Курси НБУ $ 40.55 € 43.45
«Кажуть, пити щось із чашки з тріщиною – погана прикмета»

«Зовнішня ж досконалість – штука спірна, бо що у світі ідеальне? Чи хто...»

Фото із сайту ukr.net.

«Кажуть, пити щось із чашки з тріщиною – погана прикмета»

Зауважую я, помітивши, що мій демон розливає вранішню каву у звичні білі порцелянові філіжанки із золотим пояском, на одній з яких відучора з’явилася тріщинка

Поки в каві розчиняється цукор, Ангел в саду годує птахів, ми ж із демоном мовчимо. 

Зимовий ранок, пронизаний вологим холодом, огортає світ сірістю – і у рамці вікна дивною графікою на цьому тлі проступають гілки замерзлих дерев.

– Ще би я вірив у хороші чи погані прикмети, – посміхається демон, відпиваючи із надтріснутої філіжанки, яку він узяв собі. – Я і сам прикмета не дуже добра. А це просто поверхнева тріщина. Вона не заважає використовувати чашку за призначенням. Зовнішня ж досконалість – штука спірна, бо що у світі ідеальне? Чи хто...

Я не хочу з ним сперечатись. Січневий холод знерухомлює в мені взагалі всі бажання, окрім – бути в теплі і дивитися на вогонь. З самого ранку я палю жовті й червоні свічки.

– Знаєш, цими ночами мені чомусь часто думається про тріщини. В собі. У комусь. Між собою і кимсь.

Глибокі чи поверхневі, видимі чи не дуже. Відчутні – як загроза цілісності. Або ні.

Подумки я торкаюся до кожної тріщини у своєму серці. Згадую і відтворюю їхні шляхи. 

Якісь із них схожі на блискавки, що розтинали небо літньої ночі. 

Якісь – на висохлі русла річок.

Подумки я торкаюся до кожної тріщини у своєму серці. Згадую і відтворюю їхні шляхи. 

Інші – на стрижневу кореневу систему (а нічого було пускати коріння в чиємусь серці, потім видирати себе звідти і пересаджувати – куди?).

Ще якісь – ніби тріснув під ногами ненадійний передвесняний лід – промені розломів розбіглися до горизонту і проступила крізь них чорна вода.

Тріщини, які були до. Когось чи чогось. 

Які так і не вдалося заповнити ніяк і нічим. 

І ніким. 

І замаскувати теж не вдалося.

Тріщини, які додалися після.

Дороги зморшок на пергаменті шкіри.

Каньйони, які розділяють частини світу на мій і нічий, щоб можна було в нічийому хоча б не думати про своє.

Я не знаю, яка на то рада – на те, що іноді навіть щось довершене й нібито ідеальне може надтріснутись не лиш через умисний, але навіть через необережний рух, вчинок або слово. 

І що потім із цим робити – клеїти уламки, вдаючи, що нічого не сталось? Викидати їх? Берегти, як пам’ять? 

Демон кілька разів повільно проводить пальцем по тріщині на чашці й по тому одним ковтком допиває каву:

– Японці, котрі вірять в дев’ятихвостих лисиць, одна з яких живе у Чорному лісі мого серця, в мудрості своїй вигадали мистецтво кінцугі. Тріщини в посуді вони заповнюють клеєм, щоб зберегти цілісність, та означають золотом, аби вони були видимі. Ніхто не ховає тріщин. Навпаки – їхнє існування визнають і підкреслюють.

Бо ж історія об’єкта – це і сколи, і тріщини, і потертості, і подекуди вицвілий колір, синці, садна, ґулі, розтяжки, шрами, зморшки і що там іще. 

Все це, вірять майстри кінцугі, не заслуговує на забуття. 

Я слухаю його – і розумію, що іноді мудрість, яку мені дарують, буває мудра, але саме в той момент – не моя. 

В інший день я би, може, й погодилась – і прийняла її. Але не сьогодні. Я відставляю свою чашку, знаючи, що з цього моменту вона буде самотньою.

– Ну так. Історія об’єкта – на забуття не заслуговує. Хто ми без своїх тріщин і шрамів? Але іноді, коли тріщини все псують – чому би просто не позбавлятися від надтріснутого? Відтак – я куплю нам нові чашки. 

Мені хочеться забувати... 

Наталка МУРАХЕВИЧ, оповідання із серії #покирозчиняєтьсяцукор-101.

Читайте також: «В українки – найдовша коса в світі!»

Реклама Google
 

Telegram Channel