Курси НБУ $ 40.55 € 43.45
Дівчина із...  сумними веснянками. Історія на вечір

«У мене волосся – золоте, а не руде!»

Фото із сайту eos.kiev.ua.

Дівчина із... сумними веснянками. Історія на вечір

Веснянки, ластовиння, ряботиння… Ну чому ці «сонячні поцілунки» розсипалися золотавими цяточками саме на її обличчі?

Дітлахи дражнили Роману: 

– Ряба, ряба… І не лише ряба, ще й – рудоволоса.

Хоча її волоссю можна було тільки позаздрити: густе, довге, кучеряве, аж переливається на сонці. Та дівчину це зовсім не тішило. А ім’я! Ромка – так її кликали. Романа злостилася. Могла й штурханом відповісти. Особливо – хлопчиськам.

Вона не знала своєї матері. Та, що її народила, залишила дівчинку перед порогом дитбудинку. Маля знайшов водій Роман. Тому й назвали Романою.

Вона плакала, коли когось з дівчаток та хлопчиків «знаходили» батьки й забирали з дитбудинку, її ж оминали. Потім в інтернаті їй «кинули»:

– Рудих не люблять.

– У мене волосся – золоте, а не руде!

З неї сміялися.

Це улюблена вчителька – Наталя Несторівна – сказала Романі, що в неї гарне золоте волосся.

– Ромка, ти будеш шукати свою маму? – якось запитала подружка Оксанка.

– Навіщо? Я їй не потрібна. А ти?

– Буду. Мама мені сниться. Дуже гарна. На актрису схожа.

– Ти все вигадуєш. Як тобі може снитися мама, якщо ти її ніколи не бачила?

Оксанка засмутилася, що подружка їй не вірить… Романа також інколи подумувала, що шукатиме маму, коли виросте. Але де? І чи варто? Та й вона їй ніколи не сниться. У неї була інша мрія: закінчити навчання й назавжди податися звідси. У містечку вихованців називали «панські діти». Бо школа розташовувалась у колишньому панському маєтку.  Добудували нові корпуси. Осучаснили стару будівлю. Але містяни й надалі їх кликали «панськими дітьми». Романі це не подобалось. Бо ж вони – сироти, а не розманіжені дітиська. А ще вона хотіла вивчитися на медсестру й працювати на «швидкій». Усе через випадок із розбишакуватим Андрієм. Він чи не єдиний із хлопчиськів не глузував із її рудого волосся. Навпаки, захищав. Потай ділився ласощами, якими пригощали дітей на свята. Приносив яблука з чужих садків та горіхи, за якими бігав аж у передмістя.

Одного разу Андрій упав з горіха й добряче забився. Сталося це на очах у Романи. Тоді хлопці й дівчата з її класу пішли трусити нічийні горіхи в передмістя. Коли хлопець упав, діти здійняли галас. Побігли до найближчої хати.

Тамтешні господарі викликали «швидку».

Медсестричка була дуже молодою. Лагідним голосом заспокоювала Андрія, гладила волосся, підстрижене «під їжачок». Хлопець плакав. Не від болю. Від доброти медсестри. Його могла б так заспокоювати мама, але він її не знав. Тоді Романа й вирішила: вивчиться і також працюватиме на «швидкій»…

– Ти все вигадуєш. Як тобі може снитися мама, якщо ти її ніколи не бачила?

Тож закінчила медичне училище. Назавжди, без жалю, залишила невеличке містечко. Повернулася у велике місто, в те, де на порозі дитбудинку її знайшов водій Роман. Влаштувалася працювати на «швидку». Як сироті їй виділили крихітне помешкання в малосімейці.

Веснянкувате дівча стало справжньою красунею.

– Тобі, Ромцю, в кіно зніматися, а не на виклики їздити, – жартувала санітарка Ангеліна Петрівна. – Певно, від кавалерів відбою нема.

Якби ж то… Узагалі, хлопці задивлялися на вродливу Роману. Але почувши, що вона – сирота з дитбудинку, вже не виявляли цікавість до неї.

От і нині не з’явився кавалер, який призначив побачення в кав’ярні біля входу в парк. Романа допивала другу каву. Стаса не було. Вийшла з кав’ярні. Присіла на лавці у парку. Вечоріло. Холоднішало. З дерев спадало жовте листя, а з очей Романи котилися сльози.

– Життя мене знову обмануло, – мовила сама до себе.

