І сказала дочка до матері: «коли ти здохнеш?!»

 

ЧОМУ НАЙРІДНІШІ ЛЮДИ СТАЮТЬ ВОРОГАМИ

Хтось, дивлячись телепередачі «Це стосується кожного» по «Інтеру» чи «Говорить Україна» на ТРК «Україна», певно, думає: і де вони ті історії викопують? Справді, герої названих ток-шоу (якщо можна назвати їх героями) буквально шокують своєю неприязню, а то й відвертою ворожістю до близьких людей. Ну нехай ідеться про подружжя, яке розлучилося і в боротьбі за дитину чи дітей переходить межу у стосунках, які не можна назвати людськими: що зробиш — закінчилась любов — не до делікатності. Але ж така ворожнеча часто буває і між, здавалося б, найріднішими — батьками і дітьми, братами і сестрами...

Ми, сусіди, не можемо дивитися, як дочка ворота закриває і не пускає нікого на подвір'я, бо це її власність, — старенькій нема навіть кому купити хліба.

 

Тим, хто дивується, «де ті історії викопують», відразу скажу, що, на жаль, їх не треба далеко шукати. З журналістського досвіду знаю це — до газети звертаються читачі, коли, як їм здається, хтось має втрутитись і усовістити, наприклад, невістку, яка не те, що не допомагає безпомічній хворій свекрусі, а ще й збиткується над нею. «Це невістка — чужа кістка, — скаже хтось. — Чого дивуватись? Дочка б так із матір'ю не повелась». Якби ж то так. Якби не листи, як ось цей, що надійшов в редакцію і починався словами: «Це крик душі»...

Мав він конкретного автора. І адреса вказувалась, де можна зустрітися із жінкою, яка «була трудоголіком, поставила з чоловіком хату, виростила двох дочок, а коли він помер, то у неї «адская жизнь». А далі в листі — про цю «адскую жизнь»: батьки поділили хату на двох дочок, самі жили у «врем'янці». Тепер, після смерті чоловіка старенька жінка залишилась сама. А та «врем'янка» — на одному подвір'ї, де живе молодша дочка, «яка була любимою, а сьогодні не дає матері жити...» Ми, сусіди, не можемо дивитися, як дочка ворота закриває і не пускає нікого на подвір'я, бо це її власність, — старенькій нема навіть кому купити хліба».

Нехай читач не шукає адресу чи прізвища й імена. Не буде їх, бо добре знаю за багато літ роботи в газеті, що таке оприлюднення родинних чвар не допомагає скривдженій стороні. Навпаки, ще розпалює ворожнечу. Про те, що в листі немає й краплі перебільшення, я переконалася вже тоді, як шукала потрібне обійстя на околиці Луцька і розмовляла з сусідами. Тим паче, коли побачила, як та «дочка, що нікого не пускає на подвір'я», зреагувала на мій прихід. Вона дуже пильно перевіряла посвідчення. А ще, не втомлюючись повторювати, що це приватна власність, погрожувала викликати поліцію.

Одне слово, дочка і не робила секрету з того, що у неї з матір'ю, м'яко кажучи, погані стосунки. А мати, гірко плачучи, переповідала те, що найбільше болить: «Коли ти здохнеш?» — і таке чую від дочки. Я їй на це: «Коли час настане. Я б сьогодні пішла на той світ, бо не рада такому життю...» А мені особливо не давало спокою те, чим же викликана така ворожнеча.

Виявляється, «яблуком розбрату» став... гектар землі. Той пай, що дістався батькові у жидичинському колгоспі, поля якого підступають до Луцька. Ото чоловік, як розповідала моя співбесідниця, переписав 10 соток на неї, ще стільки — на дочку від першого шлюбу, яка живе у Львові, а решту — на двох онуків старшої дочки. І хоч онука молодшої дочки теж не обділена — їй дісталась у спадщину і «врем'янка», і 10 соток землі біля неї, все ж сестри розсварилися між собою. А молодша дочка — з матір'ю. І так, у злобі, сварках і прокльонах, живе родина вже дев'ять літ. Власне відтоді, як не стало батька, дідуся, і його заповіт набув чинності.

