Курси НБУ $ 39.57 € 42.16
«Ото доля в дитини! Двох матерів втратила...». Історія на вечір

Після смерті матері для Улянки ангелами-охоронцями стали чужі люди, любов до яких вона пронесла все життя.

Фото із сайту ukr.net.

«Ото доля в дитини! Двох матерів втратила...». Історія на вечір

«Їй ангел допомагає…»

Де ті колишні зими-заметілі, що пахли димом із грубок та печей? Де сніги-кучугури? Цікаві бабусі, які навіть у холоди спиралися на штахети й очікували перехожих, аби перекинутися словом-другим? Де морози, від яких дзвеніло повітря? Час змінив так багато…

Зістарілися люди і хати. Навіть, здається, горбок став нижчим, з якого на санках каталися дітьми, роздумувала Уляна, йдучи з автобусної зупинки до своєї подруги Марусі, сусідки баби Павлинки. Доброї, світлої душі, яку вона так любила. І яка любила її.

Баба Павлинка відійшла у засвіти перед Водохрещем. Жінка завжди приїжджає в цю пору, аби провідати могилу. І мама Тамара тут похована, яка подарувала маленькій Улянці трішки щасливого дитинства…

Коли Тамара вперше привезла Улянку до села, на дівчатко дивилися з цікавістю та осторогою. Нерідна дитина. З сиротинця. Сусідська дітлашня не хотіла бавитися з нею. Подружилася лише з Марусею, яка була на рік старшою і накульгувала, бо народилася з вадою. Її дражнили. А Улянка пригощала дівчинку цукерками, що привозила з міста. І давала бавитися своєю лялькою…

Доля подарувала Марусі гарного чоловіка і двох синів. А з Уляною залишилися подругами.

– Нема зими цього року, – нарікала Маруся. – У місті хоч дороги нормальні, тротуари, а тут із чобіт гумових не вилазимо.

– Глобальне потепління, – мовив Василь, Марусин чоловік. – Про це по телевізору часто говорять. Та що ми про погоду?! Як там Стас? Донька?

Уляна діставала гостинці. Розповідала про рідних, роботу. Маруся ставила на стіл вечерю. Запах вареної картоплі, квашеної капусти, вудженого м’яса… Як колись у хаті баби Павлинки…

Уляну народила мати-одиначка. Коли дівчинці минуло три роки, мами не стало. Материна рідня від маленької відмовилася. Забрали в дитячий будинок.

Потім у її житті з’явилася інша мама – Тамара. І батько Владислав.

Тамара завжди хотіла донечку. Владислав не погоджувався. Хоч подружжя знало: дітей нема з його вини.

– Я не терплю, коли плачуть малі, – впирався. – Та й клопоту з ними…

– Якби не було тебе, я б залишилася самісінька, коли овдовіла. Не знаю, як горе пережила б. І якщо з’явиться внучка, буду дякувати Богу. Що задумала – те роби.

– Ми не будемо брати малюка. Візьмемо дівчинку років трьох-чотирьох, – наполягала Тамара.

– Хто знає, що з неї виросте?

– Що виховаємо, те й виросте.

Владиславові батьки також були проти затії невістки. А Павлинка, Тамарина мати, міркувала по-іншому:

– Якби не було тебе, я б залишилася самісінька, коли овдовіла. Не знаю, як горе пережила б. І якщо з’явиться внучка, буду дякувати Богу. Що задумала – те роби.

Владислав погодився зі скрипом.

Жінці припала до душі синьоока Улянка. Їй було чотири з половиною роки.

– Спокійна, допитлива, – розповідала про дівчинку вихователька.

Тамара прийомну доньку любила. Владислав просто змирився. Павлинка тішилася внучкою.

…Тамарину недугу вилікувати не могли – вона згасала на очах.

– Не помирай, мамо, – просила крізь сльози дитина.

– Не хвилюйся, сонечко. В тебе ще є тато, – заспокоювала доньку. – І бабуся. Вони потурбуються про тебе. І я також… там… в іншому світі…

Після смерті дружини Владислав відрікся від прийомної доньки. У дванадцять років Уляна потрапила до інтернату.

До тещі зять також забув дорогу. Знайшов нову пасію. Подумував про одруження.

Павлинка забирала Уляну до себе на канікули. Потім, коли дівчинка подорослішала, стала приїжджати сама.

– Чужа дитина, а не забуває Павлинку, – перемовлялися в селі.

– Дівчина її, як рідну, любить. Та й нема в неї більше нікого.

– Ото доля в дитини! Двох матерів втратила. Не дай Боже нікому…

– Їй ангел допомагає…

…Уляна вийшла заміж за однокласника Стаса. Обоє працювали і заочно навчалися. Тяжко було сиротам життя будувати. Нікому не те що підсобити – пораду дати. Лише Павлинка була для обох рідною душею.

Вона ще застала народження правнучки Сонечки…

…Уляна з Марусею йшли на цвинтар.

– Важко повірити, що зараз січень: температура плюсова, дощі. Обіцяли сніг, а його й близько не видно, – нарікала Маруся, оминаючи чергову баюру. – Казали, щебенем дороги підсиплять, але так нічого й не зробили. Нікому село не потрібне, крім людей, які в ньому ще живуть. Навіть тим, хто від землі зиск має.

– Шкода, що стільки хат спорожніло, – зітхнула Уляна. – Ось у цій баба Катя жила. Щойно автобус із міста приїжджав, вона спиралася на штахети і всіх перестрівала розмовою. І в погоду, і в негоду.

– Коли люди йшли до автобуса, благословляла в дорогу…

– А тут Задорожні жили…

– Тут Дарка Горобцева…

На цвинтарі Уляна пішла провідати могили мами Тамари і баби Павлинки. Маруся – своєї рідні.

Уляна проказала молитву. Поклала на могилах кутю для душ померлих. Завжди так робила.

Дякувала мамі Тамарі, що колись знайшла її в цьому світі. А бабі Павлинці – що не відмовилася, коли не стало матері. Розповідала про Соню. І про те, що побувала на могилі ще однієї своєї мами – Галі.

Тихенько підійшла Маруся. Слухала Уляну. Сплакнула.

Почав падати сніг…

Ольга ЧОРНА.

Telegram Channel