Курси НБУ $ 38.35 € 41.56
Помер відомий волинський краєзнавець. Перед смертю дослідник дав інтерв'ю «Газеті Волинь» (Відео)

Вічна пам'ять!

Фото Pixabay.

Помер відомий волинський краєзнавець. Перед смертю дослідник дав інтерв'ю «Газеті Волинь» (Відео)

«Нам потрібен сильний парламент, у якому були б люди, віддані Україні, а не своїм інтересам», - такими були останні слова видатного сподвижника з Володимира-Волинського Ярослава Царука, коли цими днями у нього побували журналісти «Газети Волинь». Ярослав Васильович до останнього жив Україною. Учора, 26 серпня, про нього в «Газеті «Волинь» вийшла велика публікація, і ось – така чорна звістка…

Якби не втрата зору, Ярослав Царук і сьогодні вирушав би на своєму ровері, щоб розказати правду про Волинську трагедію

Він побував у сотнях сіл, аби записати цінні свідчення старожилів про польсько-український конфлікт

Сьогодні цей краєзнавець із Володимира-Волинського може зі спокійною совістю сказати, що ні на йоту не відступив від свого основного кредо: «Я жив так, щоб користь була від мого життя». І гордитися своїми чотирма книгами, серед яких «Трагедія волинських сіл», «Володимир-Волинський у боротьбі за незалежність»… Хто ще більше написав про свій край?! Хто ще як відзнаку за таке творче подвижництво має статус почесного громадянина не лише рідного міста, а й Володимирщини та Волинської області?! А ще ж і як сім’янин він може багатьом бути прикладом.

«Я жив так, щоб користь була від мого життя».
«Я жив так, щоб користь була від мого життя».

Читайте також: «Добий цю дитину, нехай не мучиться...»

«Виходь за мене заміж… Ти будеш зі мною щаслива»

Ярослав Васильович в поважному віці — йому 88. Стан здоров’я (із зором проблеми) такий, що вже ніде не буває. В основному цілими днями він удома. А ще декілька років тому був частим гостем редакції нашої газети. Приходив зі своїм черговим новим виданням і тішився, що його праця не лягла, як кажуть, мертвим капіталом у домашньому архіві (а трапляється, на жаль, і таке). І ми раділи разом із краєзнавцем його успіхам, а завдяки газетним публікаціям — ​і читачі «Волині». Давненько не заходив наш автор і герой. Та напередодні 30­-річчя Незалежності України ми не могли не поспілкуватися. Тож зустрілися з Ярославом Васильовичем у його оселі у княжому місті на вулиці Некрасова (колись, є така надія, вона буде перейменована на честь Царука, тому-­то, певно, й досі збереглася стара назва).

Оскільки Ярослав Васильович погано бачить, називаюся — ​обличчя чоловіка світліє від теплої усмішки. Бо ж вісім років тому була тут як ведуча рубрики «Любить! Не любить». Тоді подружжя Царуків розповідало про свою любов. На жаль, так сталося, що зовсім скоро після тієї зустрічі життя дружини Ярослава Васильовича Марусі, чи Русі, як він її називав за гарну косу, обірвалося. Я ще встигла поговорити із жінкою, яку чоловік дуже любив. Тепер при спомині про неї у нього голос бринить від сліз, які йому важко стримати. А згадати є що: як вперше побачив цю дівчину з голубими очима, котрі вже його не відпускали, як наважився зайти до хати своєї майбутньої дружини. Як після кількох зустрічей і переглядів кіно сказав: «Виходь за мене заміж. Я буду добрим тобі чоловіком. Ти будеш зі мною щаслива». Або те, як невдовзі після весілля відразу почав будувати хату.

А хотілося б, аби до влади прийшли розумні, доброчесні українці. Нам потрібен сильний парламент, у якому були б люди, віддані Україні, а не своїм інтересам.

— Мені стидно було, — ​говорить Ярослав Васильович, — ​що моїй Марусі доводилося мити посуд на вулиці, бо в нашій кімнатці місця не вистачало (своє перше житло, ось цю тісненьку кімнату, чоловік одержав ще як був холостяком — ​він працював майстром хлібозаводу у військовій частині Володимира-­Волинського. — ​Авт.).

