Історія на вечір: Пір’їнка... від ангела - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.30 € 30.83
Історія на вечір: Пір’їнка... від ангела

«Дякую за подарунок, любий ангелику...»

Фото із сайту pixabay.com.

Історія на вечір: Пір’їнка... від ангела

Усе почалося з парку, де любила гуляти Олена. От і цього разу, вкинувши в торбинку пляшку води – післяполудневе сонце припікало, – пішла на прогулянку. А ще тут продавали смачнюче морозиво. Кульками. У вафельних ріжках. М-м-м…

На одній з лавок було розкладено зо два десятки книг. А їхня продавчиня – дівчина років чотирнадцяти – сиділа в інвалідному візку. Вона ні до кого не зверталася, аби глянули на її товар. Просто чекала, що хтось зупиниться…

Біля «смачного» кіоску збиралася черга. Дорослі й діти хотіли якнай-
швидше отримати холодний смаколик. Олена також прискорила крок. Майже минула лавку із книжками. Та враз зупинилася, оглянулась. Зустрілася поглядом з продавчинею. В її очах було щось таке…

Олена привіталася. Почала переглядати книги. Дівчина назвала ціну. Саме стільки було на морозиво в Олени.

Вона вибрала книгу американської письменниці, яка давала поради, як зробити так, аби мрії збувалися. «Фантастика, – подумала. – Наші суспільства різні. І якщо там подібні поради працюють, то тут – жодні». Але книгу купила.

– Приємного читання, – побажала дівчина.

У цей момент біля лавки зупинився чоловік з кокер-спанієлем. Атлетична фігура, дорогі парфуми, легка неголеність. Такий собі мачо. Брутальний мачо. Ні, брутальний кокер. Так Олена подумки нарекла незнайомця із собачкою.

Здивувалася, коли брутальний кокер почав приглядатися до книг. Невже такі щось читають? Уподобав детектив. Простягнув продавчині крупну купюру.

– У мене немає стільки решти, – сумно мовила дівчина. – Сьогодні лише ця пані купила книгу.

– Ти розпродуєш домашню бібліотеку? – запитав.

– Дещо... У нас вона велика. Я... ми... збираємо гроші мамі на лікування.

– Решти не потрібно.

– Дякую, – майже прошепотіла дівчина.

Олена минула «смачний» кіоск, знайшла порожню лавку й розкрила книгу. «Хто сказав, що мріяти – шкідливо? Навпаки! Шкідливо не втілювати мрії в життя...» – почала читати.

Але подумки повернулася до дівчини в інвалідному візку. Про що вона мріє, коли бачить, як її однолітки ходять, бігають? Коли вибирає з домашньої бібліотеки книги на продаж? Здогадатися не важко. Ще б ті мрії збувалися...

А брутальний кокер? Цікаво, які вони в нього?

В Олени ж було завжди багато мрій. А зараз їй би закінчити дитячу книжечку. Ні, вона не письменниця. В неї зовсім інша професія. Писати для дітей – це хобі.

Коли Олена була дитиною, казки її оминали. Вони приходили до інших малят. Мама багато працювала, була втомлена. Їй не до казок. У батька була інша сім’я. Він розповідав казки своєму маленькому синові. Олена сама придумувала різні історії. Втікала у вигаданий світ. Повертала туди батька. І знову була щасливою. А потім плакала...

...Героїня її книг дівчинка Біляна. Маленька фантазерка. Її вигадки мали чарівну властивість. А ще вона здійснювала таємні бажання дітей, а інколи й дорослих, залишених самотніх тварин, рослинок... Біляна вміла відчувати душу всього живого...

Олена вже знала завершення своєї книги. Біляна здійснить мрію дівчини в інвалідному візку. Мрію про здорову маму...

Тож гуляла парком і подумки писала історію. Найдовша алея була майже порожня. Затінку тут не було. І раптом... маленька пір’їнка кружляла в гарячому повітрі. Олена підставила руку, і вона сіла на долоню. Глянула в небо. Де ж той птах чи птаха? Не видно...

– Пір’їнка від ангела, – мовила сама до себе Олена. – Дякую за подарунок, любий ангелику...

В Олени нині – день ангела. Вона подарувала собі книгу про мрії. А тепер отримала ще й пір’їнку...

