З’їздив три велосипеди і замінив собою… цілий інститут - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.04 € 27.90
З’їздив три велосипеди  і замінив собою… цілий інститут

Ярослава Царука називають літописцем трагічних сторінок історії нашого краю. 

Фото Олександра ФІЛЮКА.

З’їздив три велосипеди і замінив собою… цілий інститут

Ярослав Царук із Володимира-Волинського побував у сотнях волинських сіл, щоб записати цінні свідчення старожилів про Волинську трагедію

«Мушу йти до людей, бо це історія, якої більше не буде»

Мій перший запис? Це було ще у 1943–му, коли мені йшов 10–й рік. Я мав один клас освіти, але невідступно ходив за одним стрільцем–бандерівцем, щоб записати пісню, яку він постійно наспівував. Досі її пам’ятаю. Є там такі слова, послухайте (співає): «Україно, матінко рідна, за тебе не страшна могила і ні довічна тюрма…Сиджу з двома товаришами, котрих замучили кати. А мене взяли засудили навік до темної тюрми. Над тими вірними синами могили свіжії ростуть»… Я й гімн «Ще не вмерла України» все життя не тільки знав, а й наспівував. Навіть за найгірших радянських часів, коли перебував на надстроковій службі у Володимирі–Волинському. Закриюсь, було, десь на складі, щоб ніхто не чув, і співаю…

Був малим, але добре пам’ятаю кривавий конфлікт із поляками у своєму рідному селі Заболоття Володимир–Волинського району. Бачив спалених живцем людей. Дівчинку, вбиту розривною кулею. Її братика, застреленого в потилицю… У Заболотті загинуло 29 українців і 2 поляки. Не стало тоді двох моїх троюрідних братів і двох троюрідних сестер та їхньої матері. Від поляків ми ховались у селі Глинянка Любомльського району — там стояла сотня УПА. А потім перебрались у Стенжаричі, де вже й осіли. Таке не забувається ніколи.

А покликала мене в дорогу до свідків тих часів неправда про польсько-ук­раїнський конфлікт. У 1989 році начальник районного відділу КДБ опублікував статтю про злочини «буржуазних націоналістів» на Володимирщині у роки війни. Мене вона обурила, бо ж неправдиво писалось про мої рідні села. Заїло. І я написав свою — «Село за болотом». Редактор районної газети «Слово правди» Федір Самчук опублікував її. Після цього до мене почали звертатись люди: а от у нас було таке і таке, напиши й про нас… І я почав їздити по селах, шукати свідків, записувати їхні розповіді.

Велосипед — найкращий транспорт для таких справ. Заїхав у село, поговорив із кимось, а тебе відсилають на інший кінець — «там живе кум, він знає більше». Подався. А на тому кінці ще в якусь вуличку спроваджують. І так їжджу по селу. Пішки важко, а машина не по всіх сільських вулицях пройшла б. То «другом» став велосипед. Навіть розмовляв із ним. Із часом зрозумів, що планувати експедиції треба так, щоб дорога в один бік не перевищувала 100 кілометрів. Більше не витримав би фізично.

Кажуть, нема майбутнього в народу, в якого забирають пам’ять. Роблю все, що можу, щоб цього не сталось…

Виїздив на 3–4 дні. Ночував у того, хто прихистить. Брав із собою плащ-палатку, їжу на добу та зошити, в яких усе занотовував. Якоїсь зими за 5 мільйонів тодішніх купонів придбав доброго кожуха, у ньому ото і до вас на розмову прийшов… Пам’ятаю, якось заметіль була така, що двірники на автомобілях не встигали вікна чистити. А я пхаю свого велосипеда. Аж тут якась машина зупиняється. Виявляється, це мій син із тестем — на митницю у справах вирушили. «Тату, ти? Куди в таку негоду їдеш?» — «Мушу, сину. Бо то історія, якої більше не буде. Треба її ловити». Це розуміння кликало в дорогу за будь–якої погоди. Перегортав якось свої записи і в зошиті із села Ліски знайшов таку настанову, яку сам для себе написав: «Треба їздити, поки люди живі!»

Часи у 1990-ті були скрутні, безгрошів’я. Без свого господарства не виживеш. Тому часто мусив переривати свої пошуки, щоб посіяти, покосити, змолотити, зібрати урожай. Усе це мало бути зроблено. Не міг дозволити собі, щоб дружина дорікала. І моя Марія, Царство їй Небесне, жодного разу цього не зробила. Хоч мене могло і кілька днів не бути вдома.

В експедиціях за ці роки я з’їздив три велосипеди. Маю десятки зошитів зі спогадами. Під кожним із них стоїть підпис того, хто свідчив. Є 170 годин відеоматеріалів. Допомагав у пошуках документ з обл­держадміністрації, в якому місцеву владу просили сприяти мені. Тому міг звертатися до голови сільради, просити допомоги. Зазвичай люди ставилися з розумінням. Але, пригадую, якось зайшов до однієї жінки, а вона — в крик і до свого сина: «Ти не знаєш того чоловіка, нічого йому не кажи! Бо ще прийдуть поляки!» Такий страх ще жив у ній.

«Вороги люблять українців за байдужість. Я відмовився бути байдужим!»

