Трохим Олексійович: «Треба вірити в наших воїнів».
У свої 100 років Трохим Черемухін щодня питає: «Війна закінчилася?»
Чоловік, який бачив Другу світову, тяжко працював у Сибіру, нині розказує, що «кацапури» — погані люди й що «щастя — коли є сім’я»
«Треба, щоб було оружиє, бо інакше рускі вилізуть на голову»
– А як ви до мене доїхали, коли война й опасно всюди? — Трохим Олексійович стурбовано повертає голову у наш бік. Він не бачить і не може ходити, але добре чує й дуже любить спілкуватися. Тож гостей із компанії «Вілія», газети «Волинь» та старосту Хорупанського старостинського округу Василя Козака в своїй оселі у селі Хорупань Дубенського району Рівненщини зустрічає з цікавістю. Донька ювіляра Валентина одразу реагує на слова іменинника:
– Ви знаєте, мій батько, як повідомила йому, що війна, то аж стрепенувся увесь. Бачу, що він крепко переживає! То й стараюся не розповідати.
Трохим Олексійович прислухається до розмови. А коли запитую, що він пам’ятає про Другу світову, коротко, але емоційно розказує, що ховався з батьками та братами й сестрами (а було їх разом із ним восьмеро) від фашистів у місцевому лісі:
– Страшно було! Вони вбили тут дуже багато людей. Знищили і пішли. А потім, як вигнали окупантів, то мене забрали в армію, у Сибір. На два з половиною роки. Там я валив ліс. Ой-йой-йой, скільки я перетягнув роботи! Дадуть 20–30 гектарів — треба вирізати. І вирізали… Я не дуже з рускіми мав діло, але то погані люди, ті кацапури!
Відповідаю Трохиму Олексійовичу на його запитання про небезпечну дорогу –пояснюю, що завдяки рідній українській армії добиралися ми до нього спокійно. Трохим Олексійович слухає, а тоді ділиться міркуванням:
– Треба, щоб було оружиє, бо інакше рускі вилізуть на голову. В ту першу войну Україна не була ні взута, ні одягнена, і ружжа не було… Майбуть, трудно буде вигнати, бо дуже багато в тій росії насєленія. Але вірити в наших треба!
– Батько щодня питає, чи війна закінчилася, — докидає пані Валентина.
Любов і голуби. А також – мед
Запитую ювіляра, чи правду кажуть в селі, що він дуже захоплювався голубами, — і спостерігаю, як він радісно завмирає, а тоді ледь киває головою й пояснює:
– Любив на них дивитися. Красіві! І павичі, і дуті! А вертуни які!
Валентина, почувши про голубів, усміхається. Каже, довго він їх розводив і дійсно дуже любив: поки батько ходив (ще сім років тому), до їхнього обійстя прилітали голуби. А ходив, уточнює, так, що «палиця за його ногами не встигала повертатися». І мама прихильно до голубів ставилася… Донька додає, що Трохима Олексійовича знали ще й і як неабиякого пасічника:
– У нас стояла велика бочка, то кожного сезону була повна меду! Рікою тік. І вулики ж він сам робив! Усього сам навчився: в одного щось запитає, там щось побачить… Мусили розпродати все, коли перестав бачити. Він цікавився дуже тим. І квашені огірки з медом любив!
Якби не «Вілія», не поміч ваша, нас би з нашою пенсією кури б загребли. Тому щиро дякую за добро!
А потім пані Валентина показує на стіни в оселі й розказує, що штукатурили їх з батьком. Розповідає, як він навчив її і косити, й мурувати, адже, маючи ледь за 30 років, втратила чоловіка: в селі ж без таких умінь — ніяк. Трохим Олексійович допомагав багато і вчив охоче, бо, хоч працював усе життя в колгоспі ветеринаром-санітаром, умів усе і без діла не сидів… Принагідно жінка, яка доглядає за лежачим батьком, скаржиться, що в село не їздить жодна маршрутка: гірше, як в минулому столітті…
А тим часом Василь Козак ділиться своїм спогадом: у селі Трохима Черемухіна замолоду шанували й за те, що був неабияким мисливцем. Знав, як поставити сильце на лиса чи іншого шкідника, який «заглядав» в обійстя односельчан, — і завжди ловив здобич. «Лісове» життя у минулу війну обернулося великим досвідом…
Читайте також на volyn.com.ua: «Як волинські аграрії на лінії фронту зустріли бойових волинських «гномів», або «Ласкаво просимо на… передову!» (Фото)».
Насамкінець питаю у Трохима Олексійовича, майстра «на всі руки», що для нього щастя, — він одразу заводить мову про дружину:
– Я дуже щасливо оженився. Разом прожили багато років. Важливо, що слухали одне одного!
Трохим познайомився з Євгенією після служби в армії, невдовзі побралися. То був важкий повоєнний час, тож жилося в праці й сутужно. Але виховали двійко дітей (Валентину і Віталія), народилося четверо внуків і стільки ж правнуків… Є рід з добрим корінням.
Родить і земля, яку виділили за сумлінну працю в колгоспі Трохиму Олексійовичу. На ній зараз працюють аграрії відомої в краї компанії. Валентина Бондар дякувала її представнику Олександрові Ляшуку від душі і з ноткою гумору: «Якби не «Вілія», не поміч ваша, нас би з нашою пенсією кури б загребли. Тому щиро дякую за добро!».
Олена КАЛЕНЮК.
Читайте також: «Німецький бізнесмен робить усе, щоб прозвучало: «путін, капут!».
