Курси НБУ $ 36.57 € 37.42
Після того, як із тіла Героя витягли понад сто осколків,  він заявив: «Підлікуюся — ​і знову на передову»

Ось він – воїн-захисник, чоловік, на яких тримається Україна.

Фото з особистого архіву Олександра ПАСЕВИЧА.

Після того, як із тіла Героя витягли понад сто осколків, він заявив: «Підлікуюся — ​і знову на передову»

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, за вірність військовій присязі орденом «За мужність» ІІІ ступеня було нагороджено солдата Олександра Пасевича (на фото) із села Воля Любешівська Камінь-Каширського району. Про це боєць дізнався, перебуваючи після поранення вже у Волинській обласній клінічній лікарні, куди його доправили з Дніпра

«У травні 2014 року Саша добровольцем пішов в АТО»

Так сталося, що першою була зустріч із родиною солдата: про його нагородження стало відомо, коли збиралася у відрядження на Любешівщину, тож не могла не скористатися нагодою, аби і привітати батьків, дружину бійця, й дізнатися про нього більше. Забігаючи наперед, скажу, що на прощання мама Олександра, Лідія Григорівна, подякувала нашій газеті за пошанування її сина. А його є за що шанувати…

Двох синів виростили Пасевичі. Вісім літ тому старший, Анатолій, загинув у дорожньо-транспортній пригоді. Про цю трагедію нагадує не лише фото з чорною стрічкою на видному місці в домі, а й довічний батьківський біль.

Для нього завжди найважливішим було, аби ті, з ким іде на бойове завдання, залишилися живі…

— У травні 2014-го Саша добровольцем пішов в АТО, — ​розповідає Лідія Григорівна. — ​Він мені не признавався, бо ж то тільки чотири роки минуло, як Анатолій загинув, — ​і от він у зоні бойових дій. Не хотів, аби я переживала, що й його можу втратити. Вони з батьком все приховували від мене такі наміри, аж поки від сусідки почула: «А що, твій Саша йде на війну?».
І на тій війні Олександр був до 2019-го. Починав у 51-й бригаді, яку згодом було перейменовано на 14-ту. Приїжджав додому на декілька місяців і знову вертався до своїх побратимів. З рук тодішнього міністра оборони України Степана Полторака одержував нагороду — ​орден «Знак пошани».

Мужній боєць Пасевич підняв національний прапор України у селі Кочубеївка на Миколаївщині.
Мужній боєць Пасевич підняв національний прапор України у селі Кочубеївка на Миколаївщині.

 — Я його давно знала, бо жила в сусідньому селі Березичі, а моя сестра заміж вийшла у Волю Любешівську. На дискотеку разом ходили. У 2015 році, якраз в один із таких приїздів Олександра з АТО додому, ми одружилися, — ​до розмови долучається дружина бійця Наталія. — ​А в 2016-му народився наш син Іванко. Коли через три роки на світ з’явилася донька Злата, чоловік був у зоні бойових дій. Він по життю був Джон. Виявляється, батько його, Іван, мав таке вуличне прізвисько — ​від свого імені на англійський манер. Але до нього воно якось не так пристало, як до Саші (може, тому, що асоціювався в людей із тим, що дає переклад цього імені з давньоіудейської мови: «помилуваний Богом», «милість Божа». — ​Авт.)

І коли родина відправляла передачу йому на передову, то поряд із прізвищем завжди писали в дужках, що вона призначається Джону, — ​так ще швидше його знаходила. Наталія відверто каже, що пережите на Сході України не могло не вплинути на здоров’я чоловіка. Характер у нього, за словами рідних, після контузії став важкий. Ще ж і операцію йому робили на хребті, тож він роботи нормальної не міг знайти, а сім’ю треба годувати. Звертався до медиків, лікувався у стаціонарі, аби йому була призначена група інвалідності. Вже ніби й до цього йшло. Та от настало 24 лютого 2022-го, і про свої особисті проблеми Олександр враз забув.

«Ще напередодні чоловік відчув, що «щось має бути»

Наталії запам’ятався день, коли чоловік побачив на дорозі колону військових, з якими служив в АТО, а пізніше — ​ООС. Поспілкувався з ними.

— Хоч ніхто конкретно нічого не говорив, — ​каже жінка, — ​Саша за їхнім настроєм відчув, що «щось має бути». В ніч, коли росія почала бомбити міста України, зовсім не спав і вдома не був — ​тусувався зі своїми хлопцями у нашому дворі. Знаючи його характер, ставилася до цього з розумінням. А вранці прибіг додому і до мене з такими словами: «Наташка, сьогодні діти не підуть у садочок…».

Через п’ять місяців розлуки Олександр зустрівся з дружиною, сином та донькою.
Через п’ять місяців розлуки Олександр зустрівся з дружиною, сином та донькою.

 Того ранку почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну.

— 25 лютого, — ​розповідає мати Олександра, — ​у мене був день народження. Я не збиралася його справляти. Але ж знала, що невістки все одно прийдуть (дружина Анатолія має другу сім’ю, та про нас не забуває), онуки. Думаю, котлет насмажу, голубців зроблю і в обід накрию стіл. І тут — ​на порозі Саша. «Мамо, — ​сказав, — ​я тебе вітаю з днем народження, але пробач — ​я мушу їхати. Йду на війну».

