Курси НБУ $ 38.16 € 41.26
«Якби церква не була відокремлена  від держави, то і її, певно, давно  б у нашому селі закрили»

Храм у Когильному збудовано у 1990-х роках – старий, який за Союзу й не діяв, уже валився.

Фото Катерини ЗУБЧУК.

«Якби церква не була відокремлена від держави, то і її, певно, давно б у нашому селі закрили»

У Когильному нема вже ні школи, ні ФАПу, клубу, магазину

Ось такий новенький вказівний знак край дороги зустрічає на в’їзді в село.
Ось такий новенький вказівний знак край дороги зустрічає на в’їзді в село.

 Крик болю мешканців цього села, що у Володимирському районі, з якими ми зустрілися зимового дня після телефонного дзвінка в редакцію «Волині» Володимира Гендиса

«Я змушений був повернутися у Володимир, аби бути ближче до медичних закладів»

Володимир Гендис народився й виріс у Когильному. Відслуживши в армії, повернувся в село, за рахунок колгоспу закінчив школу механізаторів, працював якийсь час у місцевому господарстві. А вже маючи сім’ю, багато літ жив у райцентрі – мав роботу перш у «Сільгосптехніці», а згодом очолив комунальне господарство. Але ніколи, як наголошує, не відривався від свого коріння. Там, де стоїть батьківський дім, колись був хутір, на який у 1937 році, за Польщі, перебрався із села дід Володимира Гендиса, збудувавши тут маленьку хатину під стріхою. Це вже в 1967-му сім’я справила новосілля в цегляному будинку (він став добрим почином – невдовзі тут виросла вулиця, якій і назву відповідну дали – Нова), який згодом багато літ служив родині Гендисів як дача. А десять років тому Володимир Іванович із дружиною перебрався назовсім у Когильне, залишивши міську квартиру дочці. Та от у 2023-му обставини склалися так, що  чоловік змушений був повернутися у Володимир, «аби бути ближче до медичних закладів».

Володимир Гендис зустрівся з Марією Чубенко,  з якою вчився колись у місцевій початковій школі.
Володимир Гендис зустрівся з Марією Чубенко, з якою вчився колись у місцевій початковій школі.

 – Справа в тому, що торік у травні, – розповів він, – я мав важку операцію – в обласній клінічній лікарні мені замінили кульшовий суглоб. Через чотири дні виписали з настановою лікаря щодо подальшого лікування. Треба було  через день міняти пов’язки, приймати протизапальні і знеболювальні уколи і взагалі бути під постійним наглядом лікаря. Я розумів, що в себе, в Когильному, де нема медпункту, нереально виконати ці рекомендації, й переїхав у володимирську квартиру (на цей час дочка Оксана з сім’єю жила за кордоном, куди поїхала ще до великої війни у пошуках роботи й там живе уже чотири роки. – Авт.), найняв медика й так закінчив лікування в післяопераційний період.

Нас ніби нема. Найбільш дорогу, до речі, руйнують машини, якими лісівники вивозять деревину. Я на своїй вулиці Новій добре це бачу. Хоч мали б пускати техніку трасою поза селом.

Зараз  Володимир Іванович уже, як мовиться, на ногах, хоч на вулиці зимової пори для надійності не розлучається з милицями. Чоловік живе думкою, що настане літо й він усе одно перебереться в батьківську хату – до тої землі, на якій, пригадує зі сльозами на очах, так любила поратися його, на жаль, уже покійна дружина. У принципі, маючи житло у місті, свою проблему з медичним обслуговуванням чоловік вирішив і міг би спокійно жити. Та от не вдається, бо така вже у нього натура: не може миритися з тим, що мешканці його рідного села виживають у ситуації, яка склалася в останні роки, хто як може. Ситуація ж така, що у Когильному нема вже ні школи, ні ФАПу, клубу, магазину, як розповідав при зустрічі Володимир Гендис. Якби церква не була відокремлена від держави, то і її, певно, давно б закрили, – храм силами мешканців села збудовано у 1990-х, бо старий, який за Союзу й не діяв, уже валився.

Люди, які пройнялися проблемами села, зібралися у клубі, де, як кажуть, ще не так давно були концерти.
Люди, які пройнялися проблемами села, зібралися у клубі, де, як кажуть, ще не так давно були концерти.

 А те, що чоловік звернувся в редакцію нашої газети, – це  як крик душі. Виявляється, починаючи з 2019 року, коли тривала реформа місцевого самоврядування, метою якої є передусім забезпечення його спроможності самостійно, за рахунок власних ресурсів, вирішувати питання місцевого значення, Володимир Гендис уже не раз писав у різні інстанції. Від імені мешканців Когильного він порушував питання стосовно того, що в селі, яке визнано неперспективним, закрито всі заклади інфраструктури. І значною мірою завдяки тому, що люди намагалися відвоювати свій ФАП, його життя було трохи продовжено – закрили лише півтора року тому. Володимир Іванович надсилав листи, в яких було викладено суть справи, і Президенту України, й уповноваженому з прав людини у Верховній Раді, й навіть Генеральному прокурору.

 Галина Селещук: «До нас на вулицю Нову ніколи техніка не приходить, щоб почистити від снігу».
Галина Селещук: «До нас на вулицю Нову ніколи техніка не приходить, щоб почистити від снігу».

 – Але, як не дивно, – каже він, – ці листи, де вказувалося на багато порушень окремих статей Конституції, в тому числі й щодо надання медичних послуг, всупереч закону про звернення громадян були направлені на розгляд... голові

Зимнівської ОТГ В’ячеславу Католику. От таке замкнуте коло…

«Ви бачили, яка в нас дорога, – зимою то ще сніг її трохи вимостив»

Мешканці села, яким Володимир Гендис заздалегідь зателефонув й повідомив, що «приїде людина з «Волині», аби послухати про те, як їм живеться в Когильному, зібралися в клубі. Офіційно культосвітній заклад не працює, але ж сама будівля, зовнішній вигляд якої, до речі, досить пристойний, стоїть: тут навіть встановлені пластикові вікна – видно, була думка привести її до ладу. У когось і ключ був, тож відчинив приміщення, аби не на вулиці, де того дня щедро сипав сніг, ми спілкувалися.

Ось така тепер сцена,  з якої линули пісні,  звучало поетичне слово...
Ось така тепер сцена, з якої линули пісні, звучало поетичне слово...

 Жінка, яка першою долучилася до розмови, – Ольга Дзядук. Вона – родом із Турійщини, а в Когильному живе з 1982 року – прийшла сюди в невістки. Стосовно того, яким знала село, каже:

– Весело тут було. Роботу люди в колгоспі, на той час – мільйонері, мали. Господарство будувало хати для людей.

Якби було погане село (як зараз, коли нічого тут – ні магазину, ні медпункту, ні школи), то шукали б із чоловіком щось ліпше, десь би їхали. Як дочка наша, котра медсестрою у Володимирі працює, чи прийомний син, який на заробітках у  Польщі. Діти, може, залишалися б тут, бо ж до райцентру недалеко – можна на роботу щодня добиратися, але ж для цього має бути добре сполучення. А до нас автобус ходить два рази на тиждень!  А ви бачили, яка в нас дорога, – зимою сніг її трохи вимостив, то не такі вибоїни.

Учасник бойових дій Василь Козел добровольцем пішов служити,  коли почалася велика війна.
Учасник бойових дій Василь Козел добровольцем пішов служити, коли почалася велика війна.

 Галина Селещук говорила теж про те, чим обернулося для людей закриття ФАПу («нема кому укола зробити, як лікар призначить, то ми з чоловіком одне другому вводимо ін’єкції»), і про дороги:

– Зимою у центрі села, то ще так-сяк – почистять від снігу проїжджу частину. А до нас, на вулицю Нову, ніколи техніка не приходить. Збираємося  самі на солярку, просимо когось, щоб зсунув сніг. І щебеню чи піску ніхто не привезе, грейдера не побачиш, який би розрівняв, щоб менше вибоїн було. Нас ніби нема. Найбільш дорогу, до речі, руйнують машини, якими лісівники вивозять деревину. Я на своїй вулиці Новій добре це бачу. Хоч мали б пускати техніку трасою поза селом.

А ще люди говорили про ту птахофабрику, яку видно зліва, коли під’їжджаєш до Когильного. Кажуть, що то харківська фірма, нібито Добкіна. «Коли будувалися на землях села й потрібний був дозвіл, то багато обіцяли, зокрема й дорогу зробити. А тепер забули про цю обіцянку».

