Людина і суспільство 26.03.2023, 15:15

«Командир запропонував усім, хто відчуває, що не готовий воювати, зробити крок вперед. І... ніхто не зрушився ані на сантиметр»

Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу редакторка відділу освіти й культури газети «Волинь» Оксана КОВАЛЕНКО

...що суржик може радувати

Сьогоднішнім активним подразником із топ-списку, здатного довести українців до шаленства, є «рускій язик». Його звучання ріже вухо і викликає протест у всьому тілі. Росіяни змогли зробити так, щоб їхнє сприймалося за двома категоріями: гидке і ще гидкіше. Правда, є винятки. Наприклад, моє відчуття гидливості мовчало, коли записувала інтерв’ю з «азовцем»-волинянином, який у дитинстві мешкав у Криму: під час розмови він із суржика постійно збивався на російську. Щось подібне розповів і знайомий волонтер Сергій Балицький. Каже, що мова окупанта іноді навіть милує йому слух: так трапляється, коли якийсь російськомовний вояк на передовій розповідає, як із побратимами б’є путінських зайд.

Починаючи з 24 лютого 2022 року, у більшості російськомовних людей, у яких беру інтерв’ю, запитую, чи не мають наміру переходити на українську. Відповіді різні, й деякі звучать сумно: коли чоловіки чи жінки переконують, що Україна в них у душі – й цього достатньо. Беззвучна мова, можете собі уявити?! Мрія путіністів. На щастя, у нас діє закон, який зобов’язує розмовляти в громадських місцях українською. Завдяки цьому, наприклад, розповіла мені волонтерка і керівниця з мовного клубу ВНУ імені Лесі Українки Оксана Приймачок, у неї вчилися розмовляти державною мовою майже 200 вимушених переселенців. Добре, коли душа має можливість висловитися! І дуже шкода, що часто «її» треба підпихати.

Запитую, чи не мають наміру переходити на українську. Відповіді різні, й деякі звучать сумно: коли чоловіки чи жінки переконують, що Україна в них у душі – й цього достатньо. Беззвучна мова, можете собі уявити?! Мрія путіністів.

Той же вояк-«азовець» нещодавно поскаржився, що в Луцьку пасажири маршрутки накинулися на нього й дружину (вона мусила переїхати сюди з Маріуполя) за їхню російську. Мені було їх одночасно шкода й не шкода. Жаль, бо, захищаючи Україну, він мало не втратив руку і тепер живе з протезом; бо його дружина з дітьми ледь вибралася з рідного міста і мріє повернутися додому. Але розумію, що жаль шкідливий – він затуманює істину, що потребу й необхідність розмовляти українською воїни сьогодні відстоюють своїми життями. З такою ціною ця необхідність стає честю... Добра новина в тому, що мій знайомий «азовець» із дружиною таки намагаються вчити мову. Отож, якщо почуєте раптом запитання: «Як мнє найті вулицю Шевченка?» – не судіть, а подякуйте за мудре рішення.

...як важко писати той щоденник у наш час

Уже понад тиждень у моїй душі звучать слова знайомого. Він – вбережи його Боже, як і всіх наших українських захисників, – вирушив на передову разом із побратимами батальйону 100-ї окремої бригади територіальної оборони. Командир його підрозділу запропонував усім, хто відчуває, що не готовий воювати, зробити крок вперед. І... ніхто не зрушився ані на сантиметр. Коли пізніше дружина запитала чоловіка, чому він не сказав, що у нього хвора спина, що не витримає носіння бронежилета, почула таке: «Хотів ступити той крок, але не міг. Уяви, його не зробив ніхто з чоловіків, які там стояли. Ніхто! А я ж хотів!.. Але не міг».

Чоловіки різних цивільних професій, їхні батьки, дружини, діти... Особливі всі. Незламні й тоді, коли найлегшим видається зламатися...
Вчинки й слова звичайної людини, яка раніше нічим не вирізнялася з-поміж інших, перекривають повітря, а разом і відбирають мову. Залишають лиш відчуття благоговіння перед тими, хто йде вперед у найстрашніших людських випробуваннях. Маю ще лють до ворога на тисячу років у майбутнє та спеціальний відсік у пам’яті – «про росіян – для онуків».

...порадою, як ділитися наболілим

Чимало людей, з якими зводить життя, оповідаючи про свої тривоги, наприкінці розмови з однаковим зітханням зауважують, що порівняно з іншими ми тут, на Волині, ще добре живемо. Ця фраза, як аутотренінг, вертає у відносно оптимістичний світ. Ну справді, тяжке буває всяке: коли кладеш на ваги своє і чиєсь узагалі нестерпне, то наче отримуєш залізобетонні аргументи випростати спину й не скиглити... Але ж психологи зауважують, що порівняння тут взагалі недоречне і свій важкий досвід знецінювати (уявляти, що то вам здається, що вам скрутно жити під час війни) не варто. Тим більше кожен має різну душевну й фізичну витривалість. Тож якщо відчуваєте, що хочеться ділитися, робіть це. Найкраще про своє тривожне розповідати тим, кому легше: хто в іншому становищі й уміє підтримувати. Зате тим, хто пережив щось страшніше, свого «додавати» не радять: ліпше, як маєте внутрішню силу, допоможіть їм своїм слуханням.

Останні новини: