Вишукані рушники Ніни Неводнічик (на фото) із села Видраниця Ратнівського району заслуговують на те, щоб бути виставковими, а то й музейними експонатами...
Вишукані рушники Ніни Неводнічик (на фото) із села Видраниця Ратнівського району заслуговують на те, щоб бути виставковими, а то й музейними експонатами. Але з найбільшою пошаною сама жінка говорить про те, що вишила облачення для настоятеля місцевого храму отця Петра
Марина ЛУГОВА
Коли при нашій зустрічі з Ніною Корнилівною мова зайшла про її перші спроби у вишиванні, то жінка насамперед пригадала свій хутір Тулова, що за кілометрів п’ять від Видраниці. Там вона народилась і росла, довколишня краса того поліського куточка запам’яталась назавжди. — Вже місця того не впізнати, де хата наша стояла, – поринає у спогади жінка. – І соснового лісу нема, бо все давно орано–переорано. І дороги широкої, якою їздили на Забріддя, теж уже не знайти. Якось вибралась туди по ягоди, то була вражена: доріжка вузенька, нею тільки підвода проїде. У початкові класи Видраницької школи маленька Ніна ходила з того хутора. Запам’яталось, як листоноша давала їй, єдиній школярці–хуторянці, пачку газет, щоб віднесла передплатникам. Клала вона все те багатство у свою торбину і дорогою до своєї хати роздавала – кому газети, журнали, а кому й листа. З хутором пов’язаний і спогад про те, як вишивати почала: — По сусідству з нами жили дві сім’ї – датинці, як ми їх називали, бо переселилися колись сюди із села Датинь. І прийшли невістки в одну й другу хати. Серед їхнього приданого були гарні вишиті гладдю рушники. Та краса мене, малу, настільки вразила, що я надумала й собі вишиванням зайнятись. Ото брала ті рушники (дивуюсь, що довіряли мені їх) і знімала узори. Для цього намочувала тканину, накладала на рушник і перемальовувала. Мати моя теж, як я знаю, змалку вишивала. А потім їй не було коли цим займатись, бо то вже розкіш – при сільській безкінечній роботі і вдома, і в колгоспі сісти з голкою й нитками. Але хист, видно, мені передався… Дванадцять літ мала, як пригадує жінка, коли їхня сім’я перебралася з хутора у Видраницю. Відтоді в рідні місця дівчина–підліток потрапляла, як з бабою худобу там пасла. Але хутір запам’ятала назавжди. І вишивання, до якого лежала душа змалку, не покидало її все життя. Правда, ніколи не думала, як каже жінка, що колись таку почесну роботу буде виконувати – облачення для батюшки вишиватиме. А сталося саме так. І тепер їй особливо приємно прийти в церкву, побачити священика у цих ризах. Рушників багато для церкви теж вишила Ніна Корнилівна. Односельчани про це знають і цінують такий почин. Бо ж спільними зусиллями прикрашали свій храм, якому лише двадцять років (до цього 50 літ у Видраниці церкви не було). Для домашнього ужитку вишивала Ніна Корнилівна у свій час рушники, простирадла, прошви для подушок. Все це вже зносилося, бо було пущене в щоденне користування. А рушники, які жінка нам показала, вишиті в останні десять–п’ятнадцять літ. — До 1999 року ми жили у райцентрі. У Видраницю їздили, город обробляли, бо батьки тут жили, – розповідає Ніна Корнилівна. – А як батьки повмирали, то вирішили ми з чоловіком не розриватися між Ратним і селом та й перебралися сюди. У райцентрі син залишився, а дочка із сім’єю теж живе у Видраниці. У 2007 році чоловіка не стало – сама я залишилась, без господаря. А що нездужаю і не можу фізично працювати, то городи дітям повіддавала. Сама обробляю сяк–так дві–три сотки біля хати. Зате тепер вишивання, яке колись було моїм хобі, стало основним заняттям. І ми застали жінку за цією роботою. Побачили красу, яка народжується на полотні, і не втримались від захоплення. Тоді й пригадала жінка, як колись перезнімала узори з рушників хутірських невісток, і продемонструвала нинішнє своє багатство – журнали «Майстерня вишивки», «Вишиванка», «Українська вишиванка». А коли ще цих журналів не передплачувала, то по пошті виписувала зразки візерунків для рушників, сорочок. І орнаментів тепер можна знайти до кольору й до вибору, і нитки, й полотно спеціальне є. Але до всього цього потрібний талант, щоб той же рушник заграв барвами, вразив вишуканістю. Рушники, вишиті Ніною Корнилівною, є якраз такими, що могли б стати окрасою будь–якої виставки чи навіть музейної експозиції. — Була якось на весіллі на Тернопільщині, – розповідає жінка, – і побачила у молодої й молодого дуже гарні рушники під хлібинами. Ото й вирішила внучці своїй Оксані зробити такий же рушник під коровай. Внучка вчиться в Києві на медичного лаборанта. Їй 19 літ – потенційна наречена. Тож бабуся вже готує ексклюзивні весільні атрибути. — А Оксана бачила цього рушника? – цікавлюсь. — Аякже, я з нею узори узгоджувала і для рушника під коровай, і для того, яким священик пов’яже колись під час вінчання руки молодим. Мова зайшла про те, що ще не зроблено із задуманого, і Ніна Корнилівна поділилася планами: — Плаття хочеться ще вишити. Чекаю журнал новий – черговий номер має прийти, щоб вибрати узор. І буде це плаття теж для внучки. Маючи таке заняття, жінка не думає, як їй день провести. Попоралась по хаті – і за вишивання сіла. І не до нудьгування, коли і руки зайняті, і душа, яка творить красу. — Хай вам не болять працьовиті руки, хай захоплення ваше приносить вам тільки радість! – зичимо на прощання.
