Кому знадобився мій «ХЛАМ»?
Повернувшись із відпустки, застала в дверях якусь писульку. «Невже знову щось комунальникам заборгувала?» — майнула думка. Але помилилася. На чвертці аркуша дешевого паперу було надруковано (зберігаємо правопис оригіналу): «Купуємо дорого товари, предмети б/у, ХЛАМ, вироблені за Радянських часів». Далі — контактний телефон і розтлумачення, що насамперед цікавить рекламодавців. Годинники, фотоапарати, фарфорові статуетки, іграшки, монети, фарфор, нагороди (медалі, ордени), антикваріат, символіка СРСР — далеко не повний перелік
Валентина ШТИНЬКО,
заслужений журналіст України
Безневинна, на перший погляд, реклама викликала роздратування й тривожні роздуми. Роздратування тому, що цей папірець невідомо скільки часу стримів у моїх дверях, засвідчуючи кожному, що господарів нема вдома. При нинішній лавині квартирних крадіжок далі розвивати цієї теми не буду.
По-друге, різонуло набране великими літерами слово «хлам». І не лише тому, що до цього русизму є гарні українські відповідники — мотлох, дрантя, а у розмовній мові ще й вереття, хобоття. Людина, яка й слово «фотоапарат» пише із подвоєнням «п», може цього й не знати. Але назвати «хламом» здобуті чиїмись кров'ю й потом ордени, медалі — це вже, вибачте, межує з цинізмом. Здалося мені, що вся ця так звана реклама розрахована на те, щоб приспати пильність літніх людей чи їхніх родичів, аби в цей непростий період матеріальної скрути вони із легшим серцем позбулися сімейних реліквій, а хтось учергове на цьому нажився.
Пригадалося, як ще півтора десятка років тому в Лондоні я стала свідком продажу настінної тарілки з японської порцеляни, яка десятиліттями красувалася на стіні, але її господині знадобилися додаткові гроші. Не покладаючись на свої знання і досвід, 87-літня героїня моєї тоді ще майбутньої повісті «Наречена гетьманича» викликала професійного оцінювача антикваріату, потім — ще одного з іншої фірми і лише після цього подала оголошення про продаж тарілки.
Смішно запитувати, чи мають таку можливість літні люди в Україні, особливо ж, якщо вони мешкають у невеличких містечках і селах. Тож варто добре подумати, перш ніж віддавати сімейні реліквії у чужі руки й за символічну плату.
І хай вас не переконують, що це — «хлам». Передусім — це пам'ять. Пам'ять роду, без якого не буває народу.
Ніколи не забуду, як тішилася моя мама, коли за якусь премію купила фарфорову статуетку, де була зображена дівчина біля тину в українських строях, яка обриває пелюстки ромашки. То було чи не перше мамине придбання не заради користі, доцільності й потреби, а просто заради краси. У ті часи її так бракувало! Тож яким коштом оцінити оту фарфорову статуетку, колись уподобану мамою?! Вона тепер дісталася мені, й хочеться вірити, що зумію донести внукам усвідомлення її істинної цінності.
— Не треба прив'язуватися до речей! Я, наприклад, усе зайве безжально викидаю, — безапеляційно заявила якось моя знайома із розряду «нових українців». Звісно, вона має рацію. Речі — це всього лише речі, тут он людей втрачаємо. Але якщо не бачити у багатьох із них уречевленої пам'яті, то як тоді ту пам'ять зберігати й передавати нащадкам? І що тоді робити з музеями?
... Доки пишу ці рядки, переді мною на столі стоїть... чорнильниця, або як ми її називали, чорнилка. Річ повсякденного вжитку в часи мого шкільництва, нині абсолютно не функціональна й зайва, бо вже давно ніхто не користується пером, яке умочали в чорнило. Але цю фарфорову чорнильницю, білу із блакитним обідком, яка напрочуд добре збереглася, дістали на світ Божий, коли чистили від сміття прадідову криницю. Дістали разом із шматком бетону, на якому витиснута дата: «1934». Мабуть, то рік народження криниці. Цікаво, чи зацікавила б така річ «мисливців за хламом»? Втім, для них, вочевидь, то занадто дрібна «здобич», а для мене — незабутні хвилини спілкування з онуками, яким маю що розказати, і не лише про те, як колись через отакі «чорнилки» зірвали урок хімії...