Ображена дочка, яка погрожувала поліцією, у «врем'янку», де ми розмовляли зі старенькою жінкою, так і не зайшла. А ось із її чоловіком ми мали можливість поговорити. Він був присутній при нашій зустрічі з його тещею. І, власне, підтвердив причину сімейної колотнечі. Від цього чоловіка, який виростив із дружиною одну-єдину доньку, мені хотілось почути, чи не боїться він, що його дитина бачить таку родинну ворожнечу? А що, як це — готовий для неї урок на майбутнє? І він переповів таку притчу. У місто до сина приїхав батько — спрацьований і одягнений сяк-так. «Де його покласти спати, коли всюди такий порядок, все в килимах?» — думав син. І вирішив: кинув кожух у коридорі на підлогу — на ньому батько і переспав. А вранці дивиться чоловік, що його малий синочок тягне кудись того кожуха: «Ти що робиш?» — питає його. «Сховаю... Як ти будеш старий, то матиму чим постелити тобі».

Що ще можна до цього додати?

 

...ЧИ «ВПИШУСЯ» В КОМПАНІЮ ЛЮБИТЕЛІВ РАНКОВОЇ ЗАРЯДКИ

Мені завжди імпонувало бути «вовком-самітником». Тому я ніколи не приставала до якогось гурту прихильників здорового способу життя, хоч у Луцьку і в роки моєї молодості, якщо й не було модних нині фітнес-клубів, то, напевно ж, оздоровчо-спортивна секція для дорослих знайшлася б. І це мало пояснення: коли в тебе сім'я, росте двоє дітей і при цьому ти працюєш, то непросто викроїти час, як кажуть, для себе. А якщо і «викроюєш» його, то так, щоб найперш підлаштуватися під інтереси рідних людей.

Тож у 1980-х роках, коли у світі була дуже популярною аеробіка, яку запровадила американська актриса Джейн Фонда, у мене вдома з'явилася платівка із записом вправ. Провівши дітей у садочок чи школу, я долучалась до цього справжнього буму. А ще свого часу на спортивному майданчику школи, по сусідству з будинком, де жила, «намотувала» круги на велосипеді. Згодом, помінявши місце проживання, тішилася, що поблизу — дамба вздовж Стиру. Там я могла бігати, а з літами — просто прогулюватись вранці.

Одне слово, я завжди була прихильницею здорового способу життя. Тому-то загальноміська акція «Ранкова гімнастика для всіх», яка почалася 17 липня, мене, людину вже не таку заклопотану домашніми справами, зацікавила. Хоч у анонсах по телебаченню і зазначалось, що вік учасників не обмежений, а основні умови — спортивний одяг і гарний настрій, все ж було побоювання, чи «впишуся» у компанію людей, які тут зберуться. «Та що там роздумувати», — сказала сама собі і однієї неділі попрямувала на восьму годину до центрального входу парку імені Лесі Українки.

Ще здалеку придивлялася до гурту і раділа, що я тут не одна така бабуся. А ті інші жінки поважного віку теж, як бачила, зустрічали мене мимовільною посмішкою, бо і в них були, мабуть, подібні переживання.

Хтось зовсім не долучався до пробіжки для розігріву тіла («не ризикнула», як сказала одна із моїх ровесниць). Я, зізнаюсь чесно, скоротила трохи дистанцію, бо ж треба було берегти сили для самої зарядки. І вправи деякі замінювала своїми, легшими.

Після зарядки мій шлях через парк — на базар. Жінка середніх літ, у минулому спортсменка, як вона підкреслила, із внучкою теж ішла у цьому напрямку. І від неї почула коментар до ранкової зарядки. Мовляв, легшою, веселішою має бути вона, «як попередньої неділі — під музику, що бадьорить». Одне слово, такою, щоб не відбивала бажання прийти сюди знову. Я в принципі з цим згідна, хоч розумію, що раз долучилась до молодих, то вже треба приймати загальні умови...

