Хто наведе лад у нашому домі?

 

         Євгенія СОМОВА
     
     ...ТАРИФНИМИ БУНТАМИ
     У нас дві біди — погані дороги і дурні. Так жартували донедавна українці. Нині маємо ще одну — високі тарифи. Цьогоріч вони зросли більш як удвічі. У квітні подорожчав газ до 6879 гривень за 1000 кубометрів. Відразу на 100 відсотків! За ним підтягнулися тарифи на гарячу воду, опалення. А у вересні нам обіцяють чергове здорожчання електроенергії. Чия кишеня витримає це? Люди не зможуть платити за комуналку, бо ж тарифи підняли, а зарплати і пенсії не підвищили. Навряд чи виручить і субсидія, про яку так багато говорить міністр соцполітики Андрій Рева. Отримати її зможуть не всі. Отож, зростатиме заборгованість населення за житлово-комунальні послуги. Аби не допустити цього, депутати місцевих рад приймають рішення заборонити підвищення тарифів. Першою наклала мораторій Київрада. За нею — міські ради Житомира, Запоріжжя, Дніпра, Одеси, Львова, Харкова (про доцільність ухвалити таке рішення говорилось і в Луцьку, але проект не набрав необхідної кількості голосів).

 

У квітні подорожчав газ до 6879 гривень за 1000 кубометрів. Відразу на 100 відсотків! За ним підтягнулися тарифи на гарячу воду, опалення. А у вересні нам обіцяють чергове здорожчання електроенергії. Чия кишеня витримає це?

     Бунтівні міські ради звернулися до Верховної Ради, Кабміну із вимогою переглянути державну політику щодо встановлення тарифів на газ. До їхнього списку щотижня додаються нові. Владі, звісно, це не подобається. Прем'єр-міністр Володимир Гройсман називає мораторії популістськими і безперспективними. Мовляв, якщо якась міська рада вважає, що може компенсувати тарифи на газ, то хай робить це зі свого бюджету. Але вже через кілька років у неї виникнуть неабиякі проблеми, бо ж гроші, затрачені на компенсацію різниці в цінах, доведеться забирати з програм розвитку міст, від дитсадків, шкіл, закладів профтехосвіти. Але, здається, депутатів бунтівних рад він не переконав. Вони впевнені, що можуть обійтися «малою кров'ю» — без шкоди бюджету. Мовляв, є ж реальні механізми зниження вартості комунальних платежів і, зокрема, газу. Треба їх лише задіяти. Честь і хвала їм, що відстоюють інтереси зубожілого народу. Але незрозуміло, як вони збираються реалізувати мораторій. Адже право затверджувати тарифи має Національна комісія з держрегулювання у сферах енергетики і комунальних послуг (НКРЕКП). Місцева влада встановлює їх лише на обслуговування будинку і прибирання території. На інші послуги її повноваження не поширюються. Отже, мораторій незаконний. Чи прислухається до нього НКРЕКП? Навряд. У Києві, кажуть, споживачі вже одержують платіжки із новими тарифами. Підприємствам, які надають їм послуги, рішення місцевого органу влади — не указ. Вони ж виконують вимоги НКРЕКП. Словом, назріває конфлікт між центральними і регіональними органами влади, які не хочуть брати відповідальності за непродумані рішення. Хто з нього вийде переможцем, побачимо восени, коли українці отримають нові платіжки. 
     
     ...ЗРОСТАННЯМ МІГРАЦІЙНИХ НАСТРОЇВ
     Щоранку біля філії «КредоБанку» у Луцьку вишиковується черга. Стоять переважно молоді люди. Поцікавилася в однієї жінки, що змусило її спозарання прийти сюди. Виявляється, має заплатити за візу до Польщі. Їде на заробітки. Не має роботи? Має, працює вчителькою. Отримує менше 2000 гривень. Як прожити на таку зарплату нині? Тож щороку під час відпустки їде у Польщу. На ягоди, вишні чи овочі. Робота там, звісно, не мед (а на полуничних плантаціях взагалі пекло!), зате платять непогано. За годину на суницях можна заробити до 30 злотих. Щомісяця має в кілька разів більше, ніж вдома. 
     Потік заробітчан, котрих жене за кордон фінансова скрута, щороку збільшується. За даними, які опублікувала польська «Газета Виборча», кількість гастарбайтерів з України за останній рік зросла вдвічі. До виїзду їх спонукають економічні негаразди і неоголошена війна з Росією, яка тривалий час була головним ринком праці для українців. За приблизними підрахунками, за Бугом зараз працює до мільйона наших земляків. Але це далеко не точна цифра. Чимало заробітчан, зокрема жінок, з Волині, Львівщини, Івано-Франківщини, інших областей України їдуть працювати до Варшави нянями, прибиральницями. Трудяться і в сільському господарстві. Звісно, нелегально. Їдуть українці за кордон — у Польщу, Італію, США, Ізраїль, Швецію — не лише на роботу, а й на навчання. Одні мріють заробити і повернутися, щоб купити квартиру, поставити на ноги дітей, інші — залишитися на постійне проживання. І останніх щороку збільшується. Люди втрачають надію на краще життя на батьківщині і шукають його в інших державах. Покидають Україну не лише бідні, а й заможні, яким, здається, й у нас живеться непогано. Чому? «Заради дітей, їхнього майбутнього», — так прокоментувала своє рішення знайома, яка вже пакує валізи до Америки. Мовляв, у нас війна, коли закінчиться — невідомо. А там життя спокійне і сите. Якщо маєш роботу, будеш почувати себе достойно, а не рахувати копійки, як вдома, в Україні. Та й бізнесом займатися легше. Ніхто не заважає, немає корупції, численних перевірок. Працюють закони. Жінка не вірить у можливість змін на краще в Україні, тож хоче перебратися до держави, де не треба нічого змінювати, де є соціальний захист не на словах.
     Покидають рідну землю і вчені, які хочуть реалізувати себе. Жити на мізерну зарплату, якої вистачає хіба що на комунальні послуги і сяку-таку їжу, працювати на допотопному обладнанні поряд з колегами із купленими званнями і науковими ступенями вже немає сил. Тож не дивно, що в багатьох науково-дослідних інститутах залишилися тільки старі, віддані науці кадри, яким їхати кудись уже пізно. Але найбільше жахає те, що міграційні настрої посилюються серед молоді. Вона намагається за будь-яку ціну вирватися за кордон. Для них міжвузівські обміни, стажування — перепустка у європейський рай. Ті, хто потрапляють туди, намагаються залишитися, навіть якщо доводиться працювати не за фахом, на непрестижних роботах. За кордон втікають кращі уми, золотий фонд нації. А також активні, ініціативні і висококваліфіковані працівники із робітничими спеціальностями. Держава ж практично нічого не робить, щоб вони залишилися. 
     
