Від знайомих і незнайомих людей уже кілька тижнів поспіль чую теплі слова на адресу Надії Савченко. Хтось говорить інтелігентно та вишукано, хтось — по-простому, як уміє, але від цього не менш щиро...
Від знайомих і незнайомих людей уже кілька тижнів поспіль чую теплі слова на адресу Надії Савченко. Хтось говорить інтелігентно та вишукано, хтось — по-простому, як уміє, але від цього не менш щиро. Підтримую усіх і, боязко приміряючи на себе її ситуацію, відверто визнаю, що сама ніколи не змогла б так достойно пройти навіть якусь дещицю тих випробувань, що випали на долю Надії...
Інна ПІЛЮК, інженер прес-центру ПАТ «Волиньобленерго»
А чи достатньо таких слів чула ця направду незламна жінка, коли була звичайною дівчинкою–школяркою чи студенткою? Чи чула їх від колег? Вона ж не за один день чи місяць стала от такою — гордою та принциповою, якою тепер захоплюються навіть ті люди, які про Україну знають хіба з путівника для туристів! Дозволю зробити припущення, що раніше гонор Надії у буденній круговерті викликав аж ніяк не захоплення оточуючих. Усі ми були школярами і чудово пам’ятаємо, що дітей «з характером», котрі не такі, як усі, відверто чи приховано, але все-таки недолюблюють. Є навіть такий підлітковий стиль поведінки — дружити проти когось. Чого гріха таїти: часто цим грішать і дорослі. Кожен може з легкістю назвати колегу, який своєю впертістю, наполегливістю та небажанням іти на компроміс виділяється з колективу. Цінуємо ми його за це? Навряд. Кажемо, що він незламний і ми ним пишаємося? Теж ні. Можемо ігнорувати або ще гірше — тихцем підсміюватися. А саме з таких «білих ворон» і виростають надії савченко. Не за рік, не за два, а за все життя. Іноді здається, що отой стержень незламності росте навіть через покоління. У слабкодухої мами ніколи б не виросла горда дочка. А ви бачили, як дає інтерв’ю мама Надії — пані Марія? Її очі, її мова — це хіба яка десята частина тої величезної внутрішньої свободи, яку вона зуміла передати дітям. Таку «породу», як жартома любив називати сильний характер мій університетський викладач, не можна зліпити з нічого за тиждень–другий. А чи чула ця жінка за своє життя оті добрі слова? Чи захоплювалися нею сусіди, чи підтримували її стиль виховання доньчині вчителі? На щастя, заслужені любов та підтримка знайшли цих жінок, хоч і в непростий період їхнього життя. А до скількох людей ми не встигли з добрим словом? Пам’ять про скількох зацементували у короткі затерті кліше? Чомусь пригадала Лесю Українку — «співачку досвітніх вогнів», як досі сухо називають її на літературних вечорах. Рідна мати вважала дочку відсталою у розвитку. Чи сказали колись цій талановитій дівчині, що вона гарна? Що її феноменальний розум — то не відсталість, а геніальність? Чи почула вчасно, що кохана? Так, після смерті вона стала яскравим променем. А чи почула, що є зіронькою, ще за життя? Озирніться. Можливо, у сусідському хлопчині, який боронить кошеня від жорстоких ровесників, росте наша майбутня гордість. Не пошкодуйте секунди свого часу і не пройдіть мимо, зупиніться і скажіть, що він молодець. З гонорової однокласниці вашої доньки, яку недолюблюють ровесники, може вирости незламна дівчина–кремінь, наша нова Надія. Не спізніться з добрим словом. Будьте тою свічкою, від якої можна запалити тисячі нових, і вона від цього не згасне і навіть не поменшає.