«Наше село згадують, як повістки треба вручати»

Висловив свою думку з приводу проблем, із якими доводиться стикатися у повсякденні мешканцям Когильного, й учасник бойових дій Василь Козел. Він пішов добровольцем, коли почалося повномасштабне вторгнення росії. Перш служив на кордоні з білоруссю, а з квітня 2023-го – на Сході України, під Ямполем, де йшли бої. Звільнений у зв’язку з доглядом за дружиною, в якої онкозахворювання. А ще ж матір у нього престаріла – 94 роки їй. Та і йому вже виповнилося шістдесят. З приводу того, що дала його рідному селу реформа місцевого самоврядування, чоловік говорить:

– Коли в Льотничому була сільрада, то хоч трохи голова дбав про Когильне. А як тільки воно перейшло до Зимнівської громади, то нічого не маємо. Медичка була в селі, то могла прийти укола зробити чи тиск поміряти. Тепер нам належить звертатися в Льотниче. Там збудована гарна амбулаторія, але по такій дорозі, яку маємо, мені непросто довезти туди матір в її літах. Та й недешево, зважаючи на нинішні ціни на пальне. І не в кожного є машина, щоб добратися.

Зате, як сказав чоловік, Когильне згадують, коли повістки треба вручати. Його в цьому підтримали й інші односельці, присутні на імпровізованих зборах, зокрема учасник АТО Геннадій Чубенко, котрий у 2014-му був мобілізований, потім служив за контрактом у 14-й ОМБр – пройшов через  гарячі точки на Луганщині, Донеччині...

Василь Козел підрахував, що із такого маленького села зі статусом «неперспективне», а в цьому випадку точніше слово – «забуте», нині воює до двадцяти чоловіків. На місцевому кладовищі над двома могилами піднято жовто-блакитні прапори: там покояться Олександр Августін та Роман Олійник, котрі загинули торік у боях за Україну на Донеччині.

«На газету надіємося, як на Бога, – може, вона допоможе донести до начальства наші проблеми»

Загалом розмова на цій зустрічі зводилася до того, що хотілося б частіше бачити в себе голову Зимнівської громади

В’ячеслава Католика. Тетяна Сак, котра працювала свого часу в сільському магазині, дуже емоційно говорила про те, що їй болить:

– Голова не цікавиться членами своєї сім’ї (сім’єю незвично жінка назвала мешканців маленького села, які увійшли до великої громади). Він не знає, як живеться нам, бо рідко буває в Когильному, хоч обіцяв періодично звітувати про виконану роботу. Хоч би один день на місяць витратив на наше село, спитав: «Люди, що вам треба зробити?».

А Володимир Мигович висловився так:

– Ми хочемо, щоб наше село остаточно не занепало. Для цього й зібралися, щоб донести свою думку до широкого загалу. Якщо всі разом будемо говорити про свої проблеми, то чогось доб’ємося. А коли мовчатимемо, то нічого на краще не зміниться.

– І діти тут мої живуть, і внуки. Хочеться, щоб село не пропало. На газету надіємося, як на Бога, – може, вона допоможе донести до начальства наші проблеми, – говорила Галина Козачук…

Хоч, здавалося б, хіба треба ще якогось посередника між людьми й керівництвом громади, до якого вони прагнуть достукатися? Ще до написання репортажу, ми поспілкувалися з В’ячеславом Католиком по телефону. Пройшлися, як мовиться, по тих проблемних пунктиках, на яких наголошували люди. Про  школу не було сенсу говорити: у селі всього 12 школярів, яких довозять у Льотниче, тож зрозуміло, чому її було закрито («до того ж приміщення початкового навчального закладу не відповідало сучасним вимогам»). Щодо транспортного сполучення, то й ті два рейси на тиждень, які є, виявляється, – проблемні: оскільки вони нерентабельні, то громаді доводиться доплачувати.

А ось питання з медпрацівником можна було б вирішити: за словами голови громади, якби всі мешканці Когильного уклали декларації із сімейним лікарем Льотничівської амбулаторії (поки що таких лише 30 відсотків), то фельдшер пів дня працювала б у селі й надавала медичні послуги по домівках.

В’ячеслав Католик пошкодував, що не знав про таку зустріч у Когильному. Мовляв, теж приїхав би й усе людям роз’яснив. Бо, наприклад, клуб – не зовсім «пропаща справа»: є надія, що буде інвестор, і тоді його таки відремонтують. А ось магазин не працює, бо нерентабельний,  – «в багатьох є свій транспорт, тож їздять на закупи у

Володимир»... Коли ж все-таки голова громади, якого так хочуть бачити мешканці Когильного, буде в цьому селі?

Судячи із графіка зустрічей у старостинських округах, це заплановано на квітень (а далі – серпень, листопад). 

Катерина ЗУБЧУК.

Telegram Channel