Курси НБУ $ 38.16 € 41.26
Відомий журналіст із Волині описав до сліз мамині рукавиці

«Погрійся сину, мій любий, моя ти єдина втіхо…».

Фото із сайту youtube.com.

Відомий журналіст із Волині описав до сліз мамині рукавиці

МАМИНІ РУКАВИЦІ

Невисока на зріст Соломія якось боязко озиралася на лемент сільських собацюр. Не йшла, а чимдуж підтюпцем бігла на цвинтар. А від того паморочилася голова, рвучкий морозяний вітер забивав дух, збивав з ніг. Завірюха навкруги показувала свій зухвалий норов, замалювавши химерними цяцьками віконниці осель. Якось невміло, навіть по-дитячому, падала у зім’ятий, збитий сніг, що заважав їй рухатися вперед. Викарабкувалася, а потім знову й знову спотикалася

У їхнє село зима заповзла зненацька, на лютих вітрах, попередньо розстеливши білі сувої полотна. Соломія щоразу, коли йшла до свого сина, говорила своїм сусідам: «У мене тепер одна постійна доріженька – до могили мого Миколки…».

Снігове місиво сковувало хід, сиве волосся жінки неслухняно вибивалося з-під хустки, куйовдилось, ставало мокрим від снігу. Та ця негода тільки якось гартувала, додавала впертості, вона ж бо мусить здолати ці перепони. За пазухою несла нехитро сплетені рукавиці. Ще з дитинства її Миколка дуже мерз у рученята. Що й казати, лишень мати добре знає свою дитину і її таємниці…

Ось у цьому білому вихорі заметілі простяглась і її життєва дорога, покалічена численними зарубками вдовиного згорьованого життя. І що воно за нерозгадана таємниця така – це життя! Якщо щось дуже цінне, то має багато страждань і болю. Ще раз замиготів перед очима селянки дивними візерунками сніг і повернув десь у широку темінь надвечір’я. На дорозі зникали останні перехожі.

– О, знову подріботіла наша Соломія, – мовило якесь здивування з-під воріт, – у сніговій? Ох невгамовна…

Соломії байдуже на ті зауваження, на холод, що, здавалось, пробирає аж до кісток. Хтось невидимий пряде перед внутрішнім зором жінки вервечку спогадів, хмурних і невеселих, жене в люту негоду з домівки.

– Ось і кладовище, – одним помахом стерла гарячу сльозу з холоднючої щоки. 

Та згадка вколола в саме серце: святковий настрій враз потьмарився у другий день Великодня, бо саме тоді в їхню родину, немов чорна ластівка, грізно увірвалася болісна звістка:

– Ваш Микола… загинув при виконанні бойового завдання…

На кладовищі самотні ялини мерзлякувато тулилися одна до одної, мов сироти. Ця порожнеча на цвинтарі ще більше сковувала слабкі сили, які ледве-ледве тримали жінку на білому світі, а їй ще треба було здолати до синової могили з десяток метрів. І за той вкрай невеликий відтинок шляху перед нею знову чітко зринув образ сина та його коротке юначе життя. 

…Як кожна мати, вона думала, що її дитина найкраща, хоча й знала, що не все добре було у її Миколки. Доля штовхала його на різні шальки терезів: то вгору, то вниз. Але він не зігнувся під нелегкою ношею свого життя. Борсався, як міг, не впадав у безвихідь. Словом, син її вже не був дитиною і шукав своєї стежини у широкому світі.

…Як би не хотів, навіть тут, на глухому сільському цвинтарі, ні від кого не сховаєшся. Є тільки погляд у живих людей, який визначає, як на рентгені, або ти мужній і чесний, або ти квола нікчема. Тут, серед могил, захисту немає ніякого, навіть металева огорожа не допоможе.

