
Як ми з «найбільшим українським письменником» розкопали всесоюзну сенсацію
Чим переймався і з чого дивувався останнім часом редактор відділу інформації, діяльності влади та місцевого самоврядування газети «Волинь-нова» Кость ГАРБАРЧУК
…СПОГАДОМ ПРО АРХЕОЛОГІЧНІ ПОШУКИ В КРИМУ
Впорядковуючи у відпустці свій архів, натрапив на фотографії розкопок 1986 року в Криму на околиці Севастополя. Після першого курсу студентів–істориків Київського університету мали залишити в столиці. Планувалася археологічна практика на Подолі. Але вибухнув Чорнобиль, і ситуація змінилася. Так завдяки ядерній катастрофі 30 літ тому ми потрапили на розкопки Херсонеса.
Українське завоювання Португалії розпочалося з того, що в усіх містечках з'явилися огрядні жіночки, які продавали підсмажене соняшникове насіння.
Мені зі студентських років таланить на зустрічі з неординарними людьми. Адже саме на археологічній практиці я познайомився з письменником Богданом Жолдаком, якому на той час було лише 38 років і він вимагав від студентів звертатися до нього на «ти». Жодних регалій чи якоїсь зверхності. Неймовірно цікавий та дотепний співрозмовник, який про себе жартома казав: «Я найбільший український письменник», але, побачивши наше здивування, пояснював: «У спілці письменників є ще один чоловік, який має 140 кілограмів, але я важчий — 154 кеге».
Попри це, він працював лопатою нарівні зі студентами. А розкопували ми античний некрополь, вже неодноразово пограбований ще задовго до нас. Керівником експедиції був дослідник Херсонеса Таврійського, тоді ще кандидат історичних наук Віталій Зубар. Згодом я цікавився його науковим доробком. Віталій Михайлович захистив докторську, написав кілька монографій, викладав античну археологію в Києво–Могилянській академії, помер у березні 2009-го, не доживши навіть до 60 років.
Це все буде потім, а поки що юних романтиків чекало два місяці літа на березі Чорного моря. В експедиції робочий день розпочинався дуже рано.
Ми називали себе «копачами могил». Так воно й було насправді. У кожному похованні, крім людських кісток, нічого не знаходили. Десь через місяць щоденної рутинної роботи у спеку нам нарешті усміхнулася фортуна. Вдалося знайти цілий, не пограбований склеп якоїсь багатої родини, датований ІV cтоліттям нашої ери. Наскільки я тепер розумію, це була сенсаційна знахідка, бо наступного дня на розкопки прилетів якийсь фахівець із Москви з інституту археології СРСР. Коли відкривали це поховання, то все фіксували на рідкісний тоді фотоапарат «Полароїд», який робив миттєві знімки. А знахідки дійсно були цінними: золоті жіночі прикраси, світильники, амфори. Ми дуже пишалися, що стали причетними до справжнього наукового відкриття.
Але для нас найбільшою радістю, навіть можна назвати це бальзамом для спраглої душі, було спілкування з Богданом Жолдаком, який знав усю столичну мистецьку еліту й розповідав шокуючі подробиці про походеньки забронзовілих українських класиків та їхніх коханок, про підступи та доноси в письменницькому середовищі.
Повернувшись до Києва після експедиції, ми чималою компанією, прихопивши з собою пива, кілька разів ходили до письменника в гості. Богдан Жолдак жив у будинку на тодішній вулиці Червоноармійській (тепер Велика Васильківська) біля площі Льва Толстого. Тоді нас найбільше вразила величезна кількість книг, які розпочиналися ще у передпокої й заполонили всю квартиру. Щоб сісти на дивані, з нього потрібно було зняти товстенні фоліанти та художні альбоми з репродукціями.
Богдана Жолдака, як на мене, можна назвати неперевершеним оповідачем, майстром розмовного жанру, який ніколи не спілкувався російською. Частина історій, які він нам розповідав і називав брехами, згодом стали оповіданнями в його оригінальних книгах «Гальманах», «Топінамбур, сину» та інших. Отож, читайте найкрупнішого українського письменника — й ви не пошкодуєте. Зовсім нещодавно вийшла його нова книга «Укри».
… ТИМ, ЩО ВПАЛО З НЕБА
Величезна країна, в якій двоє шарлатанів заряджали по телевізору воду й лікували одночасно мільйони людей, була приреченою. Пам'ятаєте, як в останній рік існування Радянського Союзу Анатолій Кашпіровський та Алан Чумак, змагаючись у всенародній популярності один з одним, проводили сеанси лікувальної телепатії та іншої шизоїдної магії? Вся радянська імперія — «от Москвы и до самых до окраин» — завмирала перед голубими екранами. Ставили біля телевізора трилітрові банки з водою, а потім хлебтали її. Зізнаюся читачам, і я так робив. Коли вже не було на кого сподіватися, люди хотіли дива й воно сталося. «Союз нерушимый республик свободных» таки розвалився. Мені здається, найбільшою несподіванкою це виявилося для тодішнього американського президента Джорджа Буша.