     ...ЯК УЗАКОНИТИ СТИХІЙНУ ТОРГІВЛЮ
     Щодня бачу у центрі міста, біля супермаркету «Сільпо», бабусь, котрі продають ягоди, фрукти, городину. Аналогічна картина і на Луцькому центральному ринку, і неподалік обласної лікарні та залізничного вокзалу на проспекті Грушевського. Окрім городини і фруктів, можна побачити там ще кульочки із сиром, м'ясопродукти, а то й баночки із домашньою консервацією, яку заборонено реалізовувати, — грибами, компотами. Здавалося б, стоять собі жіночки — ну і хай стоять. Нікому ж не заважають. Навпаки, покупцям зручно: не треба йти на базар. Та й придбати у них можна дешевше. Тож багато лучан купують на стихійних ринках необхідні продукти, не задумуючись про наслідки. А вони можуть бути плачевними. Підхопити інфекційну болячку, поласувавши придбаними на стихійному ринку продуктами, легко. І ще добре, коли це буде банальна діарея, а якщо туберкульоз? А це цілком реально. Продукти ж лежать на імпровізованих прилавках, на землі. Нерідко у відкритих кульках. Мимо продавців ходять люди — кашляють, чхають, бігають пси, їздить, здіймаючи куряву, транспорт. 

 

«Війна» влади з «диким ринком» нагадує мені боротьбу Дон Кіхота з вітряками. І поки не зменшать базарний збір за місце, вона не дасть результату.

     Стихійні ринки — головний біль міської влади, якій не байдужий естетичний вигляд міста, яка бореться за його красу. Про посилення відповідальності за торгівлю у невстановлених місцях не раз йшлося на сесіях Луцькради. Але чому тільки місцева влада повинна боротися із «дикою» торгівлею? Здавалося б, це має непокоїти всіх лучан, бо ж ідеться про їхнє здоров'я. Але нині ми так зубожіли, що тішимось, коли навіть заощадимо гривню-другу. Отож перспектива підхопити хворобу мало кого лякає. До того ж, більшість чомусь вважає, що за порядок у місті і наше здоров'я повинна відповідати влада, поліція, санітарна служба. До речі, остання несе відповідальність лише за продукцію, яка реалізовується на території ринку. А усе, що за його межами, службу не хвилює. До стихійної торгівлі за воротами не має діла і дирекція ринку, у компетентності якої лише те, що продається всередині — на стаціонарних прилавках, у павільйонах. 
     Із бабусями з їхнім нехитрим товаром, правда, намагається боротися муніципальна поліція. Тож вони, ще здалеку забачивши бравих хлопців у формі, швиденько збирають товар і зникають (чи переходять в інше місце). А коли ті підуть, знову з'являються. Муніципали неохоче йдуть на ринок, бо ж бачать безперспективність таких рейдів. Та й роль гонителів бабусь, котрі сиплять прокльони і погрози, погодьтесь, не кожному подобається. 
     Донедавна продавці торгівлю «із землі» обґрунтовували тим, що на ринку нема для них місця. Мовляв, ми б і не проти піти туди, але ж ніде стати. Усе зайнято. Адміністрація прислухалася до них і встановила додаткові місця. То ж зараз їх достатньо не лише у будні, а й у вихідні. Але стихійна торгівля триває. Господині із вирощеною на власному городі продукцією, молоком, сметаною вперто займають звичні місця. «Зручно. Тут можна швидше спродатися», — пояснила одна з них.
     «Війна» влади з «диким ринком» нагадує мені боротьбу Дон Кіхота з вітряками. І поки не зменшать базарний збір за місце, вона не дасть результату. Адже бабуся, яка приїхала до Луцька з Лища чи Підгайців з пучком кропу, кілограмом-другим огірків і пляшкою молока, щоб заробити якусь копійку до пенсії, не буде платити стільки за місце, як би її не гонили. 
     
     На фото: Нові ціни на комунпослуги — необґрунтовані і незаконні, вважають українці.