Як познайомитися завдяки книжці

…ШЛЯХ ДО СЕРЦЯ ЛЕЖИТЬ ЧЕРЕЗ ЧИТАННЯ

Якби котрийсь із жіночих журналів попросив мене написати колонку на тему «Як познайомитися з чоловіком своєї мрії», то я б сказала: треба носити з собою книжку. Прикладів, які б підтверджували мої слова, маю вдосталь, тож поділюся лише останніми спостереженнями. Один користувач соцмереж прислав мені селфі на фоні чотирьох романів Пауло Коельо. «Я чув, що ви любите книжки», — пояснив. Іншого разу, коли читала в черзі за кавою, хлопець поруч запитав, що це. «Я б теж щось почитав, але щоб було смішне, бо ж це головне». Так, погодилася я, поки він переписував назву. Книжка справді дуже весела, «Політ золотої мушки» зветься. Сподіваюся, йому сподобалася. А недавно одна дівчина на лавочці в парку спитала, що читаю, бо вона теж сиділа з книжкою. І ми почали розмовляти. Виявилося, що обидві жили у Львові, і вона зрозуміла, коли я сказала, що говорити російською мені язик ламається, і в нас знайшлися, звісно, спільні знайомі. Ось така історія. І навіть якщо ні з ким не познайомишся, книжечка — це свято, яке завжди з тобою.

… МІСТОМ, ЯКЕ ЗІЙШЛО ЗІ СТОРІНОК ШКІЛЬНИХ ХРЕСТОМАТІЙ

Цього літа мені пощастило побувати у місті, яке кортіло побачити не менше, ніж, наприклад, Париж, — це Полтава, край ярмарків і гоголівської магії. Асоціація з базаром — через тісноту світу — з'явилася в мене ще тоді, коли сіла в один вагон швидкісного потяга «Київ — Харків» із волинською театральною акторкою Людмилою Приходько, і не покидала до кінця мандрівки.

Один користувач соцмереж прислав мені селфі на фоні чотирьох романів Пауло Коельо. «Я чув, що ви любите книжки», — пояснив.

 

«Не ходи в чем попало — выбирай лучшее» — така вивіска прикрашає перше зустрічне ательє «Бусинка», і в цьому також дух міста. Полтава — це передусім кольори, які легко роздивитися навіть попри дощ, що лив безперестанку всі наші вихідні там. Ці барви у всьому: у кіосках із шаурмою, декорованих петриківським розписом, в обгортках шоколадок місцевої кондитерської фабрики, у спідницях і туфлях найвигадливіших кольорів у тутешніх модниць, у пелюстках троянд, розсипаних перед рагсом.

Полтава — це старенький тролейбус кольору банки з-під згущеного молока, в якому переповідають новини небайдужі бабусі, котрі ніби зійшли зі сторінок класичної української літератури. Це пластикові вивіски на історичних будівлях, покритих зморшками–тріщинами. Це жінки, які замилувано дивляться на скам’янілого Мазепу і, зачувши дзвони, враз починають хреститися, але виходить, наче до скульптури. Це товсті руді пси, які сплять під пам’ятником галушці, а самі схожі на пишні макарони. Це життя у ритмі ярмарку нон-стоп.

Тут підтверджуються уявлення про це місто як колиску українства. Полтаву можна читати як хрестоматію з української літератури. І почати, наприклад, із музею-садиби Івана Котляревського, засадженого калиною, чорнобривцями та іншими квітами. У низенькій хаті й тепер кипить життя: один місцевий майстер дерев’яних виробів свариться з іншим за право розмістити експозицію в музеї, кожен із запалом доводить, чому він талановитіший. Котляревський би посміявся. Для туристів є аудіоекскурсії українською, англійською та німецькою, але мені здається, куди цікавіше слухати жіночку, яка пропрацювала 38 років у музеї, або її коліжанок, які, поки нема туристів, пошепки переказують одна одній найсвіжіші плітки.

Полтава — це галушки, глечики, оголошення місцевою говіркою, гамір Сорочинського ярмарку, черевички для Оксани та інша гоголівська магія. Побувавши тут один раз, точно захочеться навідатися вдруге.

… ЧОМУ ЇЖА НАЙСМАЧНІША ВДОМА

Те, наскільки апетитний мамин борщ, по-справжньому можеш оцінити лише на відстані, не маючи можливості їсти його регулярно. Відпустку я провела у Києві, далеко від домашньої кухні. У столиці багато гарних людей і місць, але забезпечити себе повноцінним харчуванням — це ще той виклик, зважаючи на зайнятість і швидкість життя у великому місті. Його тут з успіхом замінюють гамбургери, пиріжки та інші закуски, які більше нагадують воскові муляжі, аніж справжню їжу. Навіть ті заклади, які наголошують на домашній вишуканості своїх страв, трохи лукавлять: обіди в багатолітрових контейнерах, із яких тобі апатично начерпують порцію, позбавлені найголовнішого — почуттів, з якими готуються.

Тож не було більшої радості, повернувшись нарешті додому, поїсти там. Сімейні трапези — це більше, ніж споживання калорій. Це коли мамині деруни схожі на золоті розпечені сонця, що шкварчать на сковорідці. Ставлення до бециків, як називають їх на моїй малій батьківщині, змінюється з віком: якщо малими з сестрою змагалися, хто з'їсть більше, то з віком усе ставало навпаки. Потім готуєш сама, за різними рецептами — і з ресторанів, і з кулінарної книжки письменника — але найбільш вивіреними й смачними залишаються ті, що з маминої пательні. Споживати домашні страви означає уважно ставитися до свого життя.