Сергій ГОЛОВАТИЙ: «СПРАВЕДЛИВІСТЬ — ЦЕ ТЕ, ЗА ЩО Я БОРЮСЬ УСЕ СВОЄ ЖИТТЯ»*

Представляти читачам Сергія Головатого немає потреби. Автор Декларації про державний суверенітет України, співавтор Акта проголошення Незалежності України, співавтор Конституції України, адвокат Лесі Гонгадзе, відомий правник, який представляв нашу країну у багатьох європейських структурах, нині балотується у 19-му виборчому окрузі з центром у Володимирі-Волинському

—Сергію Петровичу, у кандидати вас висунула партія «Сила і Честь». Скажіть, ваше кредо аналогічне назві партії?
— Кредо своєї політичної та суспільної діяльності можу визначити коротко — Справедливість. Ми з Валерієм Івасюком (який одночасно балотується у 21–му окрузі) належимо до партії «Сила і Честь», коротка назва якої — «СіЧ». Її заснували силовики найвищого професійного рівня — такі, наприклад, як генерал Ігор Смєшко (який тільки–но був призначений на посаду голови Національного комітету розвідки) та генерал армії Олександр Кіхтенко (ще тиждень не минув відтоді, як його було призначено головою Донецької ОДА). Це — ті, хто представляє і військову СИЛУ, і професійну ЧЕСТЬ. Що стосується особисто мене та Валерія Івасюка, то ми не є військовими. Але горді того, що нам довірили представляти другу ідеологічну складову партії — ЧЕСТЬ. Бо честь — це вимога до кожного: як до військового, так і до цивільного. Честь — це передовсім совість, чесність, щирість, правдивість. А отже — справедливість. Ще з шкільних років мене обурювала будь–яка несправедливість. Потім, у студентські роки, я задумався, чому Українська РСР є членом ООН, але водночас Україна не є незалежною? Ще тоді я був переконаний у цій несправедливості. Адже ж бо на той час майже кожний народ мав свою незалежну державу, а український народ її не мав. Тому я одразу ж став одним із засновників Народного Руху. А ще перед тим — одним із засновників Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Тоді саме я писав установчі документи Товариства. Статут Руху готував так само я. У першій Програмі Руху від 1989 року є два розділи, які я розробив власноруч. Валерій Івасюк написав розділ про охорону здоров’я, а я — розділ «Права людини і права нації» та розділ «Україна — правова держава». Я обстоював вільну людину у вільній державі і право української нації на самовизначення. Вже ставши вперше депутатом у 1990 році, вніс власний проект Декларації про Державний суверенітет України. 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію, половина тексту — це моє авторство. 24 серпня Україна проголосила незалежність. Співавторами Акта проголошення Незалежності є Левко Лук’яненко та я. Левко Григорович тоді пропонував проголосити незалежність України як продовження традиції УНР від 1919 року. Але я наполіг це робити інакше, сказавши: «Пане Левку, це несправедливо. Наша державність має тисячолітню традицію. Вона започаткована великим князем Володимиром. Тому маємо саме це зафіксувати в Акті». І Верховна Рада затвердила саме мою формулу, у якій зазначено: «Продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні…». Отже, перемогла моя концепція.
— Крім цих вікопомних актів, ви мали дотичність і до першої Конституції України.
— Держава без конституції — все одно, що людина без паспорта. Тому своє політичне кредо вбачав у встановленні і цієї справедливості. Вважав, що проголошена незалежною Україна повинна мати Конституцію якнайшвидше. Стаття 10 Конституції про державну мову так само слово в слово сформульована мною. Тоді я наполіг, щоб у Конституцію записали, що заборонено розташовувати іноземні військові бази на території України. Така заборона міститься у статті 17. Я діяв так, бо це відповідало моїм уявленням про справедливість: на нашій землі не повинно бути чужого війська. Тим більше тієї держави, яка століттями тримала нас у несправедливому колоніальному статусі. Проте Кучма потім порушив цю статтю. А жоден із наступних президентів не забезпечив виконання вимоги про таку заборону…
Ще до того, як ми здобули свою Конституцію, перемігши протидію цьому з боку Кучми, я вже був членом Парламентської Асамблеї Ради Європи. Працюючи там, я поставив собі за мету — домогтися прийняття України до Ради Європи, випередивши прийняття туди Росії. То був 1995 рік. Європа тоді хотіла зробити Росії подарунок — на честь 50–річчя перемоги у Другій світовій війні прийняти її до Ради Європи. Я вважав це несправедливим. Бо Україна і український народ — це ті, хто зазнав найбільших втрат у тій війні. І був переконаний, що заради справедливості саме Україна там має бути першою, а не Росія. І я у цьому досяг своєї мети: Україна стала членом Ради Європи у листопаді 1995–го року. А Росія — роком пізніше.