Якраз у День проголошення Незалежності я був у Києві. Ми тоді жили за 60 кілометрів від столиці в Кагарлицькому районі, і я приїхав закупити продукти, бо в нашому сільському магазині, крім рибної консерви «Кілька в томаті» й оцту, практично нічого не було. Харчів тоді не купив, хоча вдома чекали дружина й двомісячна донька, зате побував під Верховною Радою, став очевидцем події, яка, на мою думку, досі не завершилася. Ейфорія тоді була неймовірна. Хоч мав уже 26 літ, але, як і більшість громадян нової країни, повірив у казки тодішніх комунокомсомольських вождів, які, як з'ясувалося, все своє свідоме життя мріяли про незалежну Україну, а в партію йшли, щоб підірвати систему зсередини. А ще тоді багато говорили про те, що нам з неба впала незалежність. Як вони помилялися. А термін який цікавий придумали — «розбудова держави»! От тільки ніхто її не будував, а грабували й продовжують нині це робити.
Розчарування й прозріння прийшли дуже швидко. Замість реформ шокової терапії, як у Польщі, розпочався «бєспрєдєл», який у нашій новітній історії назвали «ліхіє 90–тиє». Саме тоді з України піднялася перша хвиля еміграції: найталановитіші інженери, конструктори та науковці. За ними — кваліфіковані будівельники та фахівці–технарі. Кілька власних спроб виїхати з охопленої перманентною економічною кризою батьківщини закінчилися невдачею. Аж поки не визначився остаточно — залишаюся жити в Україні. А за кордон поїхав лише на заробітки — щоб придбати власний будинок. Тому десяту річницю Незалежності я разом зі своїм племінником Віктором Вавренчуком та другом Анатолієм Мельником святкував у маленькому містечку Санта–Марта на півночі Португалії. Наша невеличка громада українців–заробітчан зібралася ввечері. Купили іспанського вина, бо воно там дешевше, а за якістю краще, й довго шукали відповідь на запитання: чому в Португалії, яка колись була однією з найбідніших країн Європи, в якій лише кілька відсотків громадян з вищою освітою, а решта — з незакінченою початковою, люди живуть краще за нас?
… ЗАКОНОМ «ПРО ВЕРБУ Й КАЛИНУ»
Ми ніяк не могли дійти до спільного знаменника. Чим більше було випито вина, тим сумніше ставало на душі й хотілося додому. І приснився мені тоді дивовижний сон.
…Українське завоювання Португалії розпочалося з того, що в усіх містечках з'явилися огрядні жіночки, які продавали підсмажене соняшникове насіння. У них також можна було купити замість 200 грамів розведеного етилового спирту шматочок сала з чорним хлібом на закуску. Однієї ночі владу в Лісабоні захопили українські офіцери, які після розвалу армії приїхали сюди на роботу. Відразу після перевороту Асамблея Португалії звернулася до Верховної Ради з вимогою прийняти її до складу України на правах автономії. Одноголосно ухвалили закон «Про вербу і калину», яким зобов'язали всіх громадян замість виноградної лози плекати біля свого житла ці дерева. Бо без верби і калини нема України. До справи підключилися науковці. Саме вони з'ясували, що португальська гітара — це модернізована бандура, а їхній письменник, лауреат Нобелівської премії 1998 року Жозе Сарамаго насправді родом із Полтавщини. І звати його Жора Розумаха. Тож Україна отримала свого нобелівського лауреата з літератури. Тому логічним стало запровадження в усіх навчальних закладах української мови, яка поступово стала витісняти португальську…
На цьому мій красивий похмільний сон обірвався, але з еміграції додому таки повернулися не всі. Тепер у Португалії приблизно 50–тисячна українська діаспора. А в її столиці Лісабоні є Авеніда да Украніа — проспект України…
На двадцяту річницю Незалежності я з сім'єю був у Києві. Якраз розпочався донецький період у вітчизняній новітній історії. Коли 24 серпня 2011 року опозиційні сили намагалися організувати акції протесту, вже тоді проти них застосували «Беркут» у бойовій екіпіровці. Мої діти тоді дуже злякалися цих монстрів…
Після Революції гідності й втечі Януковича опозиціонери стали владою й знову їх захищають озброєні правоохоронці. Якийсь нескінченний кругообіг одних і тих же морд у найвищих кабінетах у столиці. Тепер я думаю: а, може, нам їх усіх відправити в еміграцію й розпочати з чистого аркуша? Чи це Кашпіровський із Чумаком ще 25 літ тому щось начаклували? Може варто запросити їх, допоки живі, щоб провели кілька телевізійних сеансів, а тепер ще й інтернет використали. А раптом українці прозріють?