Відчуття було таке, наче вона – одна-однісінька на землі. Раніше, коли «нападав» смуток, телефонувала до Андрія, свого розбишакуватого однокласника. Але він «влип» у якусь історію. Тепер – судитимуть.

– А ми з Шерлоком спостерігаємо за вами. От прийшли поглянути, чи все у вас гаразд, – біля лавки зупинився хлопець із собачкою – таксою.

– Все добре. Дякую.

– Шерлок, ти у це віриш?

Собачка дивився на дівчину й метляв хвостом.

– Не вірить, бо навіть ваші симпатичні веснянки стали сумними, – пожартував.

Романа зітхнула.

– Аби ви тут не замерзли, проведемо вас із Шерлоком додому.

Собачка загавкав. Незнайомець усміхнувся:

– Шерлок нагадує, що я не представився. Михайло.

– Романа.

– То де живе дівчина з таким цікавим ім’ям?

– Далекувато звідси... Мені потрібно на зупинку.

За розмовою вже минули другу зупинку. Романа розповіла про своє безрадісне дитинство, про роботу, яку любить. А Михайло ще навчався в університеті. Вивчав економіку.

– Моя мама – галеристка. Хотіла, щоб і я пов’язав своє життя з мистецтвом. Але я її розчарував. Зате тато мене підтримав. Він – бізнесмен. Тому економіка йому більше до душі.

Виявилося, Романа з Михайлом – однолітки. Навіть в одному місяці народилися. Їм обом здавалося, що знають одне одного дуже давно.

За розмовами дійшли до будинку, де мешкала Романа.

– Шерлок, тепер ми знаємо, де шукати дівчину з сумними веснянками, якщо вона пропаде.

Михайло з Романою часто зустрічалися. Одного разу він запросив дівчину в картинну галерею, на презентацію виставки місцевих художників.

– Узагалі, я не люблю такі заходи відвідувати. Просто заради мами. Складеш компанію?

– Я в мистецтві не вельми розуміюся. Але – згода, піду.

Проте потрапити на презентацію виставки Романі не судилося. Мала непланове чергування. Обіцяла при нагоді навідатись в арт–галерею…

Водій «швидкої» якось пожартував:

– Романо, бачив тебе з симпатичним хлопцем. Просто коханий чи, може, наречений?

– Та ні, товариш.

Вона справді не могла пояснити свої почуття до Михайла. Кохання до хлопця не відчувала. А от як друга дуже цінувала. І боялася втратити. Та й Михайло в любові їй не зізнавався.

…Вони гуляли містом. Дійшли до галереї.

– Романо, давай зайдемо. Мама повинна бути тут. Вип’ємо кави. Переглянеш експозицію.

— Добре, я ж обіцяла.

У галереї було мало відвідувачів.

– Мама, мабуть, в кабінеті. До речі, її ім’я – Аліса. Всі називають Аля. А батько – Ярослав.

Михайло постукав у двері.

– О, і тато тут! А я не один. Гостю привів.

Романа переступила поріг. Аліса з подиву й слова не могла вимовити. Перед нею постала майже її копія. Її, стрункої молодої Алі, з розкішним золотим волоссям.

– Сину, де… де ти її знайшов? – запинаючись, запитала Аліса. – Де?..

Ярослав також усе зрозумів.

Увагу Романи привернув портрет. Наче з неї списали. Михайло розгублено дивився то на батьків, то на Роману. Зупинив погляд на портреті.

– Мамо? Тату? Хтось пояснить мені, що сталося?

– Сподіваємось, ця дівчина — не твоя наречена?

– А якщо це так, то що?

Аліса ледве опанувала себе.

– Це – неможливо, – майже простогнала.

– Чому?

– Бо вона… вона – твоя рідна сестра. Ви – двійнята. Я народила хлопчика і дівчинку. Ми тоді з твоїм батьком були навіть не розписані. Студенти... От і вирішили одну дитину залишити, а іншу…

– А іншу поклали перед порогом дитячого будинку, – чужим, охриплим голосом сказала Романа.

– Сину, ми тоді не мали статків, треба було отримати дипломи. Нам було б важко виховувати двох дітей, – виправдовувався Ярослав.

– І ви її ніколи не шукали? – ледь чутно запитав Михайло. – Зовсім не цікавилися? Забули про її існування? Як же так?..

Аліса з Ярославом мовчали. Романа вийшла з галереї. Михайло пішов слідом. –– Ну, давай заново знайомитися, сестричко…

Ольга ЧОРНА.

Реклама Google

Telegram Channel