Вони ще в юності знайшли одне одного й ніколи не пошкодували про те, як склалося їхнє життя.
Волинянин, у якого 7 дітей, уже 8‑й рік захищає Україну
У Юрія й Альони Задорожних із селища Цумань на Волині – сім доньок і синів. Як багатодітний батько, чоловік міг би й не воювати. Тим часом останні вісім років він більше живе в розлуці зі своєю великою сім’єю: з весни 2014-го з короткими перепочинками під час ротації був в АТО, а торік після повномасштабного вторгнення росії ще в березні пішов добровольцем захищати Україну
За записами у військовому квитку, в якому вже не вистачає місця, Юрій уточнює, де й коли служив.
Непроста материнська праця відзначена почесним званням «Мати-героїня».
«Ця дівчина буде моєю жінкою»
Мені пощастило застати Юрія вдома – чоловік, у якого «натура воїна», як відгукується про нього голова Цуманської громади Анатолій Дорощук, був у короткотерміновій відпустці й скоро мав повертатися в свій підрозділ. У спілкуванні з подружжям вимальовується історія їхнього кохання, сімейного життя, помереженого розлуками…
Їхні шляхи могли б і не перетнутися, оскільки Юрій жив у Цумані, а його майбутня дружина Альона – в селищі Новоолексіївка на Херсонщині. Вони ще в юності знайшли одне одного й ніколи не пошкодували про те, як склалося їхнє життя.
– Юра приїхав до нас на збір винограду. Тоді ми й познайомилися. Мені було лише чотирнадцять років, йому – шістнадцять. П’ять літ листувалися, інколи зустрічалися. Коли я мала дев’ятнадцять – одружилися, – каже жінка, пригадуючи, як усе в них починалося.
А вже чоловік доповнює цю розповідь пам’ятними деталями:
– Я в бурсі вчився (у Клеванському профтехучилищі на Рівненщині. – Авт.). Перший курс закінчив. Мама їхала з бригадою на збір винограду й мене з собою взяла. Якось побачив Альону, яка жила неподалік гуртожитку, де нашу бригаду поселили, й сказав хлопцям: «Ця дівчина буде моєю жінкою». Вони мені на те: «Ти ж навіть не знаєш її». «Почекайте трохи – познайомлюся». Через два дні підійшов до неї, коли знову побачив, і спитав, як звати. Альона, може, сприйняла мене за дивака, але назвала своє ім’я. Ясно, що я нічого не сказав їй про свій далекоглядний задум, аби не здатися надто самовпевненим, але для себе постановив: в майбутньому ми будемо разом.
В обох – спогад про те, як листувалися в очікуванні зустрічі, як непросто було Юрію поїхати на Херсонщину, бо ж на ДОЦі, де працював, тоді платили борошном — «не візьмеш кілька кілограмів і не занесеш у касу, аби купити квиток». З приводу того, чи, бува, не збереглися ці листи, кажуть, що, якби й мали їх дотепер, то не показали б, бо ж то, мовляв, «дитяча романтика – що там читати?..». Хоч коли зараз подивитися на пройдений у парі шлях, то все подружнє життя Задорожних сповнене романтики. Були переїзди, розлуки та зустрічі й найбільша втіха – народження їхніх доньок і синів.
«У військовому квитку вже місця для записів не вистачає»
Реєстрували шлюб Задорожні в Цумані, куди в 1999-му Юрій привіз свою Альону. Пожили рік, поки чоловік служив в Луцьку – в Національній гвардії, й поїхали на батьківщину дружини – в Новоолексіївку. Там з’явилася на світ їхня найстарша дочка Катя. Вже з нею вернулися в Цумань, де народилися ще шестеро дітей – Оксана, Ілля, Кирило, Артем, Аліна, Роман. Альона удостоїлася почесного звання «Мати-героїня». Батько такої багатодітної сім’ї міг би вже й не воювати, але він – людина з натурою бійця! Коли про це зайшла мова, Юрій сказав:
– Ну як – я нормальний український чоловік, який має захищати свою країну…
До війни з її жахами не можна звикнути, та долаєш страх і йдеш далі виконувати свою роботу – визволяти рідну землю від ворога.
