Курси НБУ $ 29.25 € 30.53
«Коли ми вирвалися з Маріуполя, пес два дні ніяк не міг напитися…»

Богдана Романцова (ліворуч): «Я сподіваюся, що наступні сто років після нашої перемоги б##дські росіяни боятимуться казати, звідки вони».

Фото з фейсбук-сторінки Богдани РОМАНЦОВОЇ.

«Коли ми вирвалися з Маріуполя, пес два дні ніяк не міг напитися…»

Я веду цей щоденник волонтерки Червоного Хреста, яка працює в пункті допомоги біженцям на Львівському вокзалі (сама будучи переселенкою). Щоденник злочинів проти всіх світлих і хороших людей. Щоденник їхньої і моєї надії. Оркам ніколи нас не перемогти, ми просто з різних планет. І я сподіваюся, що наступні сто років після нашої перемоги б##дські росіяни боятимуться казати, звідки вони

27 лютого

Днями я бачила неймовірні приклади людяності. Громадян, що стоять біля дороги з картонкою «Бутерброди і кава». Напис «Туалет і вода тут» на старенькому будиночку. Фото сотень, тисяч знайомих, які пішли в тероборону та ЗСУ, серед них — ​і мій батько. Жінок, що спускалися в бомбосховище, ніжно тримаючи у ковдрах своїх котиків. Безумовну відкритість і підтримку. Красиві обличчя, сяйливі очі, на диво спокійних дітей, які все розуміли. І жодного компромісу — ​ніхто не сказав: «Вже ото віддали б, аби війна припинилися».

Їм ніколи нас не перемогти, ми просто з різних планет.

Їхні оселі розбомбив Путін...
Їхні оселі розбомбив Путін...

 4 березня

Вчора до нас підійшла жінка. Вона плакала так сильно, що я навіть злякалася. Розповідала крізь сльози, що виїжджала з Харкова потягом, а потяг в цей момент обстрілювали окупанти. Потяг із цивільними. Із купою дітей.

Інша цікавилася, чи варто їй лишитися на ніч на вокзалі, аби спробувати зранку все ж сісти на будь-який транспорт до кордону. На руках у неї був тримісячний син.

Потім підійшов батько і запитав, чи є якісь ліки, бо дитина не може заспокоїтися всі дві доби, які вони в дорозі. Хотіла дізнатися, скільки років дитині. Виявилося, що 22 дні.

На мене лишили хлопчика, якому десять. Я спитала, що найважливіше він взяв із собою. Хлопчик відповів, що морську свинку. Їй 2,5 року і її звати Вася.

5 березня

Волонтерство у ЧХ — ​це не лише провести колону, посадити на автобуси, записати у список, чергувати біля наметів. А й, наприклад, мити баняки. Чи мили ви колись дуже жирні баняки на холоді без засобів для миття, на дорозі, біля цистерни з окропом, коли повз тебе проштовхуються десятки, сотні біженців?

Що я можу сказати? Моє єдине пальто тепер пахне бограчем, а на рукави краще не дивитися. Але і ці баняки — ​крихітний крок до перемоги.

Русские щи идут на*уй.

6 березня

Підійшла молода дівчина, плаче. Питаю, як допомогти: чай, їжа, автобус на Польщу, ліки. Вона хитає головою. Розповідає, що рідні в Маріуполі, з ними вже добу немає зв’язку. Потім просить вибачення за сльози: мовляв, скільки можна плакати. Чесно зізнаюся їй, що після змін сама плачу у ванній. Всім нам потрібна власна ванна кімната — ​поплакати.

Усміхається жвава дівчинка у рожевому, років 5. Я знаю цю малечу: вчора дала їй «Мілку», коли наливала каву у наметі з харчуванням. Я точно запам’ятала шапку з вушками. Дівчинка російськомовна, але за шоколадку сказала: «Дякую».

Опікуюся старшою пані, інженеркою з Харкова, що все життя пропрацювала в наукових інституціях. Каже, що минулого разу була у Львові, коли бахнув Чорнобиль. Зупинилися біля собору. Перед тим, як сісти в таксі, каже: «Боже, бережи Україну, хай хоч Львів не бомблять, він такий красивий».

Жінка із Харкова питає про притулки. Розповідаю і пропоную виїхати до польського кордону. Вона не може: всі паспорти згоріли, у будинок потрапив снаряд. Витягає пенсійне — ​єдиний документ, що лишився. Разом із ним випадає іконка Діви Марії, простий календарик.

Я не віруюча, але заради них готова повірити.

16 березня

Війна — ​це некрасиво. Це хворі, яким стає погано біля наметів або в наметах. Сумки, з яких тхне чимось дуже старим. Це мити намети після сотні людей, які провели там 5 годин. Це знервовані дорослі і шоковані діти. Часом — ​агресія, яку біженці просто не можуть стримати через стрес або особливість характеру. І так, це дуже, дуже брудно.