 

...ОСВІДЧЕННЯМ У ЛЮБОВІ РІДНОМУ СЕЛУ

На щастя, так склалось життя, що від малої батьківщини, свого коріння, я ніколи не відривалась. Навчаючись у Львівському держуніверситеті, часто бувала вдома. І тішилася, що рідне село Переспа (це в Рожищенському районі) таке «портове», як ми його любимо і досі називати. Є тут і автотраса, і залізниця. Сідала у потяг пізно ввечері, а рано-вранці — вже у Львові зустрічала світанок під скрип трамвайчика, який віз із вокзалу до гуртожитку в центрі міста. А тим більш, коли вже жила і працювала в Луцьку, то завжди дорога вела і веде сюди. Бо, хоч батьків уже нема, в Переспі моя рідня.

Завжди особливий день — провідна неділя, коли після Великодня всі з'їжджаються на кладовище. Когось добре знаєш, багатьох не впізнаєш, бо то вже не просто нові покоління, а нащадки тих, хто поселився в Переспі в останні

50 літ. Тобто після того, як я закінчила школу і бувала тут наїздами. І якось зловила себе на думці, що бачу своїх земляків, як кажуть, у повному зборі лише в цей сумний поминальний день. А які вони у свято? Одне слово, в цьому році вирішила, що обов'язково побуваю на Дні села. І навіть якби не було запрошення, яке я одержала, то все одно приїхала б на свято своєї Переспи.

А після побаченого і почутого моя мала батьківщина відкрилась для мене новими гранями. Живуть тут талановиті люди. Як ось Марія Смирнова. Знала її як вчительку математики, а вона, виявляється, — неабияка вишивальниця. І на виставці з нагоди Дня села демонструвала свої роботи — портрети Лесі Українки, Тараса Шевченка, ікони, рушники. А бібліотекар Галина Напханюк, директор Будинку культури Оксана Мельник мотанки роблять не згірш, як знані майстрині. А ще ж скільки тут співучих жінок, які впевнено почувались на сцені?!

Як говорив, виступаючи перед присутніми, настоятель місцевого храму отець Михайло, щоб було свято, треба трохи потрудитись. Хтось постарався, щоб День села мав цікаву програму, щоб ніхто тут не сумував. І цей «хтось», як довелось почути від багатьох, — насамперед сільський голова Віктор Лук'янчук. За словами переспівців, менш як за рік (на посаді перебуває з жовтня 2015 року) він зробив для села більше, як його попередники за 20 літ. Дитячий майданчик, лавочки, зокрема там, де транспорт зупиняється, впорядковані клумби — ніби й не щось глобальне, але те, чого якраз не вистачало. Тих, хто допомагав голові у благоустрої села, у підготовці до самого свята, не забули — привітали й подяки вручили. Таке ж пошанування молодим чоловікам, які брали участь в АТО...

Не раз цього дня можна було почути: переспівці можуть гордитися, що їм пощастило жити у селі з давньою історією. І я, яка прожила уже 44 роки у Луцьку, не відділяю себе від своїх земляків. Я теж горджусь, що народилася в Переспі, що тут моє коріння. Можу щиро освідчитися в любові своїй малій батьківщині, яка завжди зі мною. Бо коли, наприклад, я свого часу почала писати про волинські хутори, то надихнули мене на це хутори моїх дідів. Й досі пам'ятаю ту місцевість, де жив дід Федір по маминій лінії. Не забудеться смак груш із його саду. Шкода, що там давно лише чисте поле — тому і для газетної публікації не було за що «зачепитися». Але мені хочеться прийти туди, щоб, бодай, потримати в руках ті гладенькі камінчики, яких на дідовому полі було багато. Такими камінчиками повоєнні діти гралися колись, не маючи особливих забавок.