Строкову службу він проходив у Кривому Розі. Потім пішов за контрактом в Національну гвардію. А в 2004 році, коли Юрій Задорожний ставав на облік у військкоматі, його спитали: «Поїдеш в Ірак?». «Якщо треба, то чому б і ні?» — відповів. Після «учебки» мав ще й таке закордонне відрядження. Тим більш, як у 2014-му свою країну треба було боронити, то не ховався, як кажуть, за чужими спинами. Навесні добровольцем пішов у Збройні сили України. І не один рік був в АТО з короткими перепочинками під час ротації. Після 24 лютого 2022-го, коли почалася повномасштабна війна, підрозділ, у якому служить, був на Житомирщині, Київщині, де йшли бойові дії, аж поки «орків не вигнали з цих територій».
Аби уточнити, де й коли довелося служити, чоловік дістає свій військовий квиток. Виявляється, у ньому вже місця не вистачає, тож записи останніх років – на маленьких аркушиках паперу, які вклеєні в документ.
Чи звик до війни чоловік, котрий давно пов’язав своє життя з армією? Про це він каже:
– До війни з її жахами не можна звикнути, та долаєш страх і йдеш далі виконувати свою роботу – визволяти рідну землю від ворога.
А ще розмірковує над тим, що героєм сьогодні можна назвати не лише тих, хто підбив танк чи літак, – «героями є й ті бабусі, які зі своєї маленької пенсії віддають двісті гривень для ЗСУ, й людина, котра везе на передову «волонтерку». І з болем розповідає, як то важко втрачати побратимів:
– Таке, на жаль, було і в 2014 році, і вже в цю, повномасштабну, війну. В Київській області загинув, підірвавшись на міні, командир роти – Сергійович, як ми його називали. Два дні до пенсії залишалося йому, як почалося ширкомасштабне вторгнення росії. Трохи більше сорока літ мав…
«До цуманського перехрестя доїжджаю — і вже скучаю за дружиною, дітьми»
Судячи з почутого, наші герої ніколи не пошкодували, що саме так склалося їхнє життя. Що зовсім юними вони знайшли одне одного. Для Альони Цуманщина стала рідним краєм. Тим більше, що і їхати на Херсонщину вже нема до кого. Мама померла ще в 2014-му. Провела жінка в останню путь єдиного рідного брата, який був мобілізований і загинув у боях за Україну. У Запоріжжі, де жив із сім’єю, його похоронили. Обоє з чоловіком їздили попрощатися. Після пережитого вона по-особливому цінує те, що Бог милував чоловіка – обійшлося без поранень. Хоч, як каже сам Юрій, було по-різному, та «головне, що не найгірший варіант». Може, й не про все дружині розповідав, аби зайвий раз не хвилювалася. На запитання з приводу того, що це ж діти сумують за татом, який рідко буває вдома, Альона відповідає ствердно й тут же уточнює:
– І я сумую…
А Юрій, почувши це, говорить:
– До цуманського перехрестя доїжджаю – і вже скучаю за дружиною, дітьми.
Постійні розлуки, та ще й такі, коли чоловік у небезпеці, – це вже, мабуть, менше романтики й більше переживань. Ось коли душу жінки гріє спогад про те, що Юрій освідчувався їй не лише в юності – і сьогодні вона чує від нього ці слова: «Я тебе люблю». І хіба може бути інакше, якщо чоловік, котрий прожив у шлюбі з жінкою двадцять три роки, говорить:
– Бог поміг мені, що зустрів Альону, – не всім так щастить.
Катерина ЗУБЧУК.
Читайте також на volyn.com.ua: «Любов сильніша за війну! (Конкурс романтичних історій)».
