Не міряйте все бізнесовою лінійкою

     Василь УЛІЦЬКИЙ, заступник головного редактора газети «Волинь-нова»
     
     Нібито нічого складного нема в тому, щоб держава чи місцевий орган самоврядування вийшли зі співзасновництва видання, а їхні колективи господарювали самостійно. Але тільки для того, щоб дотриматись усіх необхідних формальностей, піде фактично увесь 2016 рік. Це стосується тих редакцій, які, як і наша, вирішили взяти участь у реформуванні на першому етапі. Адже передбачено і другий — у наступні два роки — для тих друкованих засобів масової інформації, яким треба ще зібратись із силами.
     Спілкуючись з колегами з різних куточків області та України, бачимо, наскільки непросто іде цей процес, скільки підводних течій з’являється… У чому мала б бути головна зацікавленість влади та громади в роздержавленні преси? У тому, щоб зберегти дієздатні і незалежні журналістські колективи, які забезпечать інформаційне різноманіття. У тому, щоб успішно працювали редакції і сплачували податки. Власне, такі вимоги і дух Закону «Про реформування ЗМІ». Тому природно, що з боку влади журналісти очікують максимального, 100–відсоткового сприяння. Та, на жаль, на практиці часто буває по–іншому. Чуємо про спроби влади забрати у редакцій майно чи приміщення, втрутитись у кадрові питання, шукати ще якийсь свій «інтерес» і вставляти палиці в колеса.

Природно, що з боку влади журналісти очікують максимального, 100–відсоткового сприяння. Та, на жаль, на практиці часто буває по–іншому. Чуємо про спроби влади забрати у редакцій майно чи приміщення, втрутитись у кадрові питання, шукати ще якийсь свій «інтерес» і вставляти палиці в колеса.

А в Глухові Сумської області місцева влада взагалі вирішила ліквідувати неугодну комунальну газету за тиждень (!) до вступу в дію Закону «Про реформування ЗМІ». Отаке сприяння пресі, та ще й на тлі кількаразового подорожчання паперу і послуг пошти!..
     Словом, непросто даються Україні реформи — там, де вони взагалі розпочалися. В одних напрямках зроблені лише перші кроки, як, наприклад, у децентралізації. В інших, як у поліції, уже говорять про фінішну пряму. А десь зміни забалакали чи вони просто зайшли у глухий кут.
     Особливо хвилюють реформи в освіті, оскільки сам кілька років віддав їй. Тут є речі хоч і болісні, але виправдані (створення тих таки опорних шкіл). Але те, що зробили із професійно–технічною освітою, коли «віроломно і без оголошення війни» кинули її напризволяще, позбавивши державного фінансування — це просто ганьба! Не той випадок, коли треба рубати з плеча. Бо нарубаємось до того, що у кращому разі значну частину дітей виштовхнемо у польські освітні заклади (ця країна завбачливо знизила оплату за навчання у ВНЗ) або на вулицю. На носі, до речі, прийняття кількох важливих освітніх законів (якщо, звісно, Раду не розпустять), які визначать стан справ у цій галузі на багато років…
     А наразі зміни в освіті на прикладі своєї сім’ї відчув лише в тому, що донька–четвертокласниця більшу половину року провчилась без підручників — не надрукували (виручав інтернет). Лілія Гриневич, голова Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти, влучно зауважила, що так буде до тих пір, поки Міністерством освіти керуватиме Міністерство фінансів. Тобто, до того часу, коли на справи державні будемо дивитись через окуляри бізнесові, вузько бачачи лише фінансову вигоду, а не людей і проблему у всій широті. А хочеться, щоб було навпаки. І в освіті, і у ЗМІ, і в інших галузях.