Можливо, саме тому мені тоді було уперше запропоновано стати міністром юстиції. Бо саме на цього міністра покладалася уся відповідальність за виконання Україною взятих при вступі зобов’язань — зробити її справедливою державою по відношенню до людини. Так як це є нормою для усієї цивілізованої Європи. Найперше, з чого я почав, вніс пропозицію Президентові перейменувати міністерство — назвати його «Міністерство справедливості». Для мене слово «юстиція» — холодне. Воно нічого людям не каже. Воно навіть міністра мало до чого зобов’язує. Не випадково практично у кожній країні Європи назва такого міністерства відповідною державною мовою країни позначена як «міністерство справедливості». Доказом цього є Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Македонія, Чорногорія та інші. Там існують або ж «міністерство справедливості», або ж «міністерство правди». У нас повинно бути так само. Адже ж ще за часів Ярослава Мудрого перші писані зведені воєдино закони Київської Русі мали назву «Руська Правда». Бо Правда — це і є Справедливість. Завдання міністра — забезпечити справедливість держави по відношенню до людини. Коли міністерство називається саме так, то це зобов’язує міністра. Але це і чітко пояснює людям, що має робити міністр, і що людям від нього вимагати… Коли я таке запропонував, наді мною сміялися — і Президент, і члени уряду. Бо — дикуни… Бо — байдужі до людей…
— Знаю, що ви були адвокатом Лесі Гонгадзе…
— Так. Я став її адвокатом заради справедливості. Справедливості — для неї як матері та для її жертовного сина. Українська влада і за часів Кучми, і за наступних президентів жорстоко знущалася над Лесею Гонгадзе. Жінка довго не отримувала навіть статусу потерпілої. Материнське серце рвалося від болю, а її все силували до неправди — визнати якісь кістки як те, що буцімто є тілом її сина. Вона мужньо чинила опір неправді, спираючись на мою кваліфіковану юридичну допомогу та на кваліфіковану допомогу Валерія Івасюка, який був медичним експертом парламентської комісії у справі Гонгадзе. Мати до кінця своїх днів вірила саме нам, а не владі. А материнське серце ніколи не обманює. Якщо говорити про боротьбу за справедливість стосовно окремої людини, для мене — це ПРОФЕСІЙНА ЧЕСТЬ. На це я ніколи не шкодую сил і часу.
— А як щодо несправедливості відносно якихось інституцій?
— Коли я працював у структурах Ради Європи, то за своєю посадою отримав можливість бути контролером декількох країн щодо стану демократії і прав людини в них. Одна із них — Туреччина. Під час своєї інспекційної місії мав зустріч із Вселенським Патріархом Варфоломієм І. Тоді він розповів мені про усі несправедливості, які тривалий час чинила турецька влада як по відношенню до Вселенського Патріархату загалом, так і особисто до Вселенського Патріарха. І тоді я вирішив: якщо вже мені, простому українцеві, Богом було дано шанс допомогти, то мій обов’язок — використати усі можливості на тих посадах, які мав тоді у Раді Європи, аби здолати цю несправедливість.
Після того, як я підготував свій попередній звіт за підсумками поїздки, турецька влада не дала згоди на мою другу інспекційну поїздку для контролю виконання нею вимог, що їх висунув Вселенський Патріархат. Але я все одно у подальшому мав ще дві зустрічі з Патріархом Варфоломієм. Я включив усі можливі інструменти Ради Європи та Європейського Союзу, щоб примусити Туреччину виконати вимоги. І ми здобули перемогу у цій справі. Свідченням цього є дві офіційні подяки особисто мені від Варфоломія І… Але усі перипетії цієї боротьби — тема окремої розмови.
— Якщо вже виходити з вашого кредо, що все повинно вимірюватися справедливістю, то чи справедливо діє нинішня влада?
— На жаль, ні! Жодним чином! І ця влада виявилася дуже брехливою і безсовісною. Вона сприймає український народ за дурників! Подивіться: приліпили Кличка на чолі списку Порошенка, як липучку, якою приваблюють мух. А Кличко сказав, що він не буде у Верховній Раді, а залишиться мером Києва. То хіба люди — це метелики, яких ловлять на світло? А кумівство Порошенка?! На вибори йдуть куми Порошенка: сам Луценко, Стецюк, Білозір. Також — дружина Луценка. Син Порошенка у списку імені батька… Казали, що «житимемо по–новому», а роблять точнісінько так, як робив Янукович. Можу навести ще дуже багато інших прикладів. Чого тільки варта несправедливість по відношенню до усієї 51–ї окремої механізованої бригади?! До усіх волинян, які вже загинули, та їхніх сімей?! До всіх скалічених на війні, які приречені на бездіяльність держави у своїй біді?! Хіба це справедливо — не надавати їм ніякого захисту: ні юридичного, ні матеріального, ні оздоровчого чи реабілітаційного?! … Тут список байдужості влади — довжелезний. Але мій намір — захистити цих людей. І я це зроблю неодмінно! Бо ніколи не відступав у боротьбі за справедливість. Це — моє покликання.

На фото: Сергій Головатий із Вселенським Патріархом Варфоломієм I (2011 рік).