Коли познайомився із нині вже покійним директором Інституту українознавства академіком Ярославом Ісаєвичем, ми проговорили у Львові шість годин. Він тримав мене за руку і казав: «Мені сниться. Не вірю, що так може бути, щоб одна людина проробила таку титанічну працю. Як?»… Просто вороги люблять нас, українців, за те, що ми байдужі. А я відмовився бути таким! І продовжував пошуки до того часу, поки дозволяло здоров’я. Зараз усі свої записи та книги здаю в державний архів та бібліотеки. Радий, що видав кілька книг, хоч хотілося б ще більше.

Я обійшов усі села Володимир-Волинського та Іваничівського районів, частину Турійського. У Любомльському районі не побував лише у шести селах — просто не встиг, бо почав сліпнути. Зараз, на жаль, майже нічого не бачу… Коли записував свідчення, старався не пропустити жодної скривдженої людини, якої б національності вона не була. Все горе і всі біди перерахував — і українців, і поляків, і євреїв…

Не раз брав участь у різноманітних українсько-польських семінарах. І бувало, що наші професори не завжди мали чим відповідати полякам. А я ставав і говорив, бо мав факти.

Ще у 1992 році поляки почали їздити по Волині і ставити пам’ятники та хрести при дорогах у наших селах і писати на них неправдиву інформацію. А ми довго мовчали. Наприклад, у селі Верба Володимир–Волинського району встановили хрест і написали, що там загинув 161 поляк, про українців — жодного слова. Хоч насправді цифри такі: 4 убитих поляки і 66 — українців. Навіть польські історики Семашки, до яких є багато питань щодо правдивості, наводять цифру — 9 загиблих поляків у Вербі. І таких перекручень, брехні на пам’ятниках було дуже багато. Кажуть, що треба знаходити порозуміння на основі правди. А де ж вона тут? За моїми підрахунками, у Володимир–Волинському районі під час польсько–українського кривавого конфлікту загинуло 1240 українців та близько 700 поляків. Маю свідчення. Натомість польські джерела наводять зовсім інші цифри — 2450 убитих поляків і 69 українців. Отака спекуляція на пам’яті загиблих.

Коли пощастило засісти за архіви КДБ, я був вражений. Інколи мені, який про події 40–х років минулого століття знає з перших уст, здавалося, що я… не знаю майже нічого. Стільки там невідомого, трагічного та героїчного, стільки доль!

Кажуть, нема майбутнього в народу, в якого забирають пам’ять. Роблю все, що можу, щоб цього не сталось… І думаю, що ми вистояли, що Україна буде. Вірив у це завжди, впевнений і зараз.

 

Справжній народний професор

Ярослав Васильович Царук є почесним громадянином міста Володимира-Волинського, Володимир-Волинського району та Волинської області

Кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня. Лауреат премії «Газети Волинь» «За служіння суспільству» імені Степана Сачука. Автор книг «Трагедія волинських сіл 1943–1944 рр.», «Відбудова кафедрального Собору Різдва Христового», «Володимир–Волинський у боротьбі за незалежність» та «Володимирщина у боротьбі за незалежність».

Ярослав Царук народився 6 березня 1934 року у селі Заболоття Володимир–Волинського району. Село, в тому числі і його рідну хату, спалили поляки. Після трагічних подій сім’я перебралась у Стенжаричі. Батька забрали в радянську армію, він поліг під Віслою. В 11 літ Ярослав мусив сам орати, косити, рубати дрова. «Не було кому розвести і нагострити пилку, поклепати косу, привезти і скласти в стіжок сіно. А ще дуже важко було мені запрягати коней, бо був невеличкого зросту… Одного разу тільки диво врятувало під час оранки, коні мене мало не вбили».

Завдяки своїй титанічній сподвижницькій праці став в очах земляків «народним професором», фактично замінивши собою цілий інститут.

Після служби в армії спробував вступити до Львівського університету імені Івана Франка на історичний факультет, але безуспішно. Кілька місяців пропрацював у шахті в Нововолинську. Потім трудився на військовому хлібозаводі. У середині 1970–х років його відправили на цілину в Казахстан. Там завоював авторитет у місцевого населення тим, що намагався опанувати казахську мову, вивчив їхні пісні, які досі пам’ятає і співає.

Не вступив до КПРС, бо «бачив багато несправедливості, пияцтва серед офіцерів, брехливість радянської пропаганди». «Але свої обов’язки начальника польового механізованого заводу виконував добросовісно». У 1977–му його звільнили, «бо багато знав, а головне — не міг мовчати». Після цього працював слюсарем на птахофабриці та кочегаром у міській школі №3. Був серед організаторів Народного руху у Володимирі–Волинському, активісти якого спочатку збирались у шкільній котельні. З хвилюванням пригадує свою участь у «Ланцюгу єднання» 1990 року, коли стояв із прапором у селі Бабин Рівненської області. Брав активну участь у відбудові храму Різдва Христового у Володимирі–Волинському  — збирав гроші, виконував слюсарні роботи. У 1991–1994 роках завідував Державним районним архівом.

Після виходу на пенсію невтомний Ярослав Царук сів на велосипед і поїхав до свідків. Завдяки своїй титанічній сподвижницькій праці став в очах земляків «народним професором», фактично замінивши собою цілий інститут.