...Пізніше ще декілька разів зустрічала брутального кокера та його спанієля. А от дівчини в інвалідному візку довго не було. Олена купила б у неї ще кілька книг. Але на лавці, де розкладала свій нехитрий крам дівчина, сиділи інші люди...

Повернувшись додому, Олена дістала книгу Барбари Шер, яку колись купила у Віри. Прологом до нової історії стала одна із фраз: «Відкривайте в собі неповторні дарування, що відрізняють вас від інших людей».

Невдовзі й брутального кокера не стало...

...Зустріла дівчину згодом. Разом із мамою. Молода, але з ранньою сивиною жінка неквапом котила візок. Олена й дівчина упізнали одна одну. Усміхнулися.

– Дякую, що тоді купили в мене книгу, – мовила дівчина. – Пам’ятаєте чоловіка зі спанієлем? Він допоміг нам... мамі тобто.

– Брутальний кокер?! – вирвалося в Олени.

Дівчина здивовано глянула на неї.

– Я нарекла його так жартома. Чомусь він тепер не вигулює свого спанієля.

– Він не живе в нашому місті. Тут мешкає його мама. А він – у столиці. Тож собачку своєї доньки сюди привіз на деякий час. От і вигулював. А донька тоді лікувалася в закордонній клініці. У неї було щось серйозне. Він... він тільки з вигляду такий... брутальний, – усміхнулася дівчина. – А насправді – добрий.

– Це була для нас така несподіванка, – втрутилась у розмову мама дівчини. – Якось привезла до парку Віру з книгами. А він підійшов і дав нам гроші. Я запитала, чому це робить. Чоловік коротко розповів свою історію. Через хвилювання забула запитати його ім’я. Ми часто гуляємо тут. Хотіли би ще раз подякувати йому, бо я отримала необхідне лікування. Сподіваюся, з його донечкою все гаразд. А я... я потрібна Вірі. Ви бачите...

Олена шкодувала, що не мала з собою книжечки. Подарувала би Вірі. Вона вже виросла з таких книжок. Але хай би була в її бібліотеці. На згадку... Іншим разом це зробить.

...А тепер закінчувала ще одну книжечку. Назвала її «Пір’їнка від ангела». У ній буде й нинішня почута історія. Олена гадала, як перейменувати брутального кокера. Слово «брутальний» не годиться, бо ж діти її читатимуть. Може, містер кокер? Трохи банально. Та чому б ні?

Її казкова героїня Біляна випадково познайомиться з містером кокером, його хворою донькою і собачкою. Олена ще не знала, де вони зустрінуться, як розвиватиметься сюжет. Але знала фінал історії. Біляна здійснить бажання дівчинки та батьків. І собачки. Бо спанієль все розумів...

Повернувшись додому, Олена дістала книгу Барбари Шер, яку колись купила у Віри. Прологом до нової історії стала одна із фраз: «Відкривайте в собі неповторні дарування, що відрізняють вас від інших людей». Адже її маленька героїня завжди дарує добро, віру, надію, любов...

...Книгу видрукували швидко. Презентацій Олена ніколи не робила. Вона ж не вважала себе письменницею.

Тепер уже мала подарувати Вірі дві книжечки.

...Недільного надвечір’я зустріла її з мамою в парку. Дістала з торбинки книги.

– Це тобі, Віро. Знаю-знаю, ти вже доросла для такого читання. Але хай вони будуть у твоїй бібліотеці.

– То ви письменниця?

– Ні.

– ???

...Олени деякий час не було вдома. Їздила з чоловіком і сином на відпочинок. А потім задощило й похолодало. В парку сумували порожні мокрі лавки. А парк сумував за галасливими дітлахами. Лише ворони горлопанили...

Нарешті випогодилося, потепліло. Після роботи Олена зібралася в парк. А ось і Віра з мамою. Дівчина помахала рукою. Олена підійшла до них.

– Я прочитала ваші книжечки, – мовила Віра. – Якби і в житті було так... Колись вірила, що казки – це... інколи правда...

Олена дістала з сумочки маленьке пір’ячко й поклала на долоню дівчини.

«Я ангела свого попрошу, щоб він допоміг і тобі...», – подумки склалося побажання в риму. А вголос мовила:

– Це те саме... з книжки...

Ольга ЧОРНА