Сам принц Гарі схилявся перед мужністю та силою волі українського воїна - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.82 € 31.89
Сам принц Гарі схилявся перед мужністю та силою волі українського воїна

Вадима називають улюбленим спортсменом британського принца.

Фото із сайту viva.ua.

Сам принц Гарі схилявся перед мужністю та силою волі українського воїна

Історія медика 128-ї бригади вразила багатьох і в Україні, і в світі. Вадим Свириденко втратив на війні чотири кінцівки, та, попри все, не здався і довів,  що навіть після найстрашніших травм можна жити та досягати намічених вершин

«Тоді мене врятував покійний Денис Чабанчук»

«Я зразу знав, що піду воювати. Хтось казав — ​молодець, хтось — ​придурок, але все нормально… Медики — ​це дефіцит. Їх збирали з усієї України. А я, крім вищої освіти, ще маю медичну. Строкову службу проходив у Прикордонних військах і також був там фельдшером. Коли мені зателефонували і сказали, що «ви нам так потрібні», — ​ну добре, я йду. А те, що призначили у 128-му, — ​це вибір командирів. 4 числа я був у складі бригади. А вже у вересні ми потрапили під Щастя…» — ​згадує Вадим.

Медики — ​це дефіцит. Їх збирали з усієї України. А я, крім вищої освіти, ще маю медичну.

Українському воїну вдалося потрапити в програму, завдяки якій коштом Пентагона в Америці йому поставили протези.
Українському воїну вдалося потрапити в програму, завдяки якій коштом Пентагона в Америці йому поставили протези.

 У 2015 році біля Дебальцевого, коли наших бійців узяли в щільне кільце російські найманці, він зазнав поранення під час спроби вивести з оточення товаришів на блокпості «Балу»: «Йшло колоною два БТРи з легкопораненими, «Урал» і КамАЗ — ​із важкопораненими. Наша колона була розбита. Коли БТР підірвався на міні, я сильно вдарився головою об стелю. Тоді мене врятував покійний Денис Чабанчук. Він відкрив бокові двері і просто вирвав з БТРа, коли спрацював внутрішній боєкомплект і там башта просто вилетіла. Якби не він, я би там і залишився. Коли нам була дана команда сісти на «Урал», ще на той момент двигун був цілий. Але «Урал» теж вибухнув. Я отримав додаткові контузії. І ми тоді з Денисом, сидячи в кабіні, ні він, ні я вже рухатися майже не могли. Тож просто вирішили чекати допомоги до ранку. І взагалі — ​зорієнтуватися, де ми, що ми. На жаль, Денис не дожив до ранку».

У перший день на протезах пройшов майже три кілометри коридорами шпиталю. І тоді на два дні зліг, бо понатирав усе, що можна. Плакали всі санітарки та медики.

Так Вадим разом із померлим побратимом пролежав на 20-градусному морозі чотири доби: «На четверту ніч я вийшов з «Уралу». Хоч сказати «вийшов» — то неправда: ​випав. Бо вже тоді був важким. Почув, що підходить БТР. Коли повернув голову, побачив, що не з нашої сторони. Та я тоді навіть і піднятися не міг. Мене просто закинули в БТР і відвезли до «ДНР».

«Ну что, если бы знал, что останешся вот так — ​без рук, без ног, пошел бы на эту непонятную войну?»

Оскільки Свириденко був фактично без ознак життя, бойовики вирішили передати його українській стороні — ​з обмороженнями 4-го ступеня та сепсисом… З Дніпра Вадима переправили літаком у Київ в опіковий центр: «Зранку дізнався, що потрібно ампутувати кінцівки. Морально мене просто не стало. Але лікар, яка це повідомила, сказала: «Тобі треба жити. Якщо ти вже таке виніс, то живи заради інших. Тобі будуть зроблені протези, в тебе є сім’я, вона тебе підтримує». Дружина на той момент була вагітна. І це перші зернятка, які дійсно дали свої ростки. Що треба жити заради когось. Коли мені принесли протези нижніх кінцівок, сказали, що «ми тобі милиць не дамо, ти маєш встати і йти». Звичайно, було важко. У перший день на протезах пройшов майже три кілометри коридорами шпиталю. І тоді на два дні зліг, бо понатирав усе, що можна. Плакали всі санітарки та медики. Це я вже потім бачив. Але бажання рухатись було. Воно мало надзвичайну силу. Я йшов, йшов і йшов…»

Крім орденів «За мужність» і «За заслуги» ІІІ ступеня, Вадим відзначений нагородою «Народний герой України».
Крім орденів «За мужність» і «За заслуги» ІІІ ступеня, Вадим відзначений нагородою «Народний герой України».

 «Насправді моя історія тісно пов’язана з волонтерами. Коли я після Дніпра потрапив до київського шпиталю, до мене приїздили люди фактично з усього світу. Дуже багато приходило киян. Якось завітали пенсіонери. Розумів, які у них гроші й намагався відмовитися від зібраних коштів, та вони категорично заявили, що так я їх ображу. Звісно, велика підтримка була від родини. А от один із ватників-лікарів якось сказав: «Ну что, если бы знал, что останешся вот так — ​без рук, без ног, пошел бы на эту непонятную войну?». На що я відповів: «Пішов би, адже це моя Батьківщина, на яку напав ворог». Більше він до мене не підходив. Тож ситуації були різні, але добро завжди перемагало», — ​розповідає Свириденко.

«Коли вперше пробіг по колу 200 метрів, американці аплодували»

Він каже, що дуже вдячний «афганцям», бо реабілітація, яку отримав в Україні, — ​результат допомоги ветеранів афганської війни, які пройшли такі випробування і свій досвід передають учасникам АТО: «Саме вони вчили мене ходити по коридору, по сходинках. Лише завдяки їм до США я приїхав уже більш-менш підготовлений до протезування й тривалої реабілітації. Узагалі я зірвав джекпот на війні і зірвав джекпот після. Тоді Пентагон надав місця для наших поранених і впродовж восьми місяців ми проходили там відновлення. Фактично я здійснив своєрідну «американську мрію», побачивши, як держава ставиться до своїх військовослужбовців. Вони ніколи нікого не кидають. Там є реабілітаційні центри, закон, фахівці і якісна медицина. У Штатах після протезування мене навчили, як не залежати від оточуючих. Коли я лежав у лікарні в Києві, то мені постійно допомагала санітарка. А американці зразу сказали: «Зніми верхні протези». Я зняв. «Тепер одягни». Я кажу, що не вмію. Вони були дуже здивовані. Через п’ять хвилин я сам їх одягав. Насправді нічого складного в цьому не було».

Вадим та його побратими стали героями проєкту «Переможці» журналу VIVA - добірки вражаючих розповідей про ветеранів АТО й паралімпійців.
Вадим та його побратими стали героями проєкту «Переможці» журналу VIVA - добірки вражаючих розповідей про ветеранів АТО й паралімпійців.

 Вадим жартує, що тамтешні лікарі не відпустять тебе додому, поки не приготуєш сам їжі: «Це так звані «розумні кухні». Тепер такі є й у львівському шпиталі… Насправді, це не тільки про готування. Бо ж людина, яка залишилася вдома сама, має вміти про себе подбати. Я вчився використовувати предмети побуту, майструвати, шити, самому одягатися… Коли вперше пробіг по колу метрів 200 — ​американці аплодували. А перед від’їздом із США встановив особисті рекорди: пробіг на протезах 5 км, проплив 1 км!»

Зрештою, якщо ви прикуті до візка, можна шити, вишивати, майструвати, але точно не спинятися! Щоб людина взяла за правило: я можу зробити все сам.

У 2016-му представляв Україну на марафоні морської піхоти США. Він не просто подолав дистанцію у 10 км і увійшов у сотню перших, а й показав найкращий результат серед усіх учасників на протезах. Згодом на «Іграх Нескорених» виборов бронзову медаль у змаганнях із веслування на тренажерах. Нині Вадим Свириденко — ​Уповноважений Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій.

Читайте також: «Росія - не окупант»: п'яні виродки махали російським прапором на Майдані Незалежності (Відео)

«Я на коліна не падатиму, і в мене такі самі друзі…»

На запитання, що може побажати бійцям, які зневірилися, Вадим каже: «Порада лише одна — ​не здаватися. Часто наголошую, що я — ​продукт сучасної реабілітації, дивіться на мене і робіть так, як я. Знайдіть собі заняття. Це можуть бути спорт, громадська робота, допомога і спілкування з іншими людьми. Зрештою, якщо ви прикуті до візка, можна шити, вишивати, майструвати, але точно не спинятися! Щоб людина взяла за правило: я можу зробити все сам. І найважливіше — ​що воно має бути у кожного в голові. Без цього — ​ніяк. І, звісно, звертаюся до рідних: ваша допомога має велике значення, будьте поруч. Для кожного такого пораненого, передусім, мотиватором є сім’я. Я прошу мам, дружин, щоб вони підтримували цих бійців, їхніх чоловіків, синів. І тоді вони психологічно будуть підніматися і дякувати їм, будуть таки робити кроки вперед. Якщо ж говорити про підтримку держави, хотілося б мати її більше на усіх рівнях і від усіх міністерств. Адже це загальнодержавна проблема і розв’язувати її можемо лише спільно. Останнім часом у нас дуже мало показують воїнів. Програм про ветеранів на радіо, телебаченні взагалі немає. Тому й існує зневіра та байдужість суспільства, а з ними — ​і зневіра самих захисників. Якщо ж дивитися масштабно, то ми або створюємо сильну державу, або стаємо на коліна. Я на коліна не падатиму, і в мене такі самі друзі».

За матеріалами nv.ua, lb.ua, golos.com.ua, radiosvoboda.org.

Ольга ВЕКЕРИК

 

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.