Курси НБУ $ 41.49 € 45.19
Дякую за дощ… Історія на вечір

«Поклич мене. Зараз, уже! Одне твоє слово вирішить усе».

Фото із сайту youtube.com.

Дякую за дощ… Історія на вечір

… А він не вщухав. Витанцьовував вулицями. Що йому до перехожих! Олег з Іриною від дощового полону врятувались у найближчій кав’ярні

– Отже, каву з коньяком? – запитав Олег.

– Каву з коньяком.

– За наше рандеву, – підняв келиха.

– І за дощ, – додала Ірина.

Вони просиділи у затишній кав’ярні, здавалося, вічність.

– Пригадуєш, Іро, це ж колишня звичайнісінька забігайлівка.

– У якій готували смачну каву.

– Ми любили ходити сюди. І якби не цей настирливий дощ…

– Впізнаю у солідному чоловікові колишнього студента-хулігана, – засміялася жінка.

– Впізнаю у солідній дамі Ірку, в яку цей хлопчисько був безтямно закоханий.

Безтурботність їм личила. Олегу Івановичу та Ірині Павлівні – за сорок. Діловий одяг, статечний вигляд. Але спогади про минуле змушували сміятися і жартувати, перебивати один одного. Як колись…

– Знаєш, Іро, давно тобі хотів сказати і не наважувався. Поклич мене. Зараз, уже! Одне твоє слово вирішить усе. У мене давно немає нормальної сім’ї. До біса титули, славу, Ірко! Я завжди кохав тебе!

– Олеже, тихіше. Нам не вісімнадцять…

Вони зустрічалися на різноманітних наукових заходах. Щоправда, розмови були лаконічними:

– Привіт!

– Привіт!

– Як справи?

– Добре. А в тебе?

– Та, нічого…

Це колись, в інституті, у студентів Іри та Олега було, як жартували однокурсники, шалене і затяжне кохання. Але, мабуть, всоте пропонуючи Ірі руку і серце, Олег чув традиційне:

– Мене не приваблює раннє заміжжя. Давай трішки зачекаємо. Закінчимо навчання. Спробуємо зробити кар’єру…

Олегові чекати набридло. На останньому курсі він одружився з донькою викладача. Іра ж поринула в науку. На особисте не вистачало часу. Писанина, відрядження, доповіді, захист дисертації і… перша сивина у волоссі.

Якби хтось зупинив паперового човника, то прочитав би: «Я згідна, Ірка…».

– Ірино Павлівно, можна тебе вкрасти на годинку–дві? – запитав під час сьогоднішнього зібрання Олег.

– Можна, – погодилася, не роздумуючи.

Ірина часто пригадуватиме їхню втечу з конференц-залу і цей раптовий дощ. І як у неї, педантичної Ірини Павлівни, не виявилось парасольки. А потім полило, наче з відра. Пригадуватиме і картатиме себе.

… Олегову дружину дратували постійні чоловікові відрядження, стрімкий кар’єрний ріст, друзі, ділові телефонні розмови у вихідні. Єдине, що влаштовувало, – його заробіток та подарунки, привезені із закордонних поїздок. Конфлікти, безпідставні звинувачення, докори, наче корозія, руйнували сім’ю. Олега втримували сини.

– Як твої хлопці? Підуть у науку, як батько?

– Не знаю, Іро. Дружина проти. Вона хоче, щоб хлопці подалися в бізнес. А в тебе що?

– Робота. Запрошення на міжнародний симпозіум. Здається, все.

– Іро, не відпускай мене. Ми маємо право на щастя.

– Ти потрібний синам, Олеже. А з дружиною… У кожній родині свої негаразди. Зрештою, до чогось нас ще й зобов’язує суспільне становище. Будь розважливим.

– Ірко, прибережи свої мудрі фрази для завтрашніх дебатів. Не відмовляйся. Я не хочу знову втратити тебе. Одне твоє слово…

Недовга пауза тривала вічність. Ірина думала, Олег чекав. За цей проміжок часу калейдоскопічно прокручувалося її життя. Здавалося, всі годинники світу рухалися в шаленому темпі. Уже досягнуто чимало. З нею рахуються. Поважають її інтелект, розум і розважливість. Поважні науковці прислухаються до її думки. А поза роботою – порожнеча. Увечері ковток недопитого вранці чаю. Бутерброди нашвидкуруч. Квартира у вічному очікуванні своєї господині. Вона ніколи не натискала кнопки дзвінка, бо хто, крім неї, відкриє двері. Сухі ділові телефонні розмови. Ні, дати волю почуттям – означає доруйнувати Олегову сім’ю, стати приводом для зайвих розмов. А репутація? Що подумають високоповажні знайомі? Розум і серце зіткнулись у жорстокій боротьбі. Ні…

– Давай, Олеже, замовимо ще по каві.

– Отже, ти…

– Ми колись повернемось до цієї розмови. Дай мені час.

А про себе подумала: «Яка ж ти нерозумна, Ірко…»

… Дощ перестав, коли на вулиці стемніло. Олег з Іриною мовчки йшли до свого готелю.

– Зачекай, – різко зупинилася Іра.

Під світлом ліхтаря на чистому аркуші паперу вона написала кілька слів. Зробила кораблика і, кивнувши на потік води на асфальті, невимушено засміялася:

– Олеже, пусти, хай пливе…

Якби хтось зупинив паперового човника, то прочитав би: «Я згідна, Ірка…».

А у фойє готелю серйозно мовила:

– Спробуй зберегти сім’ю. Знаєш, старі зношені капці і ті шкода викидати. Звичка. І як же ти, Олеже, зможеш без своїх хлопців? А вони  без тебе? І навіть без цих безглуздих скандалів?

– А ти? Як ти, Ірко?

– Дякую за дощ. Бувай…

Реклама Google

Telegram Channel