Чого ж воно так є у цьому незбагненному і нелогічному світі, що біда назирці якось частіше за чесними людьми ходить…

Поки торувала стежку, думки роїлися, як ті надокучливі бджоли. Були вони водночас і ясні, і тривожні. Тож хапалася то за одну, то за другу думку. Ненароком торкнулася грудей, а там повіяло теплом від її рукавиць, що з любов’ю вив’язала поночі. Пригадує, як ішла якось пізно додому із ферми, де трудилася свинаркою, та й запримітила темної ночі світло у віддаленій хатині, вирішила зайти погрітися. Господиня оселі напоїла її гарячим чаєм із м’яти та ненароком зиркнула на скоцюблені, холодні руки гості. Мовчки простягла їй новісінький вовняний виріб і стиха мовила: «Навчу й тебе цього ремесла, якщо забажаєш…». І того ж вечора розкрила їй усі секрети своєї майстерності. Раділа, коли Миколка одягав вив’язані нею рукавички, йдучи на вулицю. Всі його однолітки по черзі їх приміряли, залюбки гріючи руки.

І вже навіть тоді, коли син став дорослим, вона ніколи не забувала висилати одну-дві пари рукавиць в одну зі східних областей, де він мешкав, пам’ятаючи, що той і досі мерзне в руки.

…Стала на мить під темною ялиною. Повний місяць враз висвітлив її зболене обличчя, невимовну журбу в очах. Добре, що вже надвечір’я, вона ж бо звикла усамітнюватися саме в таку пору. Бо тоді її ніхто не бачить і не ятрить рану різними надокучливими і безглуздими запитаннями.

…Думки, думки. Вони несуть її на своїх крилах до синочка, на нову зустріч із ним. Пригадалося, як вирушав Миколка у далеку дорогу від батьківського порогу. І вона не перечила, бо він уже був дорослий, а значить, мав свій власний вибір. Але ж які-то поплутані стежки готує доля кожному! Мати думає, що саме ця дорога веде дитину до щасливого майбуття.

Якби ж то вона знала, якби ж… Саме звідти, у лиху годину для України, пішов добровольцем на війну. Бо ж не міг спокійно відсиджуватися, шукати якихось принизливих виправдань, аби не піти у військо. Не в його характері це було.

До синової могили підійшла тихо і спокійно. На гранітну холодну плиту лягли ще теплі рукавиці, які вийняла із-за благенького пальта і стиха мовила: «Погрійся сину, мій любий, моя ти єдина втіхо…».

Днем раніше вона з десяток подібних рукавиць надіслала Миколчиним побратимам на фронт. Хай зігріваються і наближають нашу Перемогу!

Мить і Вічність пролетіли біля гранітної плити... Саме тут мати пізнала усю велич та силу молитви, низько вклонилася синові.

– Що ж то за доля у тебе така, Соломіє?.. – нібито спитала вкрадливо стоячи біля пам’ятника тінь. Знічев’я жінка з острахом глянула на відблиск граніту і побачила в ньому свої очі, згорьовані тягарем болю і сліз. Чого ж воно так є у цьому незбагненному і нелогічному світі, що біда назирці якось частіше за чесними людьми ходить…

– Спи, мій синочку… Хай душа твоя справедлива і добра завжди буде в мирі із Богом,– жіночі сльозинки гірко і ніжно впали на змерзлий граніт синової могили…

Вона не раз ставала до рідних її серцю образів і завжди просила усе в Бога не для себе, а для свого Миколки. 

– Видно, не зуміла, – зітхнувши, подумки мовила Соломія, – гаряче вимолити у Всевишнього щастя для своєї дитини на цій тривожній землі. Та водночас мати ловить себе на думці і підбадьорюється, що там, на Небесах, її син матиме Божу прихильність, бо поклав своє молоде життя за свою сім’ю, друзів-побратимів, рідну неньку-Україну.

Біля синової могили на сільському цвинтарі гордо і велично тріпотить синьо-жовтий прапор, наче вартовий на чатах спокою Героя, усієї нашої української держави.

Григорій ПОЛІЩУК.

Читайте також: У голови Волинського парламенту – 4 квартири, 2 авто і жодної землі​.

Telegram Channel