Слава Україні!
За мирну Незалежність сьогодні платимо високу ціну
Це незаперечна істина, що кожна людина повинна знати історію свого народу, бо, повторю вже затерту фразу, без минулого нема майбутнього. І ці знання кожен черпає з книжок, фільмів. Але є той відрізок часу довжиною в життя, коли ми стаємо свідками творення цієї історії. І можемо пригадати, як сприймали ту чи іншу подію, як реагували на зміни, котрі відбувалися в суспільстві
Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України
А зміни були кардинальні, бо ж мова сьогодні про те, як розвалювався СРСР, а його п’ятнадцять республік проголосили свою незалежність й постали на світовій арені самостійними державами. Тобто сталося те, що ще у 1980-х роках, навіть тоді, коли почалася Горбачовська перебудова, здавалося з розряду фантастики. Хоч ми вже багато що знали завдяки таким журналам, як «Огоньок», коли його редагував Віталій Коротич, чи «Новий мір», де в кінці 1980-х уперше був надрукований роман дисидента Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ» про репресії в СРСР, тобто зникали білі плями в історії.
В Україні в 1989-му вже є Народний Рух України, який став головною силою на шляху до Незалежності. Вже вивезли з ГУЛАГу й перепоховали в Києві останки політв’язнів, зокрема поета Василя Стуса. Пригадую, як у 1990 році до Луцька приїжджав Леонід Кравчук – на той час секретар з ідеології ЦК Компартії України. На зустрічі, яка проходила в актовому залі обкому партії й на яку потрапили журналісти й нашої газети, Леонід Макарович сказав, що Народний Рух України – політична сила, «з якою треба рахуватися». Сьогодні ми знаємо вислів, котрий пов’язують тільки з Леонідом Кравчуком: «поміж крапелькам дощу» – то якраз така гнучкість головного ідеолога тоді проявилася. Він вловив, що хід історії не зупинити...
Незалежність Україна здобула мирним шляхом. Те, що обійшлося без кровопролиття, тішило, звичайно. І в той же час це було, як виявилося, таким собі затишшям перед бурею.
І ще один спогад – про 19 серпня 1991-го, коли в москві утворився самопроголошений «Державний комітет із надзвичайного стану» (відомий за російською абревіатурою ГКЧП), який заявив, що переймає на себе управління державою та бере під контроль ЗМІ й громадські організації. Михайло Горбачов був ізольований у кримському Форосі (навіть із відключеним телевізором, що дуже дивувало всіх!), а тодішній віцепрезидент СРСР Геннадій Янаєв, який мав вигляд чоловіка, котрий напередодні добряче попиячив, щось пробував пояснювати з телеекрана...
Якби переворот став успішним, то мрія про незалежність могла б бути на якийсь час якщо не похоронена, то відтермінована. Чим міг би обернутися для всіх нас контроль над ЗМІ, заборона громадських організацій, добре знали ті, кому свого часу випало пережити репресії. Наш редакційний художник Леонід Неймарк вранці того дня, як розповідав згодом, почувши про ГКЧП, вже не зміг звично займатися на пляжі біля Стиру фіззарядкою й поспішив додому з думкою: «Що ж буде далі?». Йому на все життя запам’ятався арешт, судовий вирок і відбування покарання в далекому Сибіру з клеймом «ворог народу». Він знав, яка безправна й беззахисна людина в тоталітарній країні.
А далі ми знаємо, що було. Невдалий серпневий путч лише пришвидшив розпад Союзу (історики називають це першим невтраченим шансом українців здобути свободу). 24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради ухвалила Акт, яким було проголошено незалежність України та створення самостійної Української держави. 1 грудня це було підтверджено виборцями майже одноголосно на Всеукраїнському референдумі...
Незалежність Україна здобула мирним шляхом. Те, що обійшлося без кровопролиття, тішило, звичайно. І в той же час це було, як виявилося, таким собі затишшям перед бурею. Чим закінчується це «затишшя», стало зрозуміло в 2014-му, коли було анексовано Крим і проголошено так звані ДНР та ЛНР. Росія вже тоді продемонструвала свої імперські амбіції. А сповна ми відчули їх пів року тому, коли почалося повномасштабне вторгнення путінських військ в Україну.
За Незалежність України, яка, здавалося, так легко нам дісталася, сьогодні платимо високу ціну. І ми мусимо перемогти, бо іншого варіанта нема, адже на карту поставлено найдорожче – нашу державність. І хай буде так, як передбачає експерт у сфері астрології Влад Росс. Він же вважає, що «закінчення війни дуже близько. А в 2024-му Україну приймуть до Євросоюзу… Вона почне розвиватися, як Китай. Навіть поляки нам будуть заздрити». Тут, правда, хочеться внести поправку: судячи з того, як поляки поставилися до українців у великій біді, як щиро простягнули руку допомоги, вони радітимуть за нас.
Читайте також: У Ковелі пам’ятник Шевченку одягнули у велику вишиванку і створили на бруківці орнамент.
