Як сіль. Ранкова історія для душі

Найстарша відповіла: «Тату, я люблю тебе, як світло дня, як сонце, яке дарує деревам своє тепло. Ти моє світло!».

Король, щасливий, посадив Альбу по своїй правиці і покликав другу дочку. Бетіна сказала: «Тату, я люблю тебе, як найбільший скарб світу, твоя мудрість набагато цінніша від золота і коштовного каміння. Ти — ​моє багатство!».

Утішений і ощасливлений зізнанням дочки, батько наказав їй сісти ліворуч себе. Тоді покликав Шарлоту. «А ти, моя маленька, як сильно мене любиш?», — ​запитав її ніжно. Дівчина подивилася йому просто в очі й відповіла без жодного вагання: «Тату, я люблю тебе, як кухонну сіль!».

Читайте також: Погода на неділю, 24 жовтня: вночі Волинь трохи приморозить – протягом дня спека також не докучатиме.

Король онімів: «Що ти сказала? Яку кухонну сіль?».

Він не міг стримати свого гніву і вигукнув зі злістю: «Невдячна! Як ти смієш так мене трактувати — ​ти, що була світлом моїх очей. Геть від мене! Відрікаюсь від тебе і наказую залишити мій дім!».

Бідна Шарлота, ледве тамуючи сльози, мусила покинути палац і королівство свого батька. Вона почала працювати на кухні сусіднього володаря. А що була добра й гарна та ще вміла чудово куховарити, то за короткий час стала головною кухаркою цього короля.

Шарлота відразу впізнала свого батька. Пішла на кухню і почала готувати щонайкращі страви. Але замість солі сипала до них цукор.

Одного разу до свого сусіда прибув із візитом король Генріх. Про нього ходили чутки, що він дуже сумний і самотній, що мав трьох дочок, але одна втекла з якимсь каліфорнійським гітаристом, друга виїхала до Австралії годувати кенгуру, а наймолодшу вигнав він сам.

Шарлота відразу впізнала свого батька. Пішла на кухню і почала готувати щонайкращі страви. Але замість солі сипала до них цукор.

За обідом гості крутили носами і кривилися: кожен, хто скуштував страву, одразу ж в непристойний спосіб випльовував її на серветку.

Розлючений король наказав покликати куховарку.

Шарлота прийшла і спокійно промовила: «Колись мій батько вигнав мене із дому за те, що сказала, що люблю його, як кухонну сіль, яка дає смак кожній страві. Не бажаючи робити йому прикрості, я додала до всіх страв цукор».

Король Генріх піднявся зі сльозами в очах: «У твоїх словах чути сіль мудрости, моя доню. Пробач мені і прийми корону».

Було влаштовано великий бенкет, і всі запрошені плакали від радости: королівські хроніки того часу засвідчують, що всі їхні сльози були солоними.

«Ви — ​сіль землі» (Мт. 5, 13).

Бруно ФЕРРЕРО,
італійський католицький священник-монах, оповідання з книги «365 коротких історій для душі» (видавництво «Свічадо»).