За святковим столом Олександр уже не сидів. Провели рідні його на дорогу до автобуса разом з іншими односельцями, які були в магазині на зупинці, попрощалися. А той 64-й день народження, за словами Лідії Григорівни, ніби випав з її голови. Час зупинився. Завдяки розмовам по телефону Пасевичі стежили за бойовим шляхом сина й чоловіка. Спершу — ​Житомирщина, потім — ​Миколаївська область, Харківська, Херсонська… А він, коли дзвонив, зокрема дружині, говорив не про якісь труднощі в зоні бойових дій, а про те, що «нам і гуси допомагають». Йшлося про те, що в районі селища Каланчак на Херсонщині в двигун літака окупантів потрапила зграя диких пернатих, і він упав у болото.

«Наташка, я поранений, але все добре»

Це сталося 14 липня на Донеччині.

— Того дня він мені подзвонив, — ​розповідає дружина. — ​Я вловила, що голос якийсь не такий, як завжди, — ​зі стогоном. «Щось сталося?» — ​запитала. І почула: «Наташка, я поранений, але все добре». Мама з батьком були у лісі, на чорницях. Я їм зателефонувала. Вони відразу вернулися своїм коником — ​не до ягід уже…

Справжнього воїна-захисника виховали Іван та Лідія Пасевичі.
Справжнього воїна-захисника виховали Іван та Лідія Пасевичі.

Вслід за цим дзвінком чоловік надіслав дружині відео, на якому видно, як йому надають першу медичну допомогу. Спочатку його госпіталізували в лікарню імені Мечникова в Дніпрі. А 20 липня Олександра перевезли до Луцька — ​в обласну клінічну лікарню. Тіло його було зрешечене осколками — ​лікарі понад сто уже витягли, і це ще не все.

У день, коли завдяки соцмережам, які швидко розносять новини, стало відомо, що Пасевич удостоєний ордена «За мужність» III ступеня, ввечері матері бійця подзвонила приятелька із села Рудка Червинська й сказала: «Лідо, я вітаю тебе й Наталію з нагородою Олександра!».

Із фейсбуку і сам він дізнався про орден — ​«знайомий офіцер скинув мені посилання». Про це Олександр Пасевич розповідав, коли ми з ним спілкувалися. Як і про той бій у районі села Берестове Бахмутського району, коли їхній підрозділ штурмували танками орки. А ось щодо того, чи відомо Олександрові, за який бій удостоївся нагороди, він висловився так:
— Здогадуюсь, але про це сказати не можу. Я ж — ​старший групи розвідки…

Наш герой із вдячністю згадує тих, хто його, важко пораненого, евакуйовував із поля бою. В їх числі — ​військовий лікар батальйону, в якому служив, Тамара Вершиніна, побратими з позивними Прапор, Дуліб, Глей, Тарас, Шрек. А ще каже:

— Якщо можна, то напишіть про автомобіль, який відправили мені на передову голова Любешівської громади Олег Кух, який зараз теж служить у Збройних силах, й Ігор Клямар, котрого по-вуличному в нашому селі кличуть Маліна. Через це й виникла думка, аби на машині замість номерного знака було це слово. На жаль, нема її вже — ​в районі Берестового за два тижні до мого поранення ворожий міномет влучив у цей надійний транспортний засіб. (А придбали повнопривідний автомобіль, який так був потрібний на фронті, до речі, любешівські спортсмени-легкоатлети — ​тренери Олександр Борисюк та Анатолій Якимчук, про що розповів у телефонній розмові сам Олег Кух. — ​Авт.)

«Ще 24-го я їздив у військкомат»

А ось стосовно того, що пішов на війну, як згадувала його мама, на другий день повномасштабного вторгнення, то Олександр вніс уточнення:

— Ще 24-го я їздив у військкомат. І сумка в мене була вже складена. Але оскільки хотів потрапити в батальйон, у якому раніше служив, то мені сказали зачекати, поки підготують відповідні документи.

Звичайно, запитую Олександра, чи думає він про своє повернення до побратимів?

— Підлікуюся — ​і знову на передову, — ​говорить чоловік, не задумавшись над відповіддю ні на секунду.

І так буде. У цьому не сумнівається його дружина:

— Він піде знову на передову, не вагаючись, як і на початку війни. «Бо хто, як не ми?», «Бо маленькі діти, а ворог близько…» — ​так казав Олександр. Для нього завжди найважливішим було, аби ті, з ким іде на бойове завдання, залишилися живі…

Одне слово, наш герой не може бути осторонь, коли Україна в небезпеці. І свідомо вирушає туди, де може зустріти смерть. Він справжній воїн-захисник — ​чоловік, на яких тримається Україна. А зараз Олександр хоче якнайшвидше приїхати додому, бо ж дуже сумує за сином та донькою, яких не бачив уже п’ять місяців.

P. S.: Не затримався Олександр в обласній клінічній лікарні. Уже вдома. Нарешті, через п’ять місяців розлуки, зустрівся з коханою дружиною, сином та донькою. Лікування продовжить у медичному закладі Любешова.

Читайте також: «На фронті відомий захисник України «зустрів» Головнокомандувача на шпальтах «Волині»».

 

Telegram Channel