Сьогодні наприкінці зміни я мила намет, в якому десятки й десятки людей сиділи, їли, спали й смітили 5 годин поспіль. І, звісно, жодних провітрювань, бо тут тепло — ​майже така ж цінність, як їжа і вода.

Але навіть брудний намет, який тепер трішки менш брудний, — ​то крок до перемоги. Не романтичний, не красивий, не ідеальний крихітний крок до нашої спільної перемоги.

17 березня

Сьогодні приїхали мелітопольці.

Вчителька звідти розповіла, як вони ходили на мітинги, а по них стріляли. Хлопцю, який мітингував поруч, прострелили ногу. Потім окупанти запитали організаторку про призначеного мера міста. Дівчина відповіла, що у нас, в Україні, не призначають, а обирають. Її викрали, вже кілька днів від неї жодної звістки.

Чи мили ви колись дуже жирні баняки на холоді без засобів для миття, на дорозі, біля цистерни з окропом, коли повз тебе проштовхуються десятки, сотні біженців?

Іншу біженку я запитала, як вона дісталася Львова, чи складна була дорога. Та заплакала. Сказала, що їхала зеленим коридором і по них гатили. В неї тряслися руки, коли я давала їй простий бутерброд із сиром.

Ще одна, трохи за сорок, сама розповіла, що з Краматорська. Там лишився її син-студент. Захищатиме місто. «Заборонив мені з ним панькатися і відправив у Львів». Хвилюється, вірить у ЗСУ.

Це геть інша географія, такої не вчать у школі. Ці міста лишаються цвяшками у серці. Маріуполь, Мелітополь, Краматорськ.

18 березня

Сьогодні з нами працював волонтер із Чернігова. Вивіз дружину та доньку, тепер допомагає біженцям. Розповів, що в дім бабусі влучили, зв’язку з рідними не було чотири дні. Снаряд пробив кухню й кімнату. Вікна і дзеркала розлетілися вщент, дивом ніхто не загинув. Бабуся сказала, що зі своєї землі не піде нікуди і протистоятиме окупантам до останнього. Ту частину житла позабивали фанерою та картоном і перебралися на іншу половину.

Мужній Чернігів. Сильна бабуся. Хай їм усе вдасться.

24 березня

Біженці з Маріуполя. Небагато, але маріупольців здебільшого видно. Темний одяг, дехто з жінок у хустці, жодної косметики. Мовчать. Хтось час від часу питає, чи можна брати молоко. Я боюся, що, коли зустрінуся з ними поглядом, розплачуся. Яке я маю право, якщо вони такі сильні?!

Вразила одна жінка. Вона тримала на руках закутаного тер’єра, і той дрібно-дрібно тремтів. Знаєте, як тремтять крихітні собаки? Я навіть не запідозрила спочатку нічого: вона жваво розмовляла зі мною, попросила чаю, ми поговорили, де дістати тут корму. Наприкінці я спитала, звідки вони приїхали. Жінка якось дуже просто відповіла: «Маріуполь. Коли ми вирвалися, пес два дні ніяк не міг напитися. Пив і пив. Чоловік лишився там».

Я дуже хочу, аби з її чоловіком усе було добре. Аби з нею все було добре. І щоб її крихітний собака більше ніколи не боявся, що вода закінчиться.

26 березня

Вчора у черзі я помітила дуже красиву усміхнену жінку років 40. Я запропонувала їй та її синам бутерброди, поки вони чекають на гарячий обід. Пані відмовилася і запитала, чи не холодно мені працювати. Справді було трохи холодніше, ніж позавчора, а я стояла без пальта.

Я поцікавилася, звідки вони приїхали. Виявилося, що з Харкова, район Горизонт. Два тижні сиділи без води, газу, світла у підвалі. Потім перебралися поруч, де було бодай світло. З гуманітаркою у місті величезні проблеми: на тому тижні вона простояла майже чотири години, але отримала лише дві півлітрові пляшечки води. Жодних продуктів. А в наступній черзі не отримала взагалі нічого. «У нас закінчилися крупи, ну, і стало очевидно, що час їхати».

Ви розумієте? Вони просиділи чотири тижні у холодних підвалах, під обстрілами, майже без їжі і води. І, попри весь травматичний досвід, ця прекрасна харків’янка переживала, чи не холодно волонтерці, яка наливає їй чай і пропонує бутерброд із сиром.

Саме це нас відрізняє. Цього їм ніколи не зрозуміти.

Богдана РОМАНЦОВА, редакторка видавничих проєктів у видавництві «Темпора», волонтерка Червоного Хреста.

Читайте також у нас: «Як на Волині переселенці влаштувалися лікарями​».

Telegram Channel