковний одяг у нього замовляли навіть із Європи: «Я мав репутацію «хлопчини із семінарії, що шиє». То був пік моєї кравецької кар’єри. 170 семінаристів, ще були священники, їхні дружини, діти, і кожному щось треба було пошити».

«Париж — це чудово, але я до нестями люблю село»

Після навчання Івана висвятили на диякона Стрийської єпархії УГКЦ. А тоді запропонували служити у Парижі в храмі Святого Володимира, де саме бракувало священників. Він погодився, утім через рік і вісім місяців повернувся на Батьківщину. Чим неабияк усіх здивував.

«Завжди хотів стати сільським священником. Хоч сам з села і знаю, як часами там важко, коли твій світогляд може бути кардинально відмінний від світогляду твоєї пастви. Та я дуже хотів служити саме в глибинці. Бо люблю село до нестями», — пояснює Іван Городицький.

«Він навчить вас шити і розмовляти французькою мовою», — так владика представив отця Івана його парафії у Ладанцях на Перемишлянщині.

Він служив у паризькому соборі Святого Володимира, але повернувся в Україну і тут будує парафію, яка дивує своїм креативом.
Він служив у паризькому соборі Святого Володимира, але повернувся в Україну і тут будує парафію, яка дивує своїм креативом.

 Молодий парох почав дивувати селян із першого дня: «У неділю перед першою літургією, не знаючи ще нікого, я став при вході до храму і з кожним вітався за руку, знайомився. «Я — отець Іван, буду служити у вашому храмі», — з усмішкою згадує Городицький. — У церкві до мене були скандали, бо попередній священник сильною рукою робив порядки. Обзивав людей, а вони — його. Я розумів, що методом батога, сварок нічого не доб’єшся. Тому на першій своїй службі сказав: «Я хочу стати для літніх людей — онуком, для тих, хто має дітей, — сином, а моїм одноліткам — другом».

У Ладанці буває складно доїхати чи навіть додзвонитися. Часто зникає світло. У парафіяльному будинку, де зараз мешкає отець Іван, скрізь був грибок, поламана підлога, усе понищене. Та не це найбільше засмутило. Шокували ж пароха геть погризені мишами фелони.

«Коли я прийшов, перший рік довелося служити під час посту в багряному фелоні, а фактично він був найбільш з’їджений, навіть хрест на ньому, що розміщений на плечах, був понищений і ні до чого не надавався, — пригадує отець Іван. — Тому вирішив пошити його сам. Це була можливість власними руками зробити щось для своєї парафії. Вкласти свою лепту. Так ми зекономили півтори тисячі гривень… Також не мали коштів на дорогі ризи. Я запропонував парафіянкам допомогти мені. Розробив дизайн. Принцип був, що ніхто не мав вишивати вдома. Тільки разом у парафіяльному будинку. Чому? Щоб із ними всіма поспілкуватися. Дізнатися хто чим дихає, зрозуміти потреби та проблеми людей».

«Молитимусь і надворі, і в стодолі, лиш би людям було зручно»

Храм Святого Юрія розташований на горі, дістатися до нього нелегко — потрібно подолати

130 крутих дерев’яних сходинок. Тож отець Іван шукав якусь альтернативу. Так за грантові кошти у школі з’явився сучасний інтерактивний клас із проєктором та колонками. Окрім богослужінь, тут проводять біблійний гурток і репетицію хору, двічі на тиждень — дитячу катехизу, а ще — вистави, концерти, тренінги та перегляди фільмів.

«Для мене цінністю є людина. І вона освячує місце. Якщо буде потрібно, я молитимуся і надворі, і в стодолі, лиш би парафіянам було зручно. Зараз усі задоволені. Тому що старші люди, яким важко ходити, йдуть сюди — і ми тут молимося. А в церкві правимо Службу Божу в неділю», — каже отець Іван.

Добрий священник — це той, який дбає про людей. Він іде до хворих додому і в лікарню.

Ставши в лютому парохом, він відразу взявся навчати ладанчан співу: «Розумів, що з Пасхальною літургією може бути біда. Тому ми займалися по 5–6 годин. На Великдень я і диригував, і служив. До того моменту більшість ладанчан не вірили в те, що ми робимо, та коли заспівали Пасхальну утреню акапельним восьмиголоссям — люди плакали. За три роки хор уже кілька разів гастролював у Польщі та Словаччині… У нас у храмі не було теплої підлоги і була несамовита холоднеча. Для мене важливо, щоб люди могли молитися, не думаючи про холод. Коли у Гданську про це дізнався отець, який слухав Божественну літургію у нашому виконанні, то організував збір пожертв для нашого села. І ми привезли тоді з Польщі 36 тисяч гривень».

«Добрий священник — це той, який дбає про людей. Він іде до хворих додому і в лікарню. Два роки тому зібрав старших парафіян і повіз до Унівського монастиря, що на Львівщині. Як ми тішились! Бо влітку — на город і в хаті. Якого хотіли священника, такого і маємо, лиш би нас не лишив», — каже 86–річна жителька села Анна Боднар.

Отець Іван хотів показати людям, що вони можуть побачити світ не як заробітчани, а як туристи і паломники. Їздили ладанчани також на прощу до Ярослава, Перемишля, Майданека, Любліна…

«Тепер ми маємо у себе золотого священника»

«Разом у нас усе виходить. Усі при ділі: хтось квітами займається, хтось кулінарить, хтось співає, хтось робить електрику. Є багато людей із талантами, просто треба вміти їх правильно скерувати. Ми не наймаємо чужих майстрів. Нині написали проєкт на Молодіжний центр — отримали 65 тисяч від Львівської освітньої фундації. А поза тим, дав Бог розуму подати ще один проєкт до Голландії, тож одержали 11 тисяч євро на реконструкцію Народного дому. Також хочемо відремонтувати наш храм, побудований

1824 року: полагодити дах, реставрувати іконостас, повернути церкві автентичний вигляд», — каже Іван Городицький.

А ще отець бореться з алкоголізмом у селі та вчить сортувати сміття. Разом із парафіянами вже почистили річку Верховину. На території біля неї вирубали чагарники і планують облаштувати тут сільський парк.

На навчання до молодого душпастиря діти приходять двічі на тиждень.
На навчання до молодого душпастиря діти приходять двічі на тиждень.

 «Тепер маємо священника золотого, скажу, як воно є. Бо ми все були бідні, лише зараз, як отець Іван став служити, то ми трохи розвеселилися, — розповідає старожилка пані Катерина Дух. — Як він прийшов, ой Боже, я не могла то витерпіти: взяв мішок, пішов туди, де насмітили, і збирає ті пляшки. Кажу: «Отче, та хто таке робить?». «Я так не можу, – відповідає, — не можу дивитись». Він збирав, та й пішли люди за ним».

«А що багато говорити? Я взяв собі кульок, ішов на Службу Божу і так просто сам збирав усе сміття по дорозі, — каже отець Іван Городицький. — Тепер у селі вже поставили шість контейнерів, де ми сортуємо сміття. Звичайно, є категорія людей, які й зараз навмисно кидають повз. Та чи маю я через це відмовлятися від своєї ідеї? Ні! Так, я мушу більше збирати інколи, але, тим не менше, є тут і ентузіасти, які поділяють мою думку. Наше село — це наш дім. І ми повинні дбати про його чистоту».

За матеріалами 1zahid.com, zahid.espreso.tv, radiosvoboda.org.

Ольга ВЕКЕРИК