Це теж штрих до того кредо, яке сповідував чоловік: «Жити так, щоб користь була від мого життя». Він виростив із дружиною двох синів і завжди виконував обіцянку, дану Марусі, — ​старався, щоб вона була з ним щасливою. Крім того, що хату збудував, то ще й «Жигулі» купив у 1973-­му — ​тоді, коли ніде тих машин не було. А як хто питав, де гроші взяв, то відповідав, що знайшов їх там, де багато хто губить: не пропивав, не покурював.

«Ще одну книжку підготував, але грошей нема, щоб її надрукувати»

Те, що Ярослав Васильович став відомим дослідником історії рідного краю, написав неоціненну книгу «Трагедія волинських сіл 1943–1944 р. р.», — ​не якась випадковість. Краєзнавцем зробило його життя: він так і не зміг забути пережите в дитинстві. Хлопчику Ярославу було 10 літ, коли польська боївка напала на його рідне Заболоття Володимир­-Волинського району. Родина шукала порятунку в селі Глинянка (донедавна це був Любомльський район), де стояла сотня УПА. Потім опинилася у Стенжаричах на Володимирщині. Він пам’ятає, як почалася війна з її страхіттями, пограбуванням, знищенням сіл разом із людьми.

А поштовхом для написання книги про трагедію волинських сіл стало ось що. У 1989 році начальник районного відділу КДБ опублікував у місцевій газеті «Слово правди» статтю про трагічні події на Володимирщині у воєнні роки. Ярослава Царука обурила неправда про різанину і загибель поляків у рідних йому селах. Він поїхав до односельчан і записав їхні розповіді про польсько­-українські відносини. Та ж газета, за що Ярослав Царук вдячний тодішньому редактору Федору Самчуку, опублікувала його дослідження «Село за болотом». А після цього люди з інших сіл ішли до краєзнавця й підказували нові адреси трагічних історій. І він сідав на велосипед і їхав від хати до хати, шукаючи старожилів. Не одного ровера з’їздив сільський літописець, поки зібрав спогади свідків, які увійшли в книгу.

Свого часу «Газета Волинь» підготувала відеороботу «Страшні цифри», у якій краєзнавець розповів про злочини поляків й познайомив глядачів зі свідками тих подій.

Читайте також: З’їздив три велосипеди і замінив собою… цілий інститут

У пору польсько­-українського протистояння Ярослав Царук був хлопчаком і, звичайно, гадки не мав, що вже дорослим чоловіком зустрічатиметься зі старожилами-­земляками, щоб відтворити давні події, про які не можна забути. В 1989 році почалися його поїздки — ​перш у своєму районі, потім і по сусідніх. Не бував вдома по два, а то й три­чотири дні. Тож хазяйство й діти були на дружині. Але, як доводилося чути від Ярослава Васильовича, його Марія ніколи не перечила, що він мандрував по селах, збираючи спогади свідків. Все, мабуть, компенсували почуття. Адже навіть у статусі бабусі, прабабусі вона чула від чоловіка пісню, яка йому полюбилася своєю проникливістю й була своєрідним його освідченням коханій дружині до останніх її днів: «Щоб було щасливо нам з тобою жити, ладен я до тебе сонце прихилити».

…Ярослав Царук втішений, що видано чотири його книги. Але, виявляється, є ще й така, котра поки що в рукописі, бо «грошей нема, щоб її надрукувати».

— Про що вона? — ​запитую.

— Про достойних людей краю, — ​каже Ярослав Васильович, — ​які своєю працею, творчістю прославили Володимирщину. Тут нам прикладом можуть бути сусіди з-­за Бугу. При зустрічах одержав від них у подарунок такі видання, які вчать, як треба цінувати людей, котрі своїм життям пишуть історію. У Польщі кожна гміна, повіт, вважай, мають таку книгу.

Оскільки наша зустріч була напередодні 30-­річчя Незалежності України, то говорили і про те, якою є сьогодні, на думку нашого героя, Україна, якою хотів би бачити її він — ​один з організаторів Народного руху на Володимирщині.

— Це не те, на що сподівався, — говорив Ярослав Васильович. — Але все ж скажу, що наше суспільство зробило крок вперед. Є ще глухонімі, як я їх називаю, котрі досі не усвідомлюють, хто вони й куди мають іти. Але між ними вже багато таких, які знають, що нам потрібно, аби Україна не втратила суверенності й була справді європейською державою. А хотілося б, аби до влади прийшли розумні, доброчесні українці. Нам потрібен сильний парламент, у якому були б люди, віддані Україні, а не своїм інтересам.